Ніхто не хотів брати відповідальність за присутність дитини на фронті – 21-річна операторка дронів Юнга
Коли почалося повномасштабне вторгнення, їй було лише 16. Вона зустріла війну в Ужгороді – місті, де не було щоденних обстрілів, але було відчуття, що це стосується тебе безпосередньо.
Тоді вона ще не могла долучитися до війська, але вже знала, що зробить це, щойно з'явиться можливість. Поки однокласники закінчували школу і будували плани на майбутнє, вона чекала повноліття, щоб поїхати до Києва та підписати контракт. І зробила це майже одразу.
Сьогодні їй 21. Вона служить у бойовому підрозділі бригади "Рубіж", працює операторкою FPV-дронів і воює на одному з найгарячіших напрямків. У неї за плечима – перші бойові виходи, влучання в машину FPV-дроном, госпіталь і повернення на позиції.
Її не одразу хотіли брати: через вік, через вигляд, через небажання командирів брати на себе відповідальність за "дитину" на фронті. Вона пройшла 8 співбесід, замість однієї, як у більшості. Але довела, що здатна працювати нарівні з іншими.
На її рахунку – понад 250 знищених цілей. За цими цифрами не лише ефективність, а й щоденна робота, яка вимагає холодної концентрації, витримки й відповідальності за тих, хто поруч.
Вона говорить про війну спокійно – без пафосу і без ілюзій. Про страх як про те, що потрібно контролювати. Про мотивацію як про внутрішнє рішення, яке вона ухвалила ще в школі.
Її позивний – "Юнга". І це історія про покоління, яке подорослішало раніше, ніж встигло прожити свою молодість.
Єва – одна з чотирьох героїнь комунікаційної кампанії руху VETERANKA "Жінки можуть все", мета якої – змінити уявлення суспільства про роль жінок у Силах оборони України та підкреслити їхній вплив на безпеку цивільних.
Перша та єдина спільнота жінок з бойовим досвідом Рух VETERANKA хоче на реальних прикладах показати важливість жінок у війську. В центрі кампанії – історії чотирьох військовослужбовиць: операторок безпілотників, командирки бойової групи та командирки жіночого взводу.
Кожна з них має власний бойовий досвід, професійну історію та свою "суперсилу".
Кампанія наголошує: жінки вже давно є невід'ємною частиною оборони України. Вони працюють у складних бойових умовах, ухвалюють відповідальні рішення та щодня впливають на безпеку цивільних.
Також проєкт має благодійну мету – збір на 6 000 000 гривень. Кошти будуть спрямовані на забезпечення мобільних груп ППО 37-ої ОБрМП ЗСУ та закупівлю дронів-бомберів Heavy Shot для бригади "Рубіж" НГУ. Долучитися до збору можна за цим посиланням.
"Жалкую, що не застала початок повномасштабної війни"
– Почнемо з найцікавішого. Як з'явився ваш позивний?
– Насправді тут якраз-таки немає величезної історії. Це були звичайні армійські жарти на тему того, що юначка в бліндажі. І з цих жартів вже в зоні бойових дій з'явився цей позивний.
– Ви пішли на фронт у 18 років. Як ухвалювалося це рішення?
– Насправді була б змога, долучилася би раніше. Я сьогодні дуже жалкую, що не застала початок повномасштабної війни, тому що долучилася в 2023-му через вік. Тобто коли почалося повномасштабне вторгнення, я ще встигла закінчити 11-ий клас і завершити перший курс університету на денній формі.
Повноліття я відмітила у Відні, взяла квиток до Києва, і вже звідти майже через тиждень – два підписала контракт – як тільки з'явилася змога. Але насправді рішення було прийняте давно, я хотіла ще з самого початку, розуміла, що це те, з чим я впораюся.
– Тобто ще в школі ви про це мріяли?
– Так. Я розуміла, що я піду, але потрібно було трішки почекати.
– Як до цього поставилися батьки?
– Батьки мене підтримують, але дуже негативно спочатку сприйняли факт того, що я, їхня донька, їду в небезпечні місця. І це абсолютно нормально – всі адекватні дорослі люди хочуть тільки найкращого для своїх дітей, і мої батьки не виняток.
– Чи вони вже звиклися з тим, що ви воюєте?
– Знаєте, звикнутися з фактом – це одне, а кожного дня переживати за свою дитину – це інше. Тобто вони розуміють це, максимально адекватно ставляться, але завжди ця тривога присутня, звісно.
– Тобто повідомлення від мами ви отримуєте кожного ранку: де ви, що з вами, чи поїли, чи поснідали, чи в шапці?
– Так, ми завжди залишаємося дітьми.
– Про це рішення все ж таки хочу поговорити. Коли, наприклад, чоловік ухвалює рішення долучитися до армії у 18 років, це можна зрозуміти. Коли це робить дівчина, це зазвичай викликає запитання з боку суспільства. Як це рішення визрівало?
– Насправді, коли я приймала це рішення, я не міркувала про те: дівчина – не дівчина. Я розуміла, що в мене є достатньо і фізичної підготовки, і що морально я це витримаю. Плюс я з самого початку хотіла на піхотну посаду. На яку мене відразу не захотіли взяти, на жаль. Я була впевнена, що впораюся. І зараз ми бачимо, що я впоралася.
– Розкажіть про фізичну підготовку. Чи якось спеціально готувалися перед тим, як піти служити, або, може, займаєтеся спортом професійно?
– Я все життя займалася спортом професійно – ММА (змішані бойові мистецтва – УП). Тренування по 5–6 разів на тиждень, плюс звичайна качалка. До якогось віку я їздила на змагання регулярно. Тобто завжди була у формі. Звісно, вже ближче до 18 років, коли я і працювала, і навчалася, і була за кордоном, тобто подорожувала і по роботі трішки – професійний спорт відійшов на інший план, тому що я вже знала, чого я хочу.
– Ви згадали, що вас називали юначкою на початку. Чи доводилося стикатися з якимись упередженнями в перші тижні, місяці служби?
– Насправді єдина складна річ, яку я на собі відчула як дівчина в армії, це момент підписання контракту. Коли до мене набагато більше приглядалися, в мене було щось 8 або 9 співбесід, хоча чоловіків там приймали за одну, умовно кажучи.
Плюс у мене підрозділ бойовий, який працює без ротацій, тобто постійно виконує бойові завдання. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність за присутність, умовно кажучи, дитини на фронті у себе в підпорядкування.
Наразі я цілком розумію, чому так. Можливо, я б робила так же як командир підрозділу.
– А що питали на цих восьми співбесідах?
– Загально – одне й те саме. Але хотіли розуміти, що я знаю, на що себе підписую.
Я і наразі бачу багато юних і хлопців, і дівчат, які не до кінця розуміють, що коїться, ідуть з якихось дуже або ідейних, або інших якихось мотивів. Але не розуміють, що ці мотиви зникнуть через пару днів, коли вони вже будуть втомлені, сонні і т.д..
– Але у вас ці мотиви і мотивація не змінилися?
– В мене як такої мотивації не було. Я зустріла повномасштабну війну в 16 років у місті Ужгород, де ти не відчуваєш на собі того, що коїться. В мене просто було розуміння, що буде, що може статися і як я можу на це повпливати. В мене не було очікувань, що я піду штурмувати під музичку, як на класних відосах в ТікТоці. Я знала, що буде важко, і коли прийшла, навіть було легше, ніж я очікувала.
– А в чому?
– Я накрутила себе, що мені буде набагато важче, набагато страшніше, що позиції будуть набагато більш небезпечними.
В мій перший вихід я дійсно була впевнена і готувала себе до того, що ми висадимося і в нас там відразу почнеться прямий контакт з ворогом з усіх боків. Коли цього не сталося, набагато легше було працювати. Коли ти готовий до самого гіршого, що може статися.
– Що стало для вас першим уроком війни?
– Брати відповідальність за себе і за людей, які поряд з тобою. Тому що від тебе залежить не тільки твоя безпека особиста, а і твоїх колег, побратимів.
"Єдине, що мене лякало – не влучити в ціль"
– Якщо повертатися до того мирного життя, яке було: чи часто ви згадуєте останній день до того, як ви долучилися до армії?
– Скажімо так, я бачу, як працюють декотрі підрозділи, які, умовно, виїжджають на задачу, а потім декілька місяців знаходяться у Києві. І з таким графіком працювати було б набагато ефективніше. Ти би встигав і пожити, і відпрацювати добре.
Але потрібно розуміти, що ми не маємо такого ресурсу, аби робити повноцінні ротації і тому подібні речі у всіх бригадах і підрозділах. Якось у мене було розуміння, що на декілька років я, умовно кажучи, випаду з життя і буду просто бачити руїни та посадки. І це нормально, мені адекватно це сприймати.
– Чому ви обрали бригаду "Рубіж"?
– Коли я обирала, я не була дуже обізнана, чесно кажу. Я просто розсилала резюме. Потім зрозуміла, що так далеко діло не дійде, тому що жодна бригада не хотіла навіть слухати про це. А я для себе розглядала тільки на бойові (посади – УП). І в мене було якесь коло людей, які могли розповісти плюси і мінуси різних напрямків, різних бригад, і я почала розглядати декілька підрозділів, куди і подавала документи, заявки, дзвонила.
Дуже рада, що вийшло зробити це саме в бригаді "Рубіж". Я там з 2023 року служу, і розумію, що це був найкращий варіант.
– Ви хотіли займати якісь піхотні позиції, а зараз працюєте операторкою FPV-дронів. Як так сталося?
– На піхотні посади в піхотний підрозділ мене з самого початку не взяли.
– Через вік?
– І через вік, і через те, що жінка. Знаєте, там навіть діалогу не виходило ніякого. Тобто навіть якщо я намагалася казати щось проти цього, не виходило. Добре, пішла іншим шляхом.
Все одно хотіли мене на більш тилові й безпечні посади. Але вже коли я попала в підрозділ, ми почали зі ще двома людьми займатися FPV, виготовленням боєприпасів. Це був чистий наш ентузіазм, наші кошти і забезпечення якраз-таки волонтерське. І з цього все почалося, вийшло на офіційний рівень.
– Яким був ваш перший виліт на FPV?
– Ціль ми вразили, це був район Спірного декілька років тому. І насправді єдине, що мене якось лякало – не влучити в ціль. Тим паче, що в нас це все було на той момент у більш тестовому варіанті. Плюс на той час FPV не було настільки поширеним засобом ураження і не було стільки інформації, фінансування і змоги зробити це якісно, як сьогодні. У нас бліндаж був – це нора просто, дуже маленька. Ми в ній майже не вміщалися.
– А скільки екіпажу?
– Нас тоді поїхало троє.
– Що це була за ціль?
– Піхотний бліндаж. Я влучила, все було добре. Але, знаєте, зовсім нещодавно спілкувалися з хлопцями, що як же класно було би в той час працювати з сьогоднішніми знаннями.
– На якому напрямку з тих, де ви були, воювати найскладніше?
– Наша бригада оперативного призначення. Тобто напрямки мінялися часто й оперативно. Але найважче на сьогодні там, де знаходиться і мій підрозділ, і вся наша бригада – це Покровський напрямок. Наразі там окупант найбільш сконцентрований, найбільш велику кількість техніки використовує. І насправді декілька років тому могло бути набагато легше якраз-таки через меншу кількість дронів і подібних засобів.
– Як змінилося за цей час ставлення до ворога?
– Я відразу сприймала це як ціль.
– Можливо, більше стало якоїсь ненависті, коли ти на свої очі бачиш, що вони роблять з селами, з містами?
– У мене якоїсь ненависті ніколи не було, тому що я дивилася на ворога як на ціль. Ти розумієш, на що чекати і що нічого хорошо з їхнього боку не буде.
– Якось ви пережили пряме влучання дрона. Розкажіть про це детальніше.
– Це було в минулому році. Заїжджали на позицію якраз, і в машину влучив FPV-дрон. Тоді ще не обшивали їх решітками, заїжджали просто з РЕБом і все. РЕБ не допоміг.
Можна сказати, нам повезло, тому що екіпаж, звісно, вибув з роботи, але критично важких прямо поранень не було. Нас евакуювали.
– Минулого року з'явилося поняття кілзона, яке дуже активно обговорювалося, зокрема, в іноземних медіа. Багато суперечок, скільки вона може складати. На вашу думку, чи справді вона буде збільшуватися?
– В цілому можна бачити тенденцію, як ця дальність польоту зростає, як у нас, так і з боку окупантів. Я дуже не люблю, коли кажуть, що ми воюємо з дибілами. Тому що це дійсно сильний ворог, і вони також шукають якісь технології, які їм би допомогли.
Кожного року ця кілзона збільшується. Наприклад, вже набагато важче заїхати броньованим транспортом на позиції, набагато довше потрібно ходити пішки і набагато більший шанс того, що тебе уразить по дорозі.
З однієї сторони, це добре, тому що, наприклад, НРК, FPV, бомбери і т.д. зараз виконують також функцію і логістики – тобто поставки провізії, медицини, зброї. Але з іншого боку роблять те ж саме.
Наприклад, окупант став дуже масштабовано виробляти важкі бомбери, які вони зараз називають "Бабою Ягою". Звісно, це несе загрозу, тому що, на жаль, наразі це в них починає масштабуватися. Буквально останні місяці.
– Інша історія – це дрони на оптоволокні. Зараз ситуація з оптоволокном дуже-дуже складна через те, що його фактично немає на світових ринках. Чи стикаєтеся ви з дефіцитом дронів на оптоволокні?
– Це дуже болюча тема і не тільки про оптоволокно. Дефіцит дронів у нас був завжди. І ось тут хочу додати про волонтерську діяльність. У нас у підрозділі, наприклад, 80% FPV-дронів забезпечують волонтери. У нас є майстерня "Серафим", яка допомагає, у нас є рух "Ветеранка", який також допомагає величезною кількістю зборів і саме дронів.
Можуть казати, що всіх треба мобілізувати – але волонтерська та цивільна діяльність не менш важливі.
– І оптоволокно справді дефіцитне зараз?
– Так.
– Щодо волонтерського руху. Днями Сергій Стерненко, який забезпечує армію якраз-таки FPV-дронами, зробив заяву, що змінюється кількість донатів, і через це вони змушені скорочувати витрати і менше допомагати військовим. Чи ви бачите тенденцію зменшення донатів і що засобів ураження стає менше?
– Я бачу, що набагато важче їх здобувати. Ресурс потихеньку стає меншим. Набагато важче зараз закривати і збори на потреби підрозділів. Тому що, не дивлячись на те, що держава забезпечує деякими речами, але є речі, які ви підрозділом будете докупляти за свої кошти, аби працювати ефективно.
"На етапі оформлення мене не хотіли брати, тому що я виглядала років на 15"
– Зараз, на 5-му році повномасштабного вторгнення мотивація йти до армії невисока, і це дуже сильно поляризує і розколює українське суспільство. Чи бачите ви вихід з цієї ситуації?
– Знаєте, насправді дійсно можна було б більше мотивувати молодь, але дивишся навіть на контракти 18-24… З однієї сторони, це добре, тому що не вистачає здорових молодих людей у армії, і це гарна мотивація для підлітків, які хочуть підзаробити якийсь стартовий капітал. Але, з іншого боку, вони йдуть за гроші, і не завжди є користь від бійця, який пішов чисто заробити собі на життя.
– Тобто мотивація зовсім інша?
– Так. У мене є якась аудиторія в медіапросторі, і завжди намагаєшся якось доносити, щоб молодь розуміла, що і їхнє майбутнє, і майбутнє їхніх батьків буде залежати від них самих. Ти не зобов'язаний, звісно, йти на контракт у 18. Я повністю розумію людей, які хочуть і закінчити навчання, і якось пожити для себе – це абсолютно нормально. Але коли я бачу, що підлітки максимально це все знецінюють, тикають на військових пальцями – для мене це особисто дуже дивно.
– Як ви думаєте, що могло би ефективно працювати з молодими людьми? Як їм можна донести, що їхня служба в українській армії важлива?
– До речі, я зараз якраз-таки бачу, що велика кількість бригад починає більш активно займатися якимись молодіжними рекламами і т.д. Насправді це ефективно.
Коли тобі показують, як воно є, звісно, більше розуміння, куди ти ідеш і нащо. Що тебе не кинуть конкретно в піхоту, якщо ти цього боїшся. Коли ти сам ідеш, в тебе є все ж таки вибір. Уже коли ти дотягнув до останнього, тебе мобілізували, це вже інша справа, тут нічого не буду казати. А коли ти молодий, сам прийшов, ти можеш домовитися, обрати, потрапити в підрозділ з якісною підготовкою, якісним забезпеченням і сам обрати плюс-мінус, чим ти будеш займатися.
– Ви також нещодавно знялись в зовнішній рекламі своєї бригади. Я так розумію, зокрема для того, щоб залучати більше жінок. Чи бачите ви тенденцію, що більше стає молодих дівчат в різних підрозділах?
– Я в цілому бачу, що з початку повномасштабної війни більше жінок почали долучатися до армії.
– Хто ці дівчата, які зараз приходять?
– Насправді зараз і критерії відбору стали м'якші, і немає такого сприйняття жінки в армії як чогось дуже-дуже дивного. Як, умовно кажучи, до 2022 року всі дивилися так на тебе, як на мавпочку. Зараз уже більший потік людей, і ми дуже потребуємо цих людей. Вже немає можливості перебирати те, що залишилося.
– З якими стереотипами ви як жінка зустрічалися в армії?
– Дуже часте запитання, але дійсно я чую від багатьох дівчат, що було якесь дивне до них відношення, домагання, щось інше. В мене дійсно ніколи такого не було. Тільки на етапі оформлення мене не хотіли брати, тому що був і початок цього всього, і я виглядала років на 15, чесно кажучи.
Зараз, та і в цілому, коли я вже поїхала в зону бойових дій, а це було майже відразу після підписання контракту, в мене ніколи не було якихось конфліктів на тему того, що я жінка.
Коли я приїхала в зону бойових дій, я відразу розуміла, що я багато не вмію, але я навчуся, що я не буду відмовлятися від чогось. І до мене було абсолютно адекватне відношення, як і до будь-якого нового бійця, якого потрібно трішки підготовити, ось і все.
– Хто ті жінки, які служать разом з вами?
– Дійсно величезний вклад зараз роблять жінки у нашу армію. Тобто я знаю жінок, які роблять вже жіночі підрозділи собі, тобто жіночі екіпажі для роботи. Класно, що вони якось намагаються впровадити інновації в нашу армію. Можливо, цього не вистачало.
– Що потрібно з боку держави змінити для жінок в армії? Нещодавно я модерувала дискусійну панель з жінками-військовими, і всі вони скаржилися на військову форму, на військову білизну – саме жіночу. Чи є така проблема у вашому підрозділі?
– У мене штани Crye Precision і плитоноска Agilite, тому не можу про це щось сказати. І хлопці в моєму підрозділі, і я майже всі спорядження і речі, які вдягають на бойові, докупали самі. Я вважаю, що робити державі акцент саме на забезпеченні у формі це якось трошки дивно, тому що є набагато важливіші аспекти, куди можна направити кошти.
"Найкращим моментом було моє потрапляння в шпиталь"
– Ви познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком на фронті. Можете розказати трохи про цю історію?
– Ми були знайомі через спільних колег. І коли зустрілися в Ізюмі, спілкувалися, коли ми жили у Святогірську, якось пересікалися. Ми зовсім з інших структур. Це не якесь знайомство по роботі. Почали спілкуватися.
І, звісно, перший час, коли ти постійно знаходишся в зоні бойових дій, ти не міркуєш над перспективою відносин. Тому що ти розумієш, що ти не виїжджаєш, що ти 24/7 майже на позиціях, і тим більше вдома в Києві ти будеш раз на рік, два. Тому першим часом нам дуже хотілося спілкуватися, але дійсно не було змоги, коли ви працюєте в різних містах. Але коли ми тільки почали зустрічатися, найкращим моментом все ж таки було моє потрапляння в шпиталь.
– Після удару FPV?
– Так. Тобто саме тоді у нас був досить великий проміжок часу в Києві. У нього було щось типу ротації.
– Він у тій самій бригаді?
– Ні, він в іншій структурі зовсім. І якраз ці два місяці ми змогли досить класно провести. І ось тоді точно зрозуміла, що ми одружимося і все у нас класно буде.
– А як будувати відносини, коли ви служите в різних підрозділах і, можливо, на різних напрямках?
– Я вважаю, що це залежить від того, в першу чергу, яка ти людина, які в тебе відносини з твоїм командуванням. Коли ти ефективно працюєш і в тебе немає проблем по службі, то ти завжди можеш домовитися. Умовно кажучи, тебе в той же Краматорськ випустять на два дні з чоловіком.
Звісно, важко підбирати ці дати, щоб він відпросився, приїхав, щоб я відпросилася, приїхала, але така змога є майже у кожного.
"Не замінить дрон тебе повністю ніколи"
– Наступне питання про те, як змінюється війна. Про що ця війна зараз найбільше?
– По-перше, на сьогодні ворог дуже активно хоче зайняти стратегічно важливі місця і будь-якою ціною. Техніки вже використовується менше.
Коли ми тільки заїхали на Спірне пару років тому, було зовсім по-іншому. Ми бачили їхні штурми, коли колони заїжджають. Зараз той же танчик не під'їде нікуди. І набагато більше досить странних рішень. Зараз, наприклад, використовують FPV-ждуни майже усюди, аби завадити як піхоті, так і транспорту. І ти коли виходиш з укриття, ти будеш завжди чути над собою щось, що буде жужжати, намагатися щось скинути, і це буде тільки збільшуватися.
– Тобто ми маємо ситуацію, коли ці технології фактично завели війну в глухий кут?
– Особисто моя думка, що піхоту це не замінить. Людська сила це в першу чергу те, що буде тримати позицію. Звісно, завдяки дронам ми маємо змогу якісніше та швидше евакуювати своїх бійців, допомагати їм, якось утримувати ці позиції. Але без військовослужбовця, без людини цього все ж таки не буде. Не замінить дрон тебе повністю ніколи.
– Чи ви вже уявляли собі життя після війни? Чим би ви хотіли займатися, про що ви мрієте?
– Насправді, мрію відпочити. Я розумію, що при завершенні цього всього все одно буде заморожений конфлікт, скоріш за все, і потрібно буде дуже багато працювати, готуватися до інших якихось справ. І так як я планую залишатися у війську, я максимально націлена на те, щоб удосконалювати свої навички і робити все ж таки перспективу по кар'єрі.
Тому що я розумію: я долучилася у 18 років, я, умовно, побуду на бойових позиціях ще пару років. Вже я відчуваю наслідки по здоров'ю. А буквально ще пару госпіталів і все, ти просто фізично не зможеш. І тому, звісно, на перспективу хотілося б мати нормальну посаду, нормальне звання, аби ще більше впливати на воєнні дії.
– Тобто ви хочете робити військову кар'єру?
– Так. Військову або політичну, скажімо так. Розумію, що потрібно багато вчитися. У мене зараз питання з вищою освітою – її потрібно закінчити. Зайвою вона не буде, це по-перше, а по-друге, все ж таки я планую, можливо, військову, більш структуровану кар'єру, і для цього потрібно бачити не тільки щось в посадках, а трішки більше.
– А навчалися ви на комп'ютерних технологіях?
– Я вчилася на факультеті "Фізика і комп'ютерні технології".
– Яка ваша особиста мрія?
– Зараз – відіспатися.
– Ви згадували в інших інтерв'ю, що спите по 10 хвилин.
– Насправді сплю, коли є можливість, 10 хвилин сну є 10 хвилин сну.
Мрії зараз стали набагато більш примітивними, ніж були колись. Зараз я мрію мати хорошу посаду, побудувати сім'ю. Хочеться, щоб люди в Києві і в інших містах України мали змогу спокійно засинати, завжди з гарячою водою, зі світлом і не думати, що потрібно буде бігти в укриття чи може щось статися з ними, з їхніми родичами. Хотілося б дійсно базових людських речей і, звісно, по кар'єрі декілька планів.
– Вам зараз 20 років, і 2 роки ви вже на фронті.
– Майже 21 і вже більше.
– Найцікавіші роки вашого життя проходять на фронті. Чи є переживання через те, що мирне життя поставлене на паузу, і незрозуміло, на скільки?
– Скажімо так, навіть сидячи в Києві, повноцінного мирного життя не буде. Так я розумію, що я своїми силами можу хоч якось посприяти тому, щоби колись потім мої діти жили в гарній спокійній країні.
Коли я приїжджаю у відпустку, я дійсно дуже рада бачити підлітків, які мають змогу спокійно собі гуляти, ходити в клуби і т.д., не дивлячись на те, що коїться навколо. Тому що молодь дійсно має проживати свою молодість нормально. Але треба просто розуміти та пам'ятати людей, завдяки яким це все вони можуть робити.
Севгіль Мусаєва, УП