Мирні перемовини, розпочаті після оприлюднення наприкінці листопада 2025 року "плану" врегулювання, авторство якого досі залишається незрозумілим, зайшли туди, куди й можна було очікувати, — у глухий кут.
На початку грудня спеціальні посланці президента Сполучених Штатів Стів Віткофф і Джаред Кушнер були прийняті в Москві. Все відбувалося у властивий Путіну спосіб: спершу вони чекали в коридорі, бо російський диктатор у час, заздалегідь визначений для початку перемовин, залякував Європу війною.
Потім, коли Путін нарешті погодився прийняти представників "знову великої" Америки, він п'ять годин водив їх за ніс, демонструючи, якою є незмінна мета Москви у війні проти України. Цю мету можна загортати в різні переговорні формулювання, але суть залишається тією самою: йдеться про усунення "першопричин війни", тобто про повернення України до російської сфери впливу та перегляд розширення західного блоку, найвиразнішим проявом якого стало просування НАТО на схід.
Американцям залишилося лише визнати, що хоч перемовини й були "продуктивними", до миру не стало ближче, ніж тоді, коли Дональд Трамп майже рік тому розпочинав свої зусилля, розраховуючи на швидкий успіх і визнання у вигляді Нобелівської премії миру.
Не варто сумніватися, що президент Сполучених Штатів щиро прагне завершення війни в Україні. Утім, досі незрозуміло, яким саме президент США бачить цей мир. Відомо лише те, що він очікує від України поступок і прийняття того факту, що мир матиме свою ціну. Якою саме буде ця ціна — мають визначити переговори.
Не викликає сумніву, що миру прагнуть і лідери європейських держав, і очільники Європейського Союзу. Саме на Європу в дедалі більшій мірі лягає відповідальність за допомогу Україні, і разом із цим зростає усвідомлення: безпека Європи залежить переважно від неї самої. Сполучені Штати, попри те що залишаються необхідним елементом цієї безпеки, під керівництвом Дональда Трампа перестали бути її гарантом і перетворилися радше на фактор непередбачуваності. Настільки, що Європа демонстративно усувається на другий план у переговорному процесі, який ведуть Сполучені Штати з питань європейської безпеки.
Важко зрозуміти, чи це безпосередня мета США, чи лише інструмент, покликаний змусити Європейський Союз та європейські держави чіткіше визначитися не лише в питанні їхнього внеску у ведення нинішньої війни, а й у питанні її завершення та формування повоєнної системи безпеки.
Без європейської підтримки Україна не змогла б чинити опір російській агресії. Але яка політична мета підтримки? Чи декларації про необхідність збереження українського суверенітету означають також підтримку українського бачення умов припинення бойових дій і справедливого миру? Чи таки передбачають, псотупки зі сторони України в обмін на гарантії безпеки та участь Європи у повоєнній відбудові?
Немає сумнівів, що миру найбільше прагнуть самі українці. Щодня вони платять за війну величезну ціну — убитими, пораненими та зруйнованою інфраструктурою. Водночас українці добре розуміють: ціна поганого миру буде ще вищою.
Опитування громадської думки, проведене агенцією Gradu 25 листопада, показує, що 63% українців відкидають можливість де-факто визнати російську належність окупованих територій у Донецькій та Луганській областях; погоджуються на це 29%.
Так само 63% респондентів не приймають ідеї скорочення Збройних сил України, тоді як 28% готові були б на таку умову.
Сценарії завершення війни й моделі повоєнного розвитку, які аналізують експертні середовища, однозначно свідчать: будь-яка угода, що обмежує суверенітет України або передає її під більший чи менший вплив Москви, неминуче призведе до глибокої соціальної, політичної та економічної кризи.
Наслідки кризи неможливо буде втримати в межах України — вони поширюватимуться на сусідні держави й стануть інструментом російського дестабілізаційного впливу на європейські країни. Це буде ціна, яку заплатять сусіди України за поганий мир, нав'язаний їй ззовні.
Чи існує бодай якийсь добрий сценарій?
Так, існує, — стверджують автори маніфесту "Вижити, вистояти, перемогти!". Група українських інтелектуалів, діячів культури та представників громадянського суспільства оприлюднила 1 грудня, у річницю референдуму 1991 року, що засвідчив незалежність України, документ, який нагадує про справжню ставку цієї війни та пропонує оптимальний і реалістичний шлях її завершення.
Автори маніфесту переконані, що Україна й досі може перемогти, попри номінальну перевагу російських сил і дедалі відчутніше виснаження українського суспільства. Це правда, що повна перемога, яка означала б усунення самої причини війни — тобто крах неоімперської Росії, — навряд чи можлива в короткі часові межі. Проте можливою залишається перемога, що ґрунтується на досягненні трьох реалістичних цілей.
Першу з цих цілей українці осягають на полі бою, застосовуючи метод стратегічної нейтралізації ворога. Удари, спрямовані на критично важливі точкові цілі, які поєднують технологічні та тактичні інновації, призводять до того, що Росія не змогла й досі не може досягти жодної стратегічної мети військовим шляхом. Навпаки — саме українці витіснили Чорноморський флот із західної частини Чорного моря, відновивши морський шлях для власної зовнішньої торгівлі. Так само сьогодні вони завдають ударів по російській енергетичній і нафтогазовій інфраструктурі.
Стратегічна нейтралізація не забезпечить Україні стратегічного прориву, однак не дозволяє здійснити такий прорив Росії, що фактично приводить до паритету у збройному протистоянні.
Це дає змогу реалізувати ще дві цілі, які можуть визначати українську перемогу: збереження суверенітету України та соціально-економічний розвиток, заснований на демократичному управлінні державою, повазі до верховенства права та приналежності до західноєвропейського ціннісного простору.
Парадоксально, але свідченням українських прагнень і готовності втілювати їх на практиці стала внутрішня політична криза, у яку Україна потрапила через корупційний скандал. Справді, криза торкнулась найвищих щаблів влади. Проте справа не стала б публічною, якби не мобілізація громадянського суспільства на захист незалежних антикорупційних інституцій. Українське суспільство здатне оборонятися, бо має доступ до інформації, яку надають незалежні медіа й яка розкриває навіть найбільш незручні для влади факти.
Попри війну, українцям вдалося вибудувати систему демократичної стійкості, що спирається на силу самостійного й активного громадянського суспільства.
Автори маніфесту, окреслюючи українські прагнення й потенціал, недвозначно дають зрозуміти: залишити Україну в межах "русского мира" внаслідок поганого миру означатиме поразку не лише для України, а й для всієї Європи. І навпаки — українська перемога є перемогою Європи та вільного світу. Цю альтернативу варто перекласти на мову конкретики, про яку вже йшлося раніше.
Поразка України означатиме простір тривалого соціально-політичного кризу, що поширюватиметься на сусідні країни. Альтернатива цьому — допомога Україні у досягненні перемоги, що складається з трьох елементів, позначених у маніфесті: підтримки стратегічної нейтралізації Росії на полі бою, гарантій українського суверенітету та інтеграції України до європейського простору добробуту й розвитку.
Третього шляху не існує: послаблення або відмова від будь-якого з трьох окреслених у Маніфесті стовпів неминуче приведе до першого сценарію — тривалої кризи. Якщо криза наступить, то становитиме для безпеки Польщі та інших європейських держав навіть більшу загрозу, ніж ризик прямої збройної конфронтації з Росією. Саме тому війна в Україні є також і нашою війною. І саме тому українська перемога відповідає польським національним інтересам та не може бути заручницею внутрішніх політичних суперечок у самій Польщі.
Едвін Бендик, Голова Правління Фундації імені Стефана Баторія, Польща