"Где потерял оружие? Там же, где и ногу!" Как государство погружает военных с инвалидностью в бюрократический водоворот

Рустем Халилов — Понедельник, 4 сентября 2023, 05:30

Коли старшого солдата Максима Сліпця евакуйовували після поранення, він кричав про одне: щоб разом із ним забрали і його документи.

Це сталося в квітні минулого року під Мар'їнкою. Сліпець пересувався з однієї позиції на іншу, почув "вихід" російської міни. За мить вона вибухнула поруч із ним.

Прийшовши до тями, він не відчув ніг. "Права нога буквально висіла на штанах", – згадує він.

Його почали виносити з поля бою. І там, під обстрілами противника, у напівнепритомному стані, Сліпець просив побратимів, щоб, рятуючи його, забрали разом із ним і рюкзак з документами. Не хотів, щоб згоріли в окопі – пояснить він пізніше.

Документи винесли разом із ним. Проте це не стало запорукою того, що, переживши ампутацію ноги, пройшовши курс реабілітації та повернувшись до цивільного життя, Сліпець не загрузне в нетрях української бюрократії.

"Українська правда" розповідає історію Максима Сліпця та нових викликів, з якими стикається він та тисячі таких, як він – українців, які через військову агресію Росії опинилися в інвалідному візку.

Рапорт про штани

Його дитинство пахло вугіллям.

Саме про цей запах згадує Сліпець, говорячи про рідний Лисичанськ. За триста метрів від його будинку був розташований скляний завод. До нього вела залізниця. Юний Максим іноді не спав до третьої ночі – важко заснути, коли неподалік від тебе розвантажують вагони.

Той Лисичанськ тепер залишився лише у спогадах. Максим бачив його в мирні роки, коли з труб заводів ще йшов дим. Був його жителем у важкі місяці окупації – з травня по липень 2014 року місто контролювали бойовики "ЛНР". Спостерігав, як українські прапори замайоріли над Лисичанськом після його звільнення в тому ж 2014-му. А втім, Максим не знає, як виглядало місто напередодні російського вторгнення. На той момент Сліпець вже четвертий рік служив в лавах ЗСУ.

Коли Максим після квітневого поранення вийшов з лікарні, повертатися вже не було куди – у липні 2022-го українські війська залишили Лисичанськ.

Новим домом для Сліпця став Кропивницький – звідси була родом його колишня дружина. 

Найперше Максим мав зробити дві речі: прописатися в Кропивницькому та оформити пенсію. Так і вийшло, що відтоді Сліпець знає державні установи міста набагато краще, ніж його інші частини.

Історія Максима Сліпця, з одного боку, не зовсім типова. Бо допомогти бійцю повернутися до нормального життя взялися волонтерка й місцева підприємниця Вікторія Бобіта та координаторка Міжнародного штабу допомоги українцям, ексголова Кіровоградської ОДА Марія Чорна. Їхня участь значно прискорила деякі процеси. Проте, з іншого боку, виявилося, що навіть із такою потужною підтримкою швидко вирішити бюрократичні проблеми військового неможливо.

– Це дуже важко. Ми проходимо з ним день по установах, я приходжу додому і просто падаю від утоми. А що б він зміг зробити, якби був наодинці? – зітхає Вікторія.

Йдемо в ЦНАП, там кажуть: "У вас немає такого-то папірця, їдьте у військкомат". Їдемо туди, а міський військкомат каже: "У нас його немає, їдьте в обласний". Приїжджаємо в обласний, а там кажуть: "А цей папірець не в нас", – розповідає Бобіта про сім кіл пекла, які доводиться пройти пораненому бійцю.

Бобіта сповнена енергії та справляє враження людини, що вміє своєю наполегливістю пробивати стіни. Здається, коли йдеться про оформлення документів, ця риса не просто корисна, а життєво необхідна.

Одну стіну – прописати Сліпця та оформити пільги – вони пробили. Найбільшою перешкодою в цьому було те, що для "прописки" в нього зажадали військовий квиток.

Максим став на облік до територіального центру комплектування і віддав свій військовий квиток туди. Він не знав, що документ, який потрібно здавати в одному місці, вимагатимуть в іншому. А коли приїхав його забирати, Сліпцю відповіли, що повернути не можуть, доки за ним закріплена зброя.

Виявляється, отримавши поранення, Сліпець мав кричати побратимам, щоб з поля бою виносили не тільки його документи, але й автомат.

– В нього питають: "Де твоя зброя?". Де його зброя? Там де й нога! Він мав ще побігти на одній нозі, поскакати, забрати зброю? – обурюється Марія Чорна.

Цю проблему вдалося вирішити після того, як Максим знайшов у себе ксерокопію військового квитка і її змогли завірити в ТЦК. 

Але квиток необхідний і для оформлення пенсії, а в цьому питанні такий маневр не пройшов. За законодавством, у посвідченні особи військовослужбовця робиться відмітка про здачу особистої зброї. Немає зброї – немає і відмітки, а немає відмітки – значить, і документ передати не можуть.

У теорії командир мав би написати рапорт про те, що зброя була втрачена чи знищена за обставин, що не залежали від бійця, і повідомити про це державні органи. Як проблему вирішать на практиці – Максим поки не знає.

На фронті Сліпець отримав позивний "Космос" – через зовнішню схожість із одним з героїв російського серіалу "Бригада"
Фото надане Вікорією Бобітою

– Списання втраченого – це жахлива проблема. Треба підготувати величезну купу документів, – розповідає УП на умовах анонімності один із українських військових, який працює в штабі військової частини і стикається, зокрема, й із оформленням документів про списання зброї.

Проте втрата автомата – це не таке часте явище. Але ж, наприклад, на кожні 20 тисяч гривень пиломатеріалів, скоб і цвяхів, витрачених на укріплення окопу, треба подавати окремий документ на списання. А якщо, приміром, збили дрон, що стояв на балансі – взагалі очікуй на службове розслідування.

– Я розумію, дрон коштує 250 тисяч, можна й написати, – каже військовий зі штабу. – Але є набагато дешевші речі, і все одно треба це робити. Людина вийшла з місця проведення бойових дій, де втратила штани. Все, треба писати рапорт про штани.

Довгі гудки

Другий папірець, що став стіною на шляху Сліпця до пенсії – це довідка про додаткові види грошового забезпечення. Військова частина таку довідку видала, але виявилося, що неправильної форми, а також, що в ній вказаний голий оклад: ані премій, ані виплати за вислугу років. 

Розмір пенсії залежить від рівня попереднього доходу, тож Сліпець знов звернувся до військової частини по правильні цифри. Минуло два місяці, а відповіді досі немає. 

– В кричущій масі випадків, щоб отримати довідку з військової частини – наприклад, про обставини отримання травми, – військові проходять сім кіл пекла, – каже адвокат, керуючий партнер юрфірми "Соціальний паритет" Дмитро Йовдій. – Коли військовослужбовець знаходиться у розпорядженні військової частини, там ще є якісь контакти, комунікації. Якщо він вибуває з системи, він взагалі втрачає з ними зв'язок. І на нього байдуже стає. Місяцями він вигризає цю довідку.

В ідеалі, каже Йовдій, потрібна уніфікована, автоматизована система, в яку були б включені всі учасники процесу і в якій військовому не потрібно було б самостійно бігати та збирати всі папери.

Зараз уніфікації немає навіть у тому, як оформлювати ту чи іншу довідку. Тому і стаються такі випадки, як у Сліпця, коли військовим доводиться переробляти наново документ, на отримання котрого вони витратили купу часу та сил.

На те ж саме скаржиться й анонімний військовий зі штабу. Для нього це звична справа – подати документ і отримати його назад через те, що наступна ланка в цьому паперовому ланцюзі вимагає подати довідку в іншій формі.

– Переважно на всіх рівнях є страх помилитися, тому що немає чіткої нормативної бази, і люди бояться можливого аудиту, і ніхто не хоче відповідати, – пояснює він. – Кожен не хоче потрапити під роздачу через те, що, якщо він пропустить неправильно зроблений документ, наверху виявиться якийсь буквоїд і скаже: "Що ви робите?".

Максим Сліпець: Я купив нові берці й одразу був прильот. Навіть походити в них не встиг
Фото надане Вікторією Бобітою

Своєю чергою адвокат Йовдій як приклад роботи бюрократичної системи наводить ситуацію з отриманням одноразової грошової допомоги через поранення військовослужбовця. 

Бійцю доведеться долати три глобальні бюрократичні бар'єри. Перший – це необхідність дістати з військової частини довідку про обставини отримання травми. Другий – проходження військово-лікарської комісії та здобуття висновку про те, що поранення пов'язане із захистом батьківщини. Третій – це проходження медико-соціальної експертної комісії (МСЕК), яка встановить або інвалідність, або втрату працездатності пораненого.

– Бюрократична машина демотивує і створює такі умови, що велика кількість військових просто не отримують того, на що вони мають право за законом, – каже Йовдій.

Час від часу Максим Сліпець намагається додзвонитися до військової частини, щоб спитати про долю своїх документів, однак чує тільки довгі гудки.

А поки він живе на 2000 гривень на місяць – ці гроші він отримує як тимчасово переміщена особа.

Життя з бар'єрами

Оформлення документів – це тривалий процес і для здорової людини. Для військового, який не може встати з інвалідного візка, це іноді шлях, який неможливо здолати.

Колись Сліпець прийшов здоровим чоловіком у військкомат, щоб записатися до лав Збройних сил. Там йому розкрили обійми і відправили на війну. На війні Максим втратив можливість ходити. І коли він знову прийшов до військкомату, той зустрів його сходами.

– В жодному військкоматі немає пандуса – ні в обласному, ні в місцевому, – каже Вікторія Бобіта.

Вона згадує, що деколи їй самій доводилось підніматись у будівлю ТЦК, щоб заповнити необхідні документи замість Максима. 

А що робити людині з інвалідністю, яка не знайома з волонтерами, які б прийшли на допомогу?

Максим Сліпець та Вікторія Бобіта

Проблема безбар'єрності стосується не тільки військкоматів чи ЦНАПів. Максим не може самостійно заїхати в найближчі магазини. Не знайшов перукаря, до якого можна було б дістатися на візку. Вимушений просити волонтерів сходити замість нього до аптеки.

Після поранення Сліпець встиг з'їздити на реабілітацію до США. Американська програма відновлення, на його думку, не надто відрізняється від української. А от в чому різниця здається неймовірною – це в можливостях для маломобільних груп населення.

– Там все зроблено для інвалідів (людей з інвалідністю, – УП). Там немає таких перешкод, як у нас. Мені не важко було просто виїхати, з'їздити купити сигарет або кави. Скрізь спуски, під'їзди, заїзди…

З тієї поїздки в Максима залишились дві футболки та уявлення про справді безбар'єрний світ.

Українські міста не облаштовані (для маломобільних громадян – УП), – каже засновник ініціативи Доступно.UA Дмитро Щебетюк. – Є окремі острови доступності. Наприклад, в Києві – це район Золотих воріт. Але це тільки частина міста – ти туди дістатися спробуй.

Його ініціатива, що розповідає про життя людей з інвалідністю, розробила методологію перевірки міст на доступність, а потім вирушила тестувати їх по країні. Останній рейтинг доступності українських міст вийшов напередодні повномасштабного вторгнення. В лідери тоді вибився Маріуполь.

Рейтинг доступності українських міст. Січень 2022 року
Джерело: facebook-сторінка рейтингу доступності міст України "Тостер"

Щебетюк нарікає на те, що навіть деякі новобудови зараз здаються не за державними будівельними нормами, які мали б забезпечувати повну доступність, зручність, самостійність людей. Що вже казати про будівлі, які виросли тоді, коли максимальною турботою про маломобільних жителів були дві сталеві рейки, по яких на візку все одно не проїдеш. Хоча й зараз Щебетюк стикається з людьми, які щиро вважають, що ці рейки – це вже суттєва допомога і забезпечення доступності.

– На перших етапах дуже складно, – каже Щебетюк про стан людини, яка опинилася в візку. – Але кожен, хто має багато енергії та жаги до життя, через якийсь час облаштовується так, що стає легше жити.

Йому самому, щоб призвичаїтися після отримання травми, знадобилося два роки. А за шість Щебетюк вже зміг вирушити у подорож Україною автостопом.

Максим Сліпець очікує на іншу подорож. Зараз всі зусилля він сконцентрував на оформленні документів. І коли в останній установі буде прийнятий останній папірець, він сподівається повноцінно зайнятися своєю реабілітацією. 

Здоров'я важливе. Але якщо присвятити себе реабілітації зараз, а оформлення пенсії залишити на потім, то на які гроші тоді жити?

***

Шана до своїх військових – це почуття, що об'єднує українців. Повага до захисників України має бути максимальною – це вже не твердження, з яким хтось готовий сперечатися, а радше нагадування.

Та якою має бути повага до військових з боку держави?

Мабуть, вона має складатися не тільки зі слів підтримки, публічних проявів пошани та нагородження героїв.

Мабуть, ця повага має бути й у тому, що людей, які повернулися з фронту, не кидатимуть ще в один бій – цього разу з бюрократичною машиною.

Тому що нерідко військові, які не відступили в протистоянні з добре озброєною російською армією, здаються в боротьбі з українською паперовою. Перестають боротися за свої права та не отримують заслужених виплат. 

"Мені здається, держава бачить тебе тільки тоді, коли сам про себе нагадаєш. Як забирати хлопців на війну – вона одразу знаходить людей. А як ти поранений або чогось потребуєш, вона одразу закриває на тебе очі", – каже Максим Сліпець.

Кількість осіб, що втратили кінцівки за час російської військової агресії, скоро може досягнути масштабів Першої світової. Від 20 до 50 тисяч українців, стверджує "The Wall Street Journal" – це населення таких міст як Білгород-Дністровський чи Фастів.

І з кожним днем цих людей стає більше.

А значить, більшає й тих, хто відчуває, що на них просто заплющили очі.

Рустем Халілов, УП