"Обманути фраєра для них подвиг". Захисник Маріуполя Геннадій Харченко про РФ як зону, про пацифізм Європи і натхнення українців

Стару, як світ, ситуацію "троє проти одного" оборонець Маріуполя, "азовець" Геннадій Харченко перевернув під час допиту в російському полоні догори дриґом. На відео, де в кадрі лише обеззброєний боєць, чути голоси тих трьох, що намагаються довести свою зверхність. Але їхня зграйна сила не може перебороти спокійний тон Харченка.

– Якщо ви носій ось цієї скандинавської міфології (популярної серед "азовців" – УП), чи не стало для вас катастрофою те, що ви здалися у полон зі зброєю в руках?" – напосідали на Геннадія.

– Ми не відмовились від бою, – відповів він.

– В сенсі?!

– Ми виконали наказ.

– Ви ж у полоні.

– І що?

– Опинитися у полоні для воїна – ганьба.

– Ми не вважаємо, що це ганьба.

– А "ви" – це хто?

– Ми – це наш підрозділ. Ми ж спілкуємося на цю тему, говоримо між собою.

– Ви зараз зі зброєю в руках, і ви продовжуєте битися, так?

– Безумовно. Звісно.

– І де ваша зброя?

– Всередині нас, – сказав Харченко.

Росіяни намаглись зрозуміти, чому представники "одного" з ними народу геть інші. Як так сталося, що той же Харченко, мешканець Запоріжжя, народжений 1972 року, не вписується в парадигму пострадянського "русского міра"? Чому він пішов 2014 року добровольцем на війну проти росіян?

Вочевидь на тлі стандартних пояснень – "зомбування", "русофобія", "інтриги англосаксів", "вплив Сороса" – недосяжним для розуму росіян залишився той факт, що навіть у полоні українські бранці намагаються залишатися людьми.

Після звільнення в жовтні 2024 року Геннадій Харченко згадував, як "азовці" навіть у найважчих умовах проводили уроки з англійської та історії.

"Розпочали ми наші класи ще на Оленівці, коли Лемко привіз зі слідчого експерименту на "Азовсталі" два напівцілі зошити та обгризений олівець, примудрившись засунути це в кайданках до кишені.

Напівжартома ми називали наші студії Острозькою (бо острог) азовською вільною академією. Крім мене мав власні групи спудеїв та проводив заняття друг Ярило. Лекції з історії України читав друг Доцент", – пояснює Харченко.

В інтерв'ю УП Геннадій Харченко розповів про русифікацію індустріальних міст, криміналізацію російської ідеології, пацифізм Європи та пристрасть українців.

Далі – пряма мова.

"Неможливо підкорити – тільки знищити"

Big City Lights / Вогні великого міста

Назва одного з уроків англійської, який проводили "азовці" за ґратами

У полоні на нас дивилися, як на якихось прибульців з іншої планети. Поява перших "азовців" викликала ажіотаж серед представників вищої армійської ланки, чинів з "Ахмата", ФСІН, ФСБ, пропагандистів. Цей ажіотаж можна, мабуть, порівняти з першими концертами західних рок-гуртів у Радянському Союзі.

Неодноразово під час приїзду якихось чинів нас вишиковували, а вони проходили повз, вдивляючись в обличчя. Не знаю, що вони хотіли знайти.

Я вступив на історичний факультет наприкінці 1980-х, коли для багатьох навчання там асоціювалося з можливістю досягти успіху в партійних комітетах чи у КДБ. Треба було лише вивчити історію КПРС і СРСР.

Тоді мало кому була цікава історія України. Навіть у перші роки незалежності вивчення козацької доби, археологічні дослідження в цьому напрямку вважали чимось ненауковим.

Геннадій Харченко: Завдяки тим, хто продовжував вивчати українську історію наприкінці 80-х – на початку 90-х історичний факультет у Запоріжжі залишався форпостом патріотичних ідей, формував певний світогляд. Як і, скажімо, факультет української філології, який був таким само неперспективним з точки зору кар'єри. Але в таких місцях навчалися, працювали справжні патріоти своєї справи і України. Багато випускників стали воїнами. І чимало з них, на жаль, загинули

Русифікацію в Запоріжжі ми не просто відчували, ми в ній жили. Були часи, коли ніби нічого й не нагадувало, що це – козацький край. Складалося враження, що історія Запоріжжя як краю почалася виключно з індустріалізації. Що місто Запоріжжя почалося з ДніпроГЕС. Що існує воно виключно завдяки заводам і дихає тільки тому, що ці підприємства викидають у повітря всю таблицю Менделєєва.

Це було таке собі величезне робоче селище, яке просто мало обслуговувати промислові гіганти, працювати на оборонку СРСР. І зовсім не перейматися культурним життям, розвитком мистецтва.

Мабуть, така доля була в усіх індустріальних міст. Все це ми відчували і в Маріуполі, коли там базувались: і забрудненість екології, і нестачу просвітницького руху. Але так само відчувалась і велика жага до культури, коли почали проводити такі заходи, як ГогольFest.

Коли анонсували акцію "Ніч у музеях", багато хто казав: "Та кому це буде цікаво?!". Але кілька локацій, де були український живопис 19-го століття, скіфське золото і роботи Марії Примаченко, за ніч відвідали 10 тисяч мешканців. Це просто феноменально. При тому, що не всі бажаючі могли туди потрапити, бо було обмежене пересування містом.

Люди почали згадувати, що в Маріуполі є роботи Горської. Що це – козацька земля (Кальміуської паланки – УП). Все це популяризувалося, і виникало неабияке захоплення. Так само намагалися робити Маріуполь сучаснішим, комфортнішим.

Мабуть, все це викликало у росіян додаткову агресію. Макіавеллі казав, що місто, яке зазнало економічного розвитку і потужного місцевого самоврядування, неможливо підкорити – тільки знищити.

Читайте також: Приборкувач стихій. Життя азовця Ярослава "Фірста" від дитинства до загибелі в Оленівці

"Обманути лоха для них доблесть"

Playing Mafia / Гра в мафію

Всі державні інститути, церква, армія, суд, пропаганда в РФ зав'язані на ФСБ. І все це, як не дивно, переплітається з кримінальною субкультурою. У колонії посиленого режиму, де після суду відбувають покарання, абсолютно за стандартною процедурою у нас питали, кого ми знаємо зі "стрємящіхся" і "пріблатньонних".

Ми казали, що навіть не розуміємо, хто є хто, і яка різниця між вором у законі та авторитетом. Росіяни дивувались: "А як же вас відібрали в "Азов"?". Ми пояснювали: в "Азов" беруть за іншими критеріями. Не за кількістю ходок, не через зв'язки в кримінальному середовищі. А через рівень фізпідготовки, різні навички, через знання української історії. Через іспити на КМБ.

Але вони все одно не могли зрозуміти, як можна існувати в суспільстві, не маючи зв'язків. Для них важливо знати людей з ось цього квартету: силовика, корумпованого чиновника, якогось замовного журналіста і кримінального авторитета. Якщо у тебе немає цього "бітлз", ти в суспільстві існувати не можеш. Ти не зможеш вирішувати свої питання, починаючи з найпростіших, побутових.

У нас такого немає. Якщо ми зараз почнемо когось згадувати, то це будуть відомі журналісти, поети, спортсмени, знайомі військові. Але, мабуть, в останню чергу хтось з нас згадає когось з кримінальним минулим як авторитетну людину, знайомством з якою треба пишатися і звертатися до неї по допомогу.

"Навіть офіцери слідчого комітету ГРУ, ФСБ повністю перейняли кримінальну субкультуру. А ми навпаки намагалися відстояти армійську дисципліну, "азовські" традиції. Це дуже нагадувало досвід перебування в ув'язненні бійців УПА, коли вони вели рішучу боротьбу і проти кримінального середовища, і проти системи одночасно"

Ось цей рух АУЄ начебто позиціонує себе як непримиренних ворогів системи, борців із владою. Але насправді це така ж структура, інструмент впливу, який допомагає тримати все суспільство в покорі.

Украй важко пояснювати за кордоном, чим є справжня Росія і що таке "русскій мір". Дуже важко пояснити людям, які живуть у демократії, що влада РФ, політики, офіцери беруть на себе всі зобов'язання для того, щоб їх порушувати, маючи з того користь. Це – поведінка криміналітету. Обманути фраєра вважається за честь, подвиг. А виконати взяті на себе зобов'язання – виконати роль терпіли.

Всі, включаючи російських попів, живуть за принципом "помри ти сьогодні, а я завтра". Обмануть лоха, щось урвати, вкрасти, загарбати для них – це доблесть, честь, шляхетність.

Важко пояснити цивілізованій, західній людині, що вся Росія по суті є зоною. І навіть самі місця відбуття покарань не розраховані на перевиховання злочинців. А цивільне суспільство і морально, і ментально готується до того, щоб жити в умовах обмеження громадянських прав і свобод. Більше того, воно сприймає це як норму.

Втім, коли я розповідаю про власний досвід, до людей починає доходити якесь відчуття, що все це дійсно відбувається. І шо це може відбутися з кимось ще в Європі. "Русскій мір" не обмежує себе Росією і так званою "Новоросією". Весь світ загарбати хоче, як писав Шевченко.

Так само, як "Азов" для них "нацисти" і "фашисти", мешканці Західної Європи для них "нацисти і геї". Причому жодної контроверсії вони в цьому не вбачають.

Читайте також: Владислав Дутчак з "Азовсталі": Українці – європейці, тільки дикі. Ми готові поставити Росію на місце

"Багато людей із пристрастю"

When Passion Rules the Game / Коли пристрасть править грою

У Європі досі намагаються обходити тему війни. Ніби люди вірять, що якщо не казати слово "дощ", то його і не буде. Але треба згадати себе. Те, як українці напередодні повномасштабного вторгнення жартували: "давайте вже після вторгнення", "оголосіть всі дати вторгнення". Ми вже на цю тему не жартуємо або робимо це набагато обережніше.

Так, теми війни, втрат, гибелі цивільного населення, катувань, знущань для Європи дуже тригерні. Навіть фотографії зі зброєю. На деяких зустрічах нас просили надати армійські фото, але такі, де немає зброї. І навіть просили іноді не приходити у військовій формі, бо це викликає певне занепокоєння. Звісно, ми ставилися до того із розумінням. Проте доводилось коректно пояснювати, що Третя світова, по суті, вже йде, і що всі у ній. Немає локального конфлікту через якесь там питання, кому належить та чи інша область.

Історія України для багатьох на Заході починається, мабуть, з повномасштабного вторгнення. Ми були і є для них ще поки якимось пострадянським явищем, бо ми самі себе ніяк не позиціонували. Це видно хоча б по темі Другої світової. Українці були в багатьох арміях світу, які брали участь у ній. Іноді по різні сторони фронту, але у всіх у них була одна мета – вільна Україна.

"Росіяни нахабно використовують відчуття провини з боку німців у своїх цілях. Але на наших теренах під час Другої світової загинула колосальна кількість українців. Саме тут економічні збитки, руйнування були просто величезними. Проте ми як держава, як нація досі не змогли чітко сформулювати свою участь, роль у тій війні"

Як би там не було, в європейських країнах і США зацікавленість в Україні, українській культурі зростає. З'являються інститути, курси вивчення української мови. Ті, хто непогано володів російською через потужні представництва РФ за кордоном і взаємодію з ними, тепер свідомо вивчають українську. І для багатьох це – прояв позиції.

Я відвідував у Нанті чудові виставки сучасного мистецтва, які своїми силами влаштовують наші українці, що там мешкають. І бачив резонанс, який вони викликають серед місцевих. Але російський вплив не щезає, він досі дуже потужний. І тут я маю великі сподівання щодо нашої діаспори.

Активні українські громади за кордоном – теж наші найкращі люди. Недоречно називати їх "ухилянтами", ще кимось. Об'єктивно більшість з них вже не повернеться. І саме тому треба не відштовхувати їх. Навпаки, разом популяризувати українську культуру, розвивати економічні, євроінтеграційні проєкти.

Всі сьогодні знаходяться у стресі, люди втомлені. Але я продовжую бачити навколо себе дуже багато людей із пристрастю. Серед бійців, волонтерів, громадських активістів.

Я бачу, як попри стрес, українці, наприклад, намагаються зберегти ті самі театри – в Києві так важко купити квиток.

Я бачу, скільки військових не бояться освідчитися, створювати родини, і як максимально романтично вони це намагаються зробити. Як це роблять хлопці, які зазнали тяжких поранень. Як продовжують вести активне життя, займатися з ампутаціями спортом. Все це просто неймовірно. І дійсно надихає.

Читайте також: "Багато хто дуже повірив у ЗСУ, але війну без тилу не виграти". 20-річний захисник "Азовсталі" Назарій "Грінка"

Перебороти все, що завгодно

Let the Healing Begins / Хай почнеться зцілення

Зцілення починається з бажання жити.

У полоні ти вкрай обмежений у ресурсах і не знаєш, чи тебе обміняють. Чи завтра тебе повезуть ще кудись. Але у тебе є ти, є побратими, бажання, натхнення.

Ти можеш займатися спортом, вивчати англійську. Щось читати. Згадувати про культурне надбання – і світове, і свого народу – та розповідати про це іншим. І коли тобі щось забороняють, примушують не робити, ти маєш у ненасильницький спосіб навпаки не коритися цим обставинам. Збуджувати внутрішні життєві сили, згадуючи про тих, хто вже пройшов цей шлях із гідністю. Про тих самих козаків чи радянських політв'язнів, для яких випробування полоном було однією з чеснот.

Треба продовжувати боротьбу в будь-якій ситуації. Зміцнювати дух.

"Українцям не потрібен якийсь особливий шлях. Якщо є дорога, треба просто нею йти, а не щось вигадувати. Треба залишатися самим собою, поважати себе, і тоді інші поважатимуть нас"

До полону я, чесно кажучи, не розумів слова Василя Стуса: "Терпи, терпи – терпець тебе шліфує". Навіщо миритися з чимось? Навіщо терпіти? Але вони про те, що треба завжди зберігати спокій, витримку. Накопичувати внутрішні сили, плекати дух, аби не зрадити своїм переконанням, і заради того, аби просто елементарно вижити.

Коли ти зраджуєш своїм переконанням, коли підігруєш ворогу, йдеш на поступки за якусь додаткову пайку, цигарку, потім вкрай важко відстояти свої кордони, відстояти себе. Ти розчиняєшся як особистість. І коли ти вже як особистість не існуєш, зберегти життя майже неможливо.

Лише коли ти – особистість, ти можеш приєднатися до таких, як ти сам. Разом можна перетерпіти всі випробування. Перебороти все, що завгодно.

Євген Руденко – УП