Лузання соняху як один з можливих способів гартування політичних амбіцій
Вівторок, 22 липня 2003, 12:44
Користуючись настанням політичного літа, городяни міста N все менше ґвалтують голови вітчизняною політикою і все більше за келихом холодного закордонного пива подейкують на загальнолюдські теми.
Ненавмисно підслухавши розмови на затишних паркових лавах, доходиш висновку, що цікавить їх зокрема стійке як фарба для волосся "Белль Колор" питання про те, чому в цілому непоганій країні "У", в 10 разів більшої, чим Того і в 54 – ніж Гамбія, так фатально не везе, хоча її представники у всіх видах свідомої діяльності амбітно заявляють про те, що ця країна є не менш як Швейцарією нового світу. Мовляв, я нічим не відрізняюся від Антоніо Бандераса, за винятком грошей, зовнішності та таланту.
Чому ми полюбили європейські авта, які в народі іменуються ідіотським словом "іномарка", а Європа так само далеко відстоїть від нашої столиці, як Велика Китайська стіна від аеропорту імені Кеннеді, а у наших доріг при цьому найрівніше місце – узбіччя?
Чому як тільки–но з’являється можливість звести кінці з кінцями, хтось відсуває кінець?
Чому ми нагородили, піддавшись на амбіції столичного мера в центрі нашої і без того унікальної столиці, всіляких веж від яких віддає передмістям якоїсь африканської культової твердині?
Чому чим вище в нас рівень безробіття, тим частіше виникають нові державні свята, а за розумом наша людина перевершує всіх, але за дурістю поступається всім?
Чому з країни тікають не тільки розуми, але й м'язи, якщо в них є розум?
Чому душа просить ананасів у шампанському, а організм вимагає горілки з салом і чому у нашому житті ще багато такого, чого мало?
Чи, з рештою, нам одним холодно, чи ми не вміємо користуватися календарем?
Справа, вважають в місті N в наших амбіціях, що не відповідають нашим можливостям. Ми час від часу натикаємось на істину, але потім як правило підскакуємо і жваво, амбіційно та вперто продовжуємо йти вперед.
Курс у нас один – правильний. Населення хорошавіє з кожним днем. Некрасивих вже майже немає. Президент проголошує доповіді, короткі мов чеки. Колись пересічні провінційні інститути та технікуми стали університетами та академіями. Навіть Карлос Паскуаль, каденція якого в країні "У" завершується, визнав, що за роки перебування він так і не зміг зрозуміти що це за країна. Ми - найрішучіші у нерішучості та найсильніші за всіх у слабкості. Наша слава росте разом з кожною нашою невдачею.
Для Європи та Америки особливо нестерпні йолопи, що дивляться на них як рівні. Тому нам постійно вказують на своє місце. Сашку Пономарьову, представнику "найбільш співучої нації" – на Євробаченні, Теодору Резвому (мешканцям країни "У" категорично протипоказані будь-які види діяльності і вони беруться за що завгодно) - в Атлантиці, Кличку (в житті як у боксі, як тільки розкрився як особистість, відразу отримаєш ряд чуттєвих ударів) – на американському ринзі, а країні "У" в цілому – у чорному списку FATF. Не приведи Боже, ще вкажуть нашим окупантам-аматорам в Іраку, провина якого так і не доведена.
Є зірки незаслужено відомі, наприклад Велика Ведмедиця, вважали класики. Ми також воліємо досягти популярності в світі в будь-який, більш–менш амбітний спосіб.
Що ж робити з нашими амбіціями?
Держава схожа на тещу в тому сенсі, що людина обирає собі дружину, народ – спосіб життя, а тещу та державу вони отримують у подарунок за свій вибір.
Ось що думає з цього приводу пані Ауріка, що мешкає в місті N, торгує неподалік величної будівлі облдержадміністрації соняхом і палить "Бєломор". Колись у складі делегації передових буряководів СРСР вона побувала в далекій Японії і знає, що справжній японець повинен зробити за життя три речі: побудувати пагоду, посадити сакуру та виростити тамагочі. Подальше життя навчило її ще одному: якщо людині немає чим пишатися, то вона пишається розумом, душевними якостями та гарним смаком. Ото ж найкращий спосіб тренування сили волі та амбіцій – лузати сонях, а зернятка випльовувати, каже пані Ауріка.
Дивлячись на несамовито-амбіційні потуги деяких діячів з вишиваними ширінками країни "У", що вже бачать себе справжніми європейцями, доходиш висновку, що вона таки має рацію. Головна засада успіху зовнішньої політики, визнання нас Європою та угамування наших амбіцій – добре правління всередині країни. Саме це мала на увазі пані Ауріка з міста N, бо країна "У", скажімо, в НАТО за теперішніх умов – це просто членство...
Ненавмисно підслухавши розмови на затишних паркових лавах, доходиш висновку, що цікавить їх зокрема стійке як фарба для волосся "Белль Колор" питання про те, чому в цілому непоганій країні "У", в 10 разів більшої, чим Того і в 54 – ніж Гамбія, так фатально не везе, хоча її представники у всіх видах свідомої діяльності амбітно заявляють про те, що ця країна є не менш як Швейцарією нового світу. Мовляв, я нічим не відрізняюся від Антоніо Бандераса, за винятком грошей, зовнішності та таланту.
Чому ми полюбили європейські авта, які в народі іменуються ідіотським словом "іномарка", а Європа так само далеко відстоїть від нашої столиці, як Велика Китайська стіна від аеропорту імені Кеннеді, а у наших доріг при цьому найрівніше місце – узбіччя?
Чому як тільки–но з’являється можливість звести кінці з кінцями, хтось відсуває кінець?
Чому ми нагородили, піддавшись на амбіції столичного мера в центрі нашої і без того унікальної столиці, всіляких веж від яких віддає передмістям якоїсь африканської культової твердині?
Чому чим вище в нас рівень безробіття, тим частіше виникають нові державні свята, а за розумом наша людина перевершує всіх, але за дурістю поступається всім?
Чому з країни тікають не тільки розуми, але й м'язи, якщо в них є розум?
Чому душа просить ананасів у шампанському, а організм вимагає горілки з салом і чому у нашому житті ще багато такого, чого мало?
Чи, з рештою, нам одним холодно, чи ми не вміємо користуватися календарем?
Справа, вважають в місті N в наших амбіціях, що не відповідають нашим можливостям. Ми час від часу натикаємось на істину, але потім як правило підскакуємо і жваво, амбіційно та вперто продовжуємо йти вперед.
Курс у нас один – правильний. Населення хорошавіє з кожним днем. Некрасивих вже майже немає. Президент проголошує доповіді, короткі мов чеки. Колись пересічні провінційні інститути та технікуми стали університетами та академіями. Навіть Карлос Паскуаль, каденція якого в країні "У" завершується, визнав, що за роки перебування він так і не зміг зрозуміти що це за країна. Ми - найрішучіші у нерішучості та найсильніші за всіх у слабкості. Наша слава росте разом з кожною нашою невдачею.
Для Європи та Америки особливо нестерпні йолопи, що дивляться на них як рівні. Тому нам постійно вказують на своє місце. Сашку Пономарьову, представнику "найбільш співучої нації" – на Євробаченні, Теодору Резвому (мешканцям країни "У" категорично протипоказані будь-які види діяльності і вони беруться за що завгодно) - в Атлантиці, Кличку (в житті як у боксі, як тільки розкрився як особистість, відразу отримаєш ряд чуттєвих ударів) – на американському ринзі, а країні "У" в цілому – у чорному списку FATF. Не приведи Боже, ще вкажуть нашим окупантам-аматорам в Іраку, провина якого так і не доведена.
Є зірки незаслужено відомі, наприклад Велика Ведмедиця, вважали класики. Ми також воліємо досягти популярності в світі в будь-який, більш–менш амбітний спосіб.
Що ж робити з нашими амбіціями?
Держава схожа на тещу в тому сенсі, що людина обирає собі дружину, народ – спосіб життя, а тещу та державу вони отримують у подарунок за свій вибір.
Ось що думає з цього приводу пані Ауріка, що мешкає в місті N, торгує неподалік величної будівлі облдержадміністрації соняхом і палить "Бєломор". Колись у складі делегації передових буряководів СРСР вона побувала в далекій Японії і знає, що справжній японець повинен зробити за життя три речі: побудувати пагоду, посадити сакуру та виростити тамагочі. Подальше життя навчило її ще одному: якщо людині немає чим пишатися, то вона пишається розумом, душевними якостями та гарним смаком. Ото ж найкращий спосіб тренування сили волі та амбіцій – лузати сонях, а зернятка випльовувати, каже пані Ауріка.
Дивлячись на несамовито-амбіційні потуги деяких діячів з вишиваними ширінками країни "У", що вже бачать себе справжніми європейцями, доходиш висновку, що вона таки має рацію. Головна засада успіху зовнішньої політики, визнання нас Європою та угамування наших амбіцій – добре правління всередині країни. Саме це мала на увазі пані Ауріка з міста N, бо країна "У", скажімо, в НАТО за теперішніх умов – це просто членство...