Я така сама, як вони – їхній братушанчик. Історія Мрії – аеророзвідниці з "Хартії", яка руйнує стереотипи
"Мій позивний – "Мрія". Командир дав мені його якраз перед тим, як ми їхали на навчання. Він так мене бачив. Доволі комфортно з цим позивним", – посміхається Мрія на кухні будинку в пункті постійної дислокації на півночі від Харкова, заварюючи каву в турці.
"Я тоді ще була єдина дівчина у взводі, – продовжує вона оповідь. – Тож намагалася десь чогось дівочого додати: зробити затишніше, приготувати чогось домашнього, смачного; коли хтось із хлопців хворів, одразу змушувала їх таблетки пити. У взводі я найнижча і наймолодша (мені 24), турбуюся про них як молодша сестра. І зараз мені кажуть: "Блін, ну ти справді мрія!".
Донедавна єдина дівчина у своєму взводі, Мрія виконує на полі бою функцію "очей" – займається аеророзвідкою в артдивізіоні "Хартії".
На четвертому році повномасштабної війни, коли чимало військових відчувають проблеми з мотивацією, вона виглядає максимально вмотивованою. Ба більше: стверджує, що її бажання служити та розвиватися дедалі зростає.
Кава в джезві закипає. Мрія розливає її по чашках, запалює цигарку та запрошує на подвір'я, щоб розповісти про роботу в поліції, відкриття власної тату-студії, рішення мобілізуватися, нову "сім'ю", взаємні жарти з побратимами, дівчат на бойових посадах, особисті втрати та зростання і про багато іншого.
"Система хотіла мене підігнути, але я обрала себе"
Мрія із села на Житомирщині. У школі вона зрозуміла, що переважає однокласників за рівнем, тож мати порадила їй перевестися до ліцея-інтернату для обдарованих дітей, де вже навчалася її сестра. На місце було сім або вісім претендентів. Але дівчина пройшла конкурс.
"Моїм основним напрямом були англійська та німецька мови, а також українська мова і література, – розповідає вона. – Я б могла піти навчатися далі в цьому напрямку – класно, коли знаєш іноземні мови, багато де можна розвиватися. Але мене потягнули рожеві окуляри, я хотіла, щоб на вулицях мого міста було менше криміналу. Й тому пішла на криміналіста".
Тож у 2018-му Мрія вступила до Національної академії внутрішніх справ у Києві. Переїхала до столиці, оселилася в казармі. Випустившись, перебралася до Житомира, там почала працювати слідчою. Найскладнішим у поліції, згадує військова, була система, яка намагалася підім'яти під себе.
"Ти приходиш із академії молодим спеціалістом у рожевих окулярах. І кажеш: "Хочу допомагати людям". А мені відповідають: "Будеш робити показник". І ці рожеві окуляри б'ються склом всередину, – з сумом згадує Мрія. – У місяць закривали п'ять справ для показника. Казали: "Закривай справу, бо за це дали гроші". Я не хочу цього робити, через це виникають конфлікти з керівництвом. Система хотіла мене підігнути, але я обрала себе".
"Без форми я не на своєму місці"
У те, що почнеться велика війна, Мрія не вірила. Напередодні, 23 лютого 2022-го, у її брата був день народження. Відсвяткували чудово. Зранку Мрія мала їхати до райвідділу, де стажувалася перед тим, як обійняти посаду. Проте все пішло не за планом.
Дізнавшись новини, Мрія найбільше турбувалася не за себе, а за малечу – хрещеницю і племінників, з якими була поруч. І за друга Сашка.
"Я зателефонувала найближчій на той час людині – другові Саші, він тоді служив. І запитала: "Саш, це правда?!". А він: "О, ти вже знаєш!" – згадує вона. – І Саша мій був добровольцем, служив із 2016-го чи 2017-го. Я знала, що він знову захоче на передову, і розуміла, що можу його втратити. Так і сталося. За рік він загинув".
У жовтні 2022-го Мрія звільнилася з поліції, деякий час була цивільною, також займалася волонтерством. У грудні 2023-го в Києві відкрила тату-студію з подругою, з якою до цього служила в поліції.
"У неї чоловік військовий, у мене тоді також чоловік був військовим – колишній чоловік, я розлучена, – сміється Мрія. – Ми вирішили, що працюємо в кайф, робимо величезні знижки військовим, які приходять, збираємо кошти [на допомогу війську]".
Врешті коліжанки пропрацювали разом 11 місяців. У листопаді 2024-го Мрія сказала подрузі, що залишає всі справи на неї та йде служити, щоб країна була вільною.
"Я розуміла, що без форми, коли я не стою на захисті нашої країни, я не на своєму місці", – пояснює вона мотивацію.
Спочатку Мрія хотіла потрапити в один підрозділ, але не здала там норматив – не пробігла три кілометри. Тоді їй дали час підготуватися, щоб повторити спробу.
Але доля склалася інакше: дівчина підписала контракт із "Хартією". Знайомих у бригаді в неї тоді не було. Проте вона дослідила історію цього підрозділу і надихнулася:
"Сподобалася історія створення "Хартії". Те, наскільки круті люди тут служать. І те, наскільки відкрите спілкування було зі мною. Тобто я не маю водійського посвідчення, закінченої військової кафедри, медичної освіти, але приходжу і кажу: "Хочу у вас служити". Й мені відповідають: "Підписуй контракт". І я одразу: "Плюс, коли приїжджати?".
Зараз про рішення мобілізуватися Мрія не шкодує. Як і про інший досвід у своєму житті, як-от навчання лінгвістиці або робота в поліції.
"Єдине, про що шкодую – що не пішла служити раніше, – запевняє військова. – Я занадто багато часу витратила на незрозумілі справи, відтерміновувала цей момент, хоча жила і горіла цією думкою. Але щоразу мені не вистачало кроку, поштовху, типу: "Подруго, йди служи! Ти цього хочеш, ти можеш!". Врешті я все ж сама себе підштовхнула і пішла".
Як і інші рекрути бригади – чоловіки, – Мрія проходила БЗВП (базову військову підготовку) і КМБ (курс молодого бійця). Про перший вона не хоче казати нічого поганого, натомість останній згадує із захватом.
"КМБ – вишкіл [у навчальному центрі "Хартії"] – це було феєрично, – посміхається вона. – Наш сержант пошикував нас і одразу такий: "Упор лежачи прийняти". Зима, мороз, сніг, лід, а ти стоїш у цьому упорі лежачи і відтискаєшся. У нас було три відділення хлопців і одне – дівчат. На КМБ є правило не ходити по одному. Тому задля нашої ж безпеки і комфорту нас відділили від хлопців, але ми все робили нарівні з ними: бігали, відтискалися, стріляли. Жодного упередженого ставлення через те, що я дівчина, не було".
Навчання в бойовому підрозділі, каже Мрія, кардинально відрізнялося від тих, що були в неї в поліції – вона ніби побувала у двох різних світах. Довелося навчатися всьому наново.
"У поліції у мене було багато навчань, що пов'язані з топографією, зі зброєю, я стріляла з автомата Калашникова, – згадує вона. – Але там ти приходиш на заняття: лежить зброя, просто знімаєш її із запобіжника, досилаєш патрон у патронник, стріляєш, ставиш на запобіжник, і на цьому твої заняття закінчені. А тут вчать, що зброя – продовження тебе".
На момент мобілізації Мрія не мала домовленостей щодо конкретної посади. При цьому тримала в голові ідею фікс – стати бойовим медиком.
"Коли я вже була в навчальному центрі "Хартії", до нас приїхали з артдивізіону і почали запитувати, чого ми хочемо, – розповідає військова. – Я сказала, що хочу бути бойовим медиком, бо хотіла бути як мій Саша – він був на посаді бойового медика, коли загинув. Хотілося його наслідувати – бути такою ж сильною, потужною і героїчною".
Проте врешті Мрію захопили "крила" – БпЛА. Й після навчального центру, потрапивши до сектора на Харківському напрямку, на питання командира, чим би вона хотіла займатися в підрозділі, відповіла, що хотіла б рухатися саме в цьому напрямі.
"Я сказала, що мене зацікавили "очі" – наші велики "крила", – і мене завезли, показали, як вони літають, – згадує Мрія. – Я зрозуміла, яку користь вони приносять, і закохалася. І така: "Хочу бути на крилах, літати разом з вами". Мене відправили на навчання. І вже після них я приступила до виконання своїх службових обов'язків".
"Показала, що не буду робити з себе принцесу"
Вже майже рік Мрія служить в аеророзвідці "Хартії" на Харківському напрямку. Відтоді бажання служити і розвиватися, каже вона, не лише не зменшилося, а й зросло:
"Моє життя розділилося на "до" і "після". Коли я потрапила у свій взвод, я змінилася. Я довела собі, що не одна така, що є ще багато людей, які живуть цим, хочуть, щоб наша країна була цілісною. Й ми для цього працюємо, ставимо це на перше місце. І я горю цим".
Мрія літає на фотольоті "Мара 2П". Виїжджає на позиції по "сіряку", звідти вилітає в "зону інтересу" й фотографує. Після повернення аеророзвідники дешифрують фото і знаходять на них ворожі гармати, бліндажі тощо. Відтак передають цю інформацію далі. Після цього починається бойова робота.
"Ми бачимо, як туди летять наші FPVіхи або арта працює. І бабáм!" – посміхається бійчиня.
Мрія працює в парі з побратимом. Той займається технічною частиною – розбирає борт, піднімає його в повітря й садить. Водночас вона безпосередньо керує польотом.
"Орієнтування, побудова місії та дешифрування фото – це все від мене залежить, – пояснює вона. – За комп'ютером мені вистачає кількох секунд, щоб "відбити борт" – тобто зорієнтуватися на місцевості, де саме летиш".
Єдине, що деморалізує Мрію – несприятлива погода на бойових. Великі "крила" працюють, коли хмари високо і немає сильного вітру. Інакше пілотам доводиться чекати.
"Коли сидиш, нічого не робиш і думаєш: "Якби зараз хмари були на 100 метрів вище, я б уже летіла", відчуваєш себе безпорадною, бо не можеш бути корисною", – бідкається вона.
Жалю до ворога, який не відступає від своїх загарбницьких планів і нехтує всіма законами війни, у військової немає.
"Якщо вони не шкодують моїх побратимів, чому я маю їх шкодувати? – пояснює вона. – Для мене це не люди, це ворог, якого потрібно знищити, бо він прийшов сюди, щоб знищити мене і моїх рідних, моїх побратимів і всю мою "сім'ю", яка зараз зі мною в цьому будинку".
Побратимів Мрія вже може назвати сім'єю без жодних "але".
"Мені одразу в'їлася фраза нашого головного сержанта: "Любіть цей взвод так, як люблю його я". Згодом я почала розуміти, чому він це каже, – пояснює Мрія. – Ми живемо цим взводом. У нас свій закритий мікроклімат. Ми можемо одне з одним десь цапатися, але коли це виходить за межі й хтось хоче когось із нас образити – ми стаємо горою.
Коли я втратила на війні свого брата, мені було вкрай важко морально. Але мої хлопці були зі мною. Не просили, щоб я їм щось розповідала – просто були поруч. Я могла мовчати, вони говорили до мене. Намагалися мене відволікти, каву привозили. Бо ми сім'я, ми одне за одного".
Коли Мрія тільки заходила в колектив, хлопці намагалися бути з нею настільки обережними, що зрештою вона сама вирішила розрядити атмосферу.
"Я побачила, що вони не хочуть мене образити, перейти мої особисті кордони, бо, як не крути, я – перша дівчина, яка з'явилася в цьому взводі. І така: "Хлопці, а тепер слухайте мої жарти!" – усміхається вона. – І вони почали більш розслаблятися, відкриватися, побачили, що я така сама, як вони – їхній братушанчик. І те, що я дівчина, почало знівельовуватися".
Зараз побратими можуть пожартувати про себе, Мрія – про себе. Або одне про одного.
"На війні без почуття гумору важко впоратися, – стверджує хартійка. – Стресові ситуації легше переживаються, коли ти їх знівельовуєш жартами. Ці жарти не дискримінують і не виходять за межі дозволеного, нічого образливого в них немає".
У роботі та побуті в чоловічому колективі Мрія також не відчуває жодних проблем.
"Просто я показала, що не буду робити з себе принцесу, – наголошує вона. – Якщо потрібно – буду з вами мішки тягати, лопатою копати все, що треба. Або машину величезну з болота пхатиму і сама вся буду в цьому болоті. Ми з побратимом з екіпажу носимо все нарівні – ящики, коробки, портфелі величезні. Фізично я роблю максимально все, що можу".
Віднедавна дівчат у взводі вже двоє. За статистикою, через розвиток технологій дівчата зараз більше йдуть на бойові посади – і в "Хартії" зокрема. Мрія вважає, що цьому сприяє й медіапростір, зокрема сторінки підрозділу в соцмережах, що заохочують до цього.
"Ніхто з нас не народжений для війни. Ніхто не був в утробі матері в шоломі і бронежилеті. Але ми всі можемо підготуватися. І "Хартія" дає цю можливість", – підкреслює Мрія.
"Я гуманітарій, прийшла сюди з нульовим багажем знань щодо "крил", не розуміла, що таке аеродинаміка, база хмар, точка роси. Але тут немає такого, що якщо ти дівчина – то "дурна баба, яка має сидіти вдома, народжувати дітей". Ні. "Прийшла служити – клас, служимо разом". Я знаю, що там, де зараз перебуваю, за мене завжди потурбуються.
Тебе навчають, все показують, і потім ти така: "Якщо я змогла, то і ще хтось зможе". Інколи комусь потрібно дати маленький поштовх. Наші сторінки в соцмережах і є тим маленьким поштовхом – вони показують, що дівчата служать. І дівчата приходять", – розповідає Мрія.
Приєднавшись до війська, каже Мрія, вона відмовилася від дівочих "хотєлок" і "обнулилася".
"У мене раніше були губи надуті – такі вареники, – сміється вона. – Але я їх забрала. За останні пів року нафарбувалася лише раз. Не роблю вії, брови, нігті. Коли ти працюєш у землі, з викрутками, коли в тебе борт, ти не можеш ходити з довгими нігтями. Навіть волосся сама собі тут фарбую – хоча вже і це перестала".
Водночас побратими цінують Мрію такою, якою вона є. Тож і сама вона нарешті почала цінувати себе:
"Я живу з дорослими чоловіками, які бачать мене не як жінку, а як посестру. І коли я з ними проговорюю свої деструктивні моменти на кшталт: "Я собі не подобаюся", вони кажуть: "Подруго, ти така, яка є, в цьому твій шарм. Ти справжня, весела, з тобою можна поговорити". Відтоді, як прийшла служити, я почала жити своє життя. І за це величезна їм подяка".
З цивільного життя Мрії найбільше не вистачає родини – "рідної біологічної", яку вона називає своєю підтримкою і опорою. Та подеколи – особистого простору.
"Інколи хочеться побути дівчинкою, а не військовослужбовицею, – зізнається вона. – Але так класно прокидатися і розуміти, що ти там, де ти є. Спокійно на душі, бо я на своєму місці".
Проте говорити публічно про свою мрію Мрія не хоче – каже, що це занадто особисте:
"Є в мене те, що спадає на думку. Але це настільки торкає всередині, що намагаюся про це не думати, – зізнається вона. – Зараз це не в межах моєї доступності, й від цього лише гірше стає. Типу як це так? Я доросла дівчина, яка може робити у своєму житті все, що хоче, але саме це зараз не може? Ну це абсурдно!".
"Кава, що зроблена в бліндажі, зроблена з любов'ю"
Днями Мрія запитала сестру, чи помітила вона за нею зміни. Сестра відповіла, що вона стала більш стриманою. Мрія і сама це відчуває. На службі вона почала "фільтрувати" мову та емоції.
"Я почала контролювати, що говорю: краще не скажу, аніж буду думати, чи не дарма про це сказала, – зізнається вона. – Я не можу тут "включати дівчинку". Є моменти, коли ти можеш заплакати. Наприклад, втрата рідної людини або побратима – це вагома причина. Але все одно той емоційний спектр, що проживають дівчата, тут недоречний. Якщо ти не вивозиш служби, в тебе немає стресостійкості, що ти тут забув? Йди займайся папірцями!", – пояснює вона.
Найгірше, каже Мрія, для неї зараз було б якраз потрапити у штаб та виконувати подібну монотонну роботу:
"На роботі з паперами я б відчувала себе пташкою, замкненою в клітці. Зараз я відчуваю волю. Коли ти в бліндажі сидиш, куриш цигарку і п'єш каву – це справді класно. Можливо, тут вмикається якась моя романтизація війни, але мені краще сидіти зі своїми хлопцями, мерзнути і пити цю каву несмачну. Так, це не матча чи раф, який тобі зробили в кав'ярні. Але кава, що зроблена в бліндажі, зроблена з любов'ю. І це набагато краще".
Друзі з цивільного життя, каже Мрія, – болюча тема. Вона відчуває прірву між собою та ними. Наприклад, для неї споживати російський контент, слухати російську музику та дивитися російських тіктокерів – редфлеги. Тоді як її подруги продовжують зловживати таким.
"Я прошу своїх дівчат: "Будь ласка, давайте, поки я приїхала, не слухати цю музику. Бо мене це може тригернути", – бідкається вона.
"Я не кажу їм: "Йдіть служити". Розумію, що вони квіточки, більш фемінізовані, ніжні, ніж я. Лише прошу: "Будь ласка, будьте дотичні до того, що хоча б берете участь у зборах, показуєте, що не ок те, що в нас у країні відбувається, розумієте, що таке війна", – пояснює Мрія.
"Ти з ними дружиш багато років, вони для тебе стали частиною сім'ї. Але коли наші світи розділилися, ти живеш уже не цією дружбою, а спогадами про неї", – зізнається вона.
Коли закінчиться війна, Мрія, певно, знову відкриє свою тату-студію. Проте це не точно.
"Я думаю, коли повернуся в цивільне життя, знову цим займуся. Але це якщо захочу піти на цивільне життя, – усміхається вона й на уточнююче питання, чи розглядає можливість і після війни залишатися у війську, по-воєнному відповідає: – Так є". Й наостанок додає:
"Війна закінчиться. Ми будемо жити на своїй вільній земельці. І все буде добре".
Дмитро Кузубов, фотографії – Роман Пашковський для "Хартії" та з архіву Мрії