Спостерігаючи за болем інших у час алгоритмів: уроки Зонтаг для війни, яку ми бачимо щодня

Сьогодні ми знову ламаємо списи навколо етики зображення війни. Щоразу це виглядає як нова, окрема дискусія, хоча насправді ми постійно повертаємося до того самого питання, яке просто щоразу змінює інтонацію. А саме — де проходить межа між необхідним документуванням реальності війни і тією тонкою, але від того не менш реальною спекуляцією на чужому горі?

Де закінчується свідчення як акт фіксації, пам'яті і відповідальності і починається використання страждання як матеріалу, як контенту, який живе за законами уваги, алгоритмів і споживання?

Кілька тижнів тому я нарешті прочитала "Спостереження за болем інших" Сьюзан Зонтаг — книгу, написану ще у 2003 році, після Балканських воєн, на тлі Афганістану і буквально за кілька місяців до початку війни в Іраку. І мене весь час не полишало відчуття, що цей текст дивовижно точно описує те, що ми проживаємо зараз. Єдина лише відмінність, що ми це робимо в більш інтенсивній, майже нестерпній формі.

Зонтаг зокрема пише про те, що не існує очевидного "ми", коли йдеться про споглядання чужого болю. Що кожен із нас дивиться з власної позиції, визначеної досвідом, дистанцією, ступенем залученості і, зрештою, рівнем безпеки, який майже завжди залишається нерівномірно розподіленим. Одна і та сама фотографія може викликати абсолютно різні рефлексії та емоції у різних людей.

Але ключова відмінність нашого часу полягає навіть не в самій природі цього досвіду, а в його щільності: кількість зображень, які ми щодня споживаємо, настільки велика, що сам біль починає втрачати контури, розчиняючись у безперервному інформаційному шумі.

Він опиняється в одному ряду з усім іншим — новинами, короткими відео про фешн тренди, порадами про харчування, рекламними повідомленнями, розвагами. І в цій дивній суміжності народжується вже інше, складніше питання, ніж просто питання етики репрезентації: чи не притуплюється поступово наша здатність відчувати, чи не стає трагедія фоном, чи не перетворюється емпатія на коротку, майже рефлекторну реакцію, яка швидко згасає, не встигаючи перейти в щось більше?

Зонтаг зауважує, що співчуття за своєю природою нестабільне — воно або трансформується в дію, або зникає. Але вона це писала більше 20 років тому, коли ще не існувало соціальних мереж, коли ми всі ще не були критично перевантажені інформаційно.

Водночас сама фотографія, як нагадує Зонтаг, майже ніколи не пояснює реальність у її повноті, вона лише вириває з неї один фрагмент, один момент, одну точку зору. І коли таких фрагментів стає занадто багато, вони починають взаємно нівелювати одне одного, втрачаючи здатність зачепити, вразити, змусити зупинитися і поступово перетворюються на шум.

У цьому сенсі війна, яку ми проживаємо, є не лише боротьбою за території та незалежність, але й боротьбою за увагу — за здатність не звикнути, не адаптуватися до насильства настільки, щоб воно перестало викликати внутрішній спротив. І ця боротьба відбувається не тільки на рівні глобального сприйняття, але й усередині кожного з нас.

Тут, очевидно, немає простої, комфортної відповіді: як залишатися уважними і водночас не зламатися під вагою побаченого?

Як дивитися і не звикати, як говорити про біль не перетворювати його на щось, що можна спожити і відкласти?

Як не дійти до тієї межі, коли біль не буде нам здаватися достатнім, щоб називати його болем?

Можливо, єдина чесна позиція полягає в тому, щоб не намагатися знайти для себе зручну "золоту середину", яка швидко перетворюється на форму самозаспокоєння.

Ставити собі питання, що саме я відчуваю і як я це відчуваю. І ще важливіше: що я можу зробити, щоб у власній голові не применшити страждання іншої людини, не звести його до образу і до ще одного фрагмента стрічки.

Те, що на п'ятому році повномасштабного вторгнення в нас узагалі виникають ці питання, — насправді дуже добрий сигнал. Це означає, що ми все ще залишаємося вразливими, живими, здатними сумніватися. Що всередині нас не відбулося остаточного звикання до болю — ні до свого, ні до чужого. І це, можливо, одна з найважливіших ознак того, що ми не втратили людяність.

Про це, зрештою, писала і Сьюзан Зонтаг у своїх роздумах про споглядання чужого болю: кожен з нас також дивиться на нього з різною відповідальністю. Але саме ця відповідальність і визначає, ким ми є в цю мить: тими, хто свідчить, чи тими, хто споживає.

Бо ця внутрішня межа не дозволяє перетворити людину на об'єкт. Вона змушує пам'ятати, що перед нами — не сюжет, не кадр і не історія, а чийсь досвід, чийсь біль, чиясь реальність.

І повага документаліста до цього болю, зрештою, починається з дуже конкретних речей, а саме з етики. З уміння зупинитися. З готовності не знімати, якщо людина не хоче бути знятою у момент проживання свого горя.

Це право — не просто формальність, а частина гідності. І його повага є не слабкістю журналіста, а проявом емпатії і внутрішньої межі, яку він не має права переходити.

І водночас показово, що фотографія Євгена Малолетки, щодо якої влітку точилося стільки дискусій, вчора вдень отримала World Press Photo. Бо це завжди про дуже тонку межу, яку потрібно відчувати і ключове розрізнення тут, дуже просте і дуже жорстке: ми є або свідками, або споживачами.

Свідок — це той, хто не просто дивиться, а витримує погляд. Хто дозволяє побаченому змінити себе, залишити слід, порушити внутрішню рівновагу. Хто не відгороджується від болю дистанцією екрана.

Споживач — це той, хто перегортає. І ця різниця ніколи не про професію, а про внутрішню роботу. Бо фотограф також стоїть рівно на цій межі. Його камера може бути інструментом свідчення, а може стати інструментом дистанції. І саме в цій точці починається не ремесло, а талант.

Талант митця завжди про здатність не привласнювати чужий біль, не перетворювати його на матеріал, а витримати його як досвід і передати так, щоб глядач теж не зміг залишитися споживачем. Щоб він на мить став свідком. Бо, зрештою, єдине, що ми насправді можемо дати одне одному в цій війні, — це чесне свідчення. І відповідальність за те, щоб не зрадити його.

Севгіль Мусаєва