Внутрішній хаос. Або як не втратити державу, вистоявши у війні

Найбільша небезпека для держави — не завжди та, що стоїть біля її кордонів. Іноді вона починається всередині. Чи можемо ми одного дня прокинутися в країні, де державний переворот або зовнішнє управління вже не здаватимуться фантастикою?

Я не стверджую, що хтось готує такий сценарій. Але було б безвідповідально не бачити ризиків, які створює внутрішня криза.

Подивімося на останні дні. 3 листопада — спроба дискредитації корпусу "Азов". 4 листопада — корупційні викриття, але в форматі якогось шоу, які знову поставили під сумнів довіру до державних інституцій. 5 листопада — інформаційні атаки та звинувачення на адресу волонтерського руху.

Це різні події. Не потрібно вигадувати між ними змову. Але потрібно розуміти їхній спільний наслідок: послаблення довіри, без якої не існує сильної держави. Подумаймо, що відбувається. Військових дедалі частіше протиставляють цивільним. Корупція віддаляє громадян від влади. Волонтери втрачають сили. Підприємці — можливості. А люди поступово втрачають віру в те, що закон однаковий для всіх.

Це вже не просто криза довіри. Це криза державної стійкості. Історія неодноразово показувала: коли суспільство втрачає віру у власну державу, воно стає вразливим до тих, хто обіцяє прості рішення. Спочатку приходить розчарування. Потім — вимога сильної руки. А згодом хтось може запропонувати українцям повірити, що вони вже не здатні самостійно керувати власною країною. Ось цього ми не маємо права допустити.

Не варто забувати, хто найбільше зацікавлений у нашому внутрішньому хаосі. Я переконаний: Україна програє тоді, коли програє її тил. росія програє тоді, коли її армія повернеться додому. Ворог може втрачати армію, техніку й території, але поки вона готова продовжувати агресію, війна триватиме.

Україна ж не має права втратити внутрішню єдність, довіру та здатність функціонувати як держава. Тому сьогодні питання не лише в тому, хто переможе на полі бою. Я хочу, щоб кожен поставив собі одне запитання. За що гинуть наші побратими? За що люди роками залишаються в окопах? За що українські родини ховають своїх дітей, чоловіків, дружин і батьків?

Невже заради того, щоб одного дня незалежність залишилася лише в підручниках історії, а рішення про наше майбутнє ухвалювали інші? Ні. Ми воюємо за державу, у якій закон сильніший за посаду, відповідальність важливіша за зв'язки, а громадянин має право впливати на владу. І таку державу не можна побудувати самими лише військовими перемогами.

Що робити нам? Не мовчати, але й не піддаватися на провокації. Підтримувати військо, допомагати волонтерам, вимагати від влади прозорості, контролювати рішення посадовців, захищати незалежні інституції, перевіряти інформацію та не дозволяти сіяти ворожнечу між українцями.

Об'єднуватися навколо спільних інтересів, а не шукати ворогів серед своїх. Громадяни мають не просто обурюватися в соціальних мережах, а використовувати законні механізми впливу на державу: громадський контроль, журналістські розслідування, звернення, публічні вимоги та участь у суспільних процесах.

І ще одне. Як часто каже мій побратим: "Кожна проблема має своє прізвище". За корупцію хтось повинен відповідати. За провалені рішення — також. За бездіяльність, зловживання владою та непрофесійність не можна ховатися за словами "система", "обставини" чи "війна".

Посада — це не привілей уникати відповідальності, а обов'язок відповідати за свої рішення. Не можна вимагати від суспільства жертовності, якщо ті, хто керує державою, самі не готові відповідати за свої дії.

Нам потрібна не колективна безвідповідальність, а персональна відповідальність кожного, хто має владу та вплив. Наша незалежність не є подарунком історії. Це відповідальність, яку ми прийняли на себе. Ми повинні вистояти у війні. ВИЖИТИ. Але не менш важливо — зберегти державу, за яку воюємо.

Слава Україні!

Святослав "Калина" Паламар