Масштабне військове протистояння України та РФ триває майже чотири роки. Весь цей час війна безперервно еволюціонувала, і одні її огидні гримаси змінювалися іншими.
Взимку 2025–2026 років черговою гримасою стало прагнення росіян влаштувати гуманітарну катастрофу в нашому тилу. Противник систематично тероризує українські міста, зокрема віддалені від фронту.
Ворог намагається залишити мільйони наших співгромадян без світла, води та тепла, зробивши їхнє життя нестерпним. Деморалізацію мирного населення розглядають у Москві як головний інструмент тиску на Київ.
Одним словом, російська агресія проти України дедалі виразніше стає війною цивільних.
Кілька років тому в середньостатистичного обивателя було набагато більше можливостей абстрагуватися від труднощів війни. В той період вітчизняна ППО вже досить посилилася, супротивник ще не встиг наростити виробництво ударних дронів, а російський енергетичний терор став на паузу.
В листопаді 2023-го публіцист і військовослужбовець Павло Казарін писав:
"Знаєте, що перше впадає в око, коли виїжджаєш до Європи після двадцяти місяців життя в країні, що воює? Нічого. Між вулицями Києва та Варшави, Львова та Праги немає жодної візуальної різниці. Так, спершу ти плутатимеш цивільну авіацію зі звуком ракети, що летить. Звикатимеш до того, що в Європі немає комендантської години. Але в решті реальність західних міст нічим не відрізняється від реальності багатьох українських".
Нинішньої зими сплутати Київ із Варшавою стало набагато важче. Ступінь залучення українського тилу до військових перипетій невблаганно зростає.
І це змушує згадати про дві полярні точки зору на страждання нашого цивільного населення.
З одного боку, після 24.02.2022 неодноразово наголошувалося, як важко ведеться всім жителям України – навіть далеко від фронту. Безліч зламаних доль, постійний стрес, психологічне виснаження, смертельна лотерея ракетних атак, знищення цивільної інфраструктури, масовий виїзд жінок і дітей із країни, зруйновані плани на майбутнє… Цей наратив був адресований не лише внутрішній, а й закордонній аудиторії.
Хай як цинічно це звучить, але страждання цивільних мають попит на зовнішньому інформаційному ринку. Жителям країн, що не воюють, легше асоціювати себе не з солдатами, а з мирними обивателями. Легше подумки ставити себе на їхнє місце і співпереживати їм.
Саме цивільні, неозброєні та беззахисні, сприймаються як головні жертви будь-якої війни.
Ніщо не демонструє жорстокість агресора яскравіше, ніж удари по тилових містах; руйнування житлових будинків, шкіл та лікарень; загибель людей за сотні кілометрів від лінії фронту.
А от страждання військовослужбовців такого ж емоційного відгуку, на жаль, не отримують.
Навіть якщо на фронті панує справжнє пекло, і кількість загиблих солдатів набагато перевищує втрати серед мирного населення, людям у формі співпереживають не так охоче.
Вважається, що на відміну від цивільних, вони краще адаптовані до жахів війни. Мовляв, такий шлях воїна – свідомо відмовлятися від мирного життя та жертвувати собою. Хоча переважна більшість українських фронтовиків – це ті самі вчорашні цивільні; і в міру посилення мобілізації вони все рідше потрапляють до армії добровільно.
Так чи інакше, у нас були всі резони якнайбільше говорити про біди цивільного населення. Що Україна й робила майже чотири роки.
Але водночас у нашому суспільстві набув поширення й інший, діаметрально протилежний наратив. Про те, що по-справжньому війна торкається лише фронтовиків, а мешканці українського тилу нескінченно далекі від війни і зовсім її не відчувають.
Цивільні живуть собі на втіху. Цивільні не думають про проблеми військових. Цивільні не бажають жертвувати звичним комфортом, саботують мобілізацію, пручаються переходу України на воєнні рейки і тим самим підривають обороноздатність своєї країни.
"Люди сидять у ресторанах у Києві, ніби війни у вас немає!" – конгресвумен Вікторія Спартц озвучила цю претензію до українців ще 2022-го. Вже тоді вона мала чимало прихильників усередині України.
У наступні роки стверджувалося, що повсякденне життя цивільних у тилу майже не постраждало від воєнних дій. Наголошувалося, що ймовірність стати жертвою ворожого ракетного удару менша, ніж імовірність загинути в автомобільній катастрофі. А будь-які скарги цивільних на втому від затяжної війни оголошувалися безпідставним ниттям.
Радикальна версія цього наративу не передбачала навіть мінімальної емпатії до цивільного населення. Так минулої весни багатьох шокувало висловлювання військовослужбовця та екскандидата в депутати від "Євросолідарності" Андрія Батюкова: "Мені ніколи не шкода цивільних. Щоразу, коли гине їх якась кількість, я запитую: у скількох з них батько чи мати, чоловік чи дружина служить?".
Інколи конкуренція двох полярних наративів переростала в справжнє орвеллівське дводумство. Один і той самий вітчизняний пропагандист міг спочатку дорікати цивільним у відірваності від війни і таврувати зніжених скигліїв; а вже наступного дня – після чергової ракетної атаки РФ – писати про безжальний ворожий терор та про тяготи життя в українському тилу. Явне логічне протиріччя мало кого бентежило.
То який із двох наративів більш справедливий і обґрунтований? Чи можна вважати, що своїми діями російський агресор підтверджує одну точку зору та повністю дезавуює іншу?
Однозначної відповіді на це запитання, як і раніше, немає. Тому що все в нашому світі відносно – і все пізнається в порівнянні.
Нинішні негаразди цивільних можна порівнювати з проблемами фронтовиків – і тоді з'ясується, що навіть без електроенергії та опалення тиловому обивателю живеться набагато легше, ніж бійцю в бліндажі. А можна порівняти будні українського тилу зі спокійним, безпечним і комфортним існуванням сучасних поляків чи чехів – і результат виявиться зовсім іншим.
Проблеми цивільних в Україні 2020-х можна порівнювати з побутом країн, що воюють, у роки Другої світової, і виявиться, що наш тил живе й лиха не знає: оскільки не отоварює хлібні картки і не відбуває трудової повинності на оборонних заводах. А можна використовувати для порівняння Україну передвоєнного часу – і тоді картина буде абсолютно інакшою.
По суті, вибір порівняльної точки відліку залежить від вашого початкового настрою. Від того, чи готові ви співчувати мільйонам своїх співвітчизників. Якщо ні, то жоден терор Москви не переконає вас, що цивільні справді страждають від війни. А якщо так, то ви вже давно могли помітити, що відносне благополуччя цивільних в українському тилу – не більше як тендітна та ефемерна ілюзія.
Михайло Дубинянський