"Ірландизація України" не пройде!
Четвер, 8 січня 2004, 13:12
Найбільше надбання подорожей – це зустрічі з людьми, яких ніколи не зустрінеш, сидячі вдома. Участь у Міжнародній письменницькій програмі в університеті Айови – чудова нагода для нових цікавих зустрічей.
Мій співрозмовник Падді Вудворт – відомий ірландський журналіст, тривалий час працював для Irish Times, а також є тим, що в нас називається публіцистом, а в них – non-fiction writer. Автор книги "Брудна війна чистими руками" (Dirty War, Clean Hands), яка є бестселером в Ірландії і отримала блискучі відгуки в престижних медіа.
Ми сидимо з Падді в Дублінському пабі американського університетського містечка Айова-сіті та показуємо одне одному рекламні ілюстровані часописи – про Ірландію і про Україну, шукаємо розбіжності та спільні риси.
"Оh, you also have thatch cottages", - каже Падді із сильним ірландським акцентом.
Здається, що він навмисно підсилює його у своїй англійській мові, щоб продемонструвати його мені, якщо вже мова зайшла про національну специфіку. Ірландський акцент полягає в тому, що майже всі англійські звуки "т" і "с" вимовляються як "ш".
Наприклад, слово also звучить в устах носія ірландського акценту не "олсоу", а "олшо". А "thatch cottages" – це будиночки, вкриті солом'яним дахом, себто хати під стріхою. Кам’яні стіни ірландських традиційних сільських будиночків зовсім не такі, як в українських "біленьких хаток", а покрівлі дійсно дуже схожі.
Але це щодо зовнішньої подібності. В Україні не раз доводилося чути невідомо ким запроваджений термін "ірландизація", вживаний стосовно української культури. Важко сказати, що таке "ірландизація України" - це поняття ще не потрапило до енциклопедій.
Певне, це - коли українську національну ідентичність не пов'язують з українською мовою. Коли українська мова ніяк не є мовою спілкування, вживається тільки в ритуально-пісенному контексті. До речі, ірландська мова в Ірландії не вживається навіть і так.
"Раніше нас змушували вчити її у школі, щоб ми могли принаймні прочитати декілька речень. Тепер навіть найзатятіші борці за кельтську мову починають розуміти, що вивчення мови, якою ніхто не користується, є лицемірством. В Ірландії лише три відсотки населення розмовляють кельтською".
У чому ж тоді полягає ваша національна ідентичність, якщо ви розмовляєте тією ж мовою, що й британці?
"Але ми розмовляємо нею значно краще! – вигукує Падді. - Ірландці протягом століть вважалися людьми другого сорту по відношенню до британців, нам треба було весь час доводити, що ми – не гірші! І це прагнення давало й дає непогані результати. Ми маємо чотирьох Нобелевських лауреатів з літератури, а у британців тільки один Ґолсуорсі".
Абсолютно правильно. Ірландія дала світові чотирьох Нобелевських лауреатів. Єйтс, Шоу, Бекет, нині живий Шимас Гіні. Плюс Джеймс Джойс, який хоч нобілеянтом і не був, але вдостоївся титулу одного з трьох китів європейської літератури ХХ століття. Всі вони писали англійською, Беккет - ще й французькою.
Ірландською пишуть тільки маргінальні автори, які розмовляють тою ж англійською. Декілька десятків фахівців з ірландської мови будуть у світі завжди, оскільки існують ірландські саги, які є видатними пам'ятками світової літератури. Як завжди будуть в академічних колах які-небудь шумерологи.
Ви вважаєте себе ірландцем, Падді?
???
Не дивуйтесь моєму питанню. Тих людей, якими ви пишаєтесь, у моїй країні вважають англійцями. І Бернарда Шоу, і Оскара Вайлда. Можливо, хтось чув, що вони з Ірландії, але це тою ж мірою, якою є гасконцем француз д'Артаньян.
"Але ж вони ірландці! І патріоти Ірландії!
А чи є ірландцем я? Це смішне питання. Почати з того, що я є громадянином республіки Ірландія, і я є ірландцем по крові. В чому наша національна ідентичність? Не в знанні давно забутої мови, і навіть не в релігії – я є протестантом. Певне, перш за все - це політична свідомість ірландців. Ми – окрема країна, яка йде своїм шляхом. Плюс культурна своєрідність, яку видно всім, хто знає нас.
Ми – не такі, як англійці, ми – інші. Ми визнаємо себе іншими, вони визнають іншими нас. А як схопити, описати нашу ідентичність – то вже інше питання. Чи вона в ірландському рудому кучерявому волоссі та веснянках - то далеко не всі етнічні ірландці мають зовнішність святого Патрика. Чи в тому, що ми з вами сидимо в Дублінському пабі, які є в кожному місті світу, яке себе шанує?"
Але, якщо ви з британцями визнаєте одне одного іншими, то як складаються ваші стосунки? Не в політичному сенсі – облишимо політику – а в побутовому, на рівні людських стосунків?
"Наші стосунки мають тисячолітню історію, і вони, звичайно ж, були трагічними для ірландців. В католицькі часи ірландську шляхту винищували фізично, гнучкіша протестантська релігія дозволила ефективно перевербовувати її на британський бік.
Ірландців і вбивали, і принижували. Але все це загальні слова, ви все це можете прочитати в підручнику з історії. Ті часи, коли все хороше, що зробили ірландці, ставало англійським, а все погане – лишалося ірландським, потроху минають. Так, в ірландських містах і досі є паби, куди англійцям краще не ходити, і навпаки, але це більше стосується пролетарських верств населення".
А такі питання, як стосунки з колегами, шлюби...
"В інтелектуальних колах ці стосунки вирішуються культурно. Не знаю, щоб колись батьки перешкоджали шлюбам ірландця і англійки чи навпаки. Зі шлюбами зараз настільки складно, що старше покоління неймовірно радіє, якщо діти все-таки вирішили одружитися, яка різниця, ірландець, англієць, шотландець, може, ще африканець налякає..."
Сам Падді, до речі, на шостому десятку ще не зробив свого вибору. Але всі його подруги були і є ірландками з націоналістичних католицьких родин. І ті дівчата, з якими він проводить вечори під час тимчасового перебування в Америці на письменницькій програмі, також усі ірландки.
Отже, в британсько-ірландських стосунках нині панує повна ідилія.
"Ні, ідилії нема, є певні зміни порівняно з минулим. Почати з того, що зникає одвічний тягар злиденної Ірландії. Ще років двадцять тому Ірландія була найбіднішою країною Європи. Зараз дві третини ірландців живуть цілком на британському рівні. Але, звичайно, пам'ять про "криваву неділю" ще жива..."
Певне, нема країни, яка б не мала б у своїй історії "кривавої неділі". В Ірландії вона була в 1972 році. Без політики не виходить. Про політику й книга Падді Вудворта, яка зробила його відомим письменником.
Його книга "Брудна війна чистими руками" – про терористичні методи, що їх застосовує іспанська демократія у боротьбі з тероризмом баскської терористичної групи ЕТА. Був час, коли Падді довго жив в Іспанії, перфектно знає мову, має друзів і серед іспанців, і серед басків.
Чи думали ви про північноірландську ситуацію, коли писали вашу книгу?
"Коли писав – не думав. Але тепер працюю над книгою, де намагаюсь порівняти північноірландську та баскську ситуацію. Для тероризму завжди є причини. До терористичних методів боротьби штовхають відчай і зневіра в інших методах.
Завжди треба намагатися не засуджувати терористів, а зрозуміти їх. Але з іншого боку, тероризм – завжди тероризм. Я знаю зсередини ірландську ситуацію, і я не можу на сто відсотків виправдати ірландських терористів. Вони також у багатьох ситуаціях діють нечесно".
Ірландсько-британський, басксько-іспанський, чеченсько-російський конфлікти – тут і правда можливе якщо не співчуття до терористів, то розуміння їх. А арабські теракти в Америці – цим терористам співчувати дуже важко, ще важче їх зрозуміти.
"Так, кожна ситуація має свої особливості, не можна переносити досвід одної ситуації на іншу..."
Хоча у світових процесах – політичних, економічних, культурних – можна знайти багато спільного, але ніколи не можна переносити ситуацію однієї країни на іншу. Це неграмотно, і навіть небезпечно.
Термін "ірландизація" як мінімум смішний, а скоріше – безглуздий. В Україні нема помітних терористів, яких в якомусь сенсі можна розглядати як борців за національну гідність. А ірландські терористи змагаються не за збереження національної ідентичності, хоча й момент національної образи використовується тими, хто стоїть за ними.
Українська культурна ситуація інша, і українська культурна ідентичність базується на іншому. Українська мовна ситуація при всій її несприятливості є суттєво кращою, принаймні за ірландську – не будемо повторювати загальновідомих фактів.
Ми не маємо права судити ірландців за те, ЩО вони зберегли й втратили протягом своєї нелегкої історії. Ми й самі відстояли небагато, і зараз не відстоюємо. Українські й ірландські втрати й надбання порівнювати неможливо, це все одно, що порівнювати літри й кіловат-години. Хіба що українці, які претендують на Нобелевську премію з літератури, пишуть українською!
Автор: Євгенія Кононенко — поетеса, прозаїк, перекладач. Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. У провідному видавництві сучасної української літератури "Кальварія" вийшли її романи "Імітація", "Зрада"
Читайте також:
"Імітація" Євгенії Кононенко: роман про кохання великої грантоїдки до маленького українця
Мій співрозмовник Падді Вудворт – відомий ірландський журналіст, тривалий час працював для Irish Times, а також є тим, що в нас називається публіцистом, а в них – non-fiction writer. Автор книги "Брудна війна чистими руками" (Dirty War, Clean Hands), яка є бестселером в Ірландії і отримала блискучі відгуки в престижних медіа.
Ми сидимо з Падді в Дублінському пабі американського університетського містечка Айова-сіті та показуємо одне одному рекламні ілюстровані часописи – про Ірландію і про Україну, шукаємо розбіжності та спільні риси.
"Оh, you also have thatch cottages", - каже Падді із сильним ірландським акцентом.
Здається, що він навмисно підсилює його у своїй англійській мові, щоб продемонструвати його мені, якщо вже мова зайшла про національну специфіку. Ірландський акцент полягає в тому, що майже всі англійські звуки "т" і "с" вимовляються як "ш".
Наприклад, слово also звучить в устах носія ірландського акценту не "олсоу", а "олшо". А "thatch cottages" – це будиночки, вкриті солом'яним дахом, себто хати під стріхою. Кам’яні стіни ірландських традиційних сільських будиночків зовсім не такі, як в українських "біленьких хаток", а покрівлі дійсно дуже схожі.
Але це щодо зовнішньої подібності. В Україні не раз доводилося чути невідомо ким запроваджений термін "ірландизація", вживаний стосовно української культури. Важко сказати, що таке "ірландизація України" - це поняття ще не потрапило до енциклопедій.
Певне, це - коли українську національну ідентичність не пов'язують з українською мовою. Коли українська мова ніяк не є мовою спілкування, вживається тільки в ритуально-пісенному контексті. До речі, ірландська мова в Ірландії не вживається навіть і так.
"Раніше нас змушували вчити її у школі, щоб ми могли принаймні прочитати декілька речень. Тепер навіть найзатятіші борці за кельтську мову починають розуміти, що вивчення мови, якою ніхто не користується, є лицемірством. В Ірландії лише три відсотки населення розмовляють кельтською".
У чому ж тоді полягає ваша національна ідентичність, якщо ви розмовляєте тією ж мовою, що й британці?
"Але ми розмовляємо нею значно краще! – вигукує Падді. - Ірландці протягом століть вважалися людьми другого сорту по відношенню до британців, нам треба було весь час доводити, що ми – не гірші! І це прагнення давало й дає непогані результати. Ми маємо чотирьох Нобелевських лауреатів з літератури, а у британців тільки один Ґолсуорсі".
Абсолютно правильно. Ірландія дала світові чотирьох Нобелевських лауреатів. Єйтс, Шоу, Бекет, нині живий Шимас Гіні. Плюс Джеймс Джойс, який хоч нобілеянтом і не був, але вдостоївся титулу одного з трьох китів європейської літератури ХХ століття. Всі вони писали англійською, Беккет - ще й французькою.
Ірландською пишуть тільки маргінальні автори, які розмовляють тою ж англійською. Декілька десятків фахівців з ірландської мови будуть у світі завжди, оскільки існують ірландські саги, які є видатними пам'ятками світової літератури. Як завжди будуть в академічних колах які-небудь шумерологи.
Ви вважаєте себе ірландцем, Падді?
???
Не дивуйтесь моєму питанню. Тих людей, якими ви пишаєтесь, у моїй країні вважають англійцями. І Бернарда Шоу, і Оскара Вайлда. Можливо, хтось чув, що вони з Ірландії, але це тою ж мірою, якою є гасконцем француз д'Артаньян.
"Але ж вони ірландці! І патріоти Ірландії!
А чи є ірландцем я? Це смішне питання. Почати з того, що я є громадянином республіки Ірландія, і я є ірландцем по крові. В чому наша національна ідентичність? Не в знанні давно забутої мови, і навіть не в релігії – я є протестантом. Певне, перш за все - це політична свідомість ірландців. Ми – окрема країна, яка йде своїм шляхом. Плюс культурна своєрідність, яку видно всім, хто знає нас.
Ми – не такі, як англійці, ми – інші. Ми визнаємо себе іншими, вони визнають іншими нас. А як схопити, описати нашу ідентичність – то вже інше питання. Чи вона в ірландському рудому кучерявому волоссі та веснянках - то далеко не всі етнічні ірландці мають зовнішність святого Патрика. Чи в тому, що ми з вами сидимо в Дублінському пабі, які є в кожному місті світу, яке себе шанує?"
Але, якщо ви з британцями визнаєте одне одного іншими, то як складаються ваші стосунки? Не в політичному сенсі – облишимо політику – а в побутовому, на рівні людських стосунків?
"Наші стосунки мають тисячолітню історію, і вони, звичайно ж, були трагічними для ірландців. В католицькі часи ірландську шляхту винищували фізично, гнучкіша протестантська релігія дозволила ефективно перевербовувати її на британський бік.
Ірландців і вбивали, і принижували. Але все це загальні слова, ви все це можете прочитати в підручнику з історії. Ті часи, коли все хороше, що зробили ірландці, ставало англійським, а все погане – лишалося ірландським, потроху минають. Так, в ірландських містах і досі є паби, куди англійцям краще не ходити, і навпаки, але це більше стосується пролетарських верств населення".
А такі питання, як стосунки з колегами, шлюби...
"В інтелектуальних колах ці стосунки вирішуються культурно. Не знаю, щоб колись батьки перешкоджали шлюбам ірландця і англійки чи навпаки. Зі шлюбами зараз настільки складно, що старше покоління неймовірно радіє, якщо діти все-таки вирішили одружитися, яка різниця, ірландець, англієць, шотландець, може, ще африканець налякає..."
Сам Падді, до речі, на шостому десятку ще не зробив свого вибору. Але всі його подруги були і є ірландками з націоналістичних католицьких родин. І ті дівчата, з якими він проводить вечори під час тимчасового перебування в Америці на письменницькій програмі, також усі ірландки.
Отже, в британсько-ірландських стосунках нині панує повна ідилія.
"Ні, ідилії нема, є певні зміни порівняно з минулим. Почати з того, що зникає одвічний тягар злиденної Ірландії. Ще років двадцять тому Ірландія була найбіднішою країною Європи. Зараз дві третини ірландців живуть цілком на британському рівні. Але, звичайно, пам'ять про "криваву неділю" ще жива..."
Певне, нема країни, яка б не мала б у своїй історії "кривавої неділі". В Ірландії вона була в 1972 році. Без політики не виходить. Про політику й книга Падді Вудворта, яка зробила його відомим письменником.
Його книга "Брудна війна чистими руками" – про терористичні методи, що їх застосовує іспанська демократія у боротьбі з тероризмом баскської терористичної групи ЕТА. Був час, коли Падді довго жив в Іспанії, перфектно знає мову, має друзів і серед іспанців, і серед басків.
Чи думали ви про північноірландську ситуацію, коли писали вашу книгу?
"Коли писав – не думав. Але тепер працюю над книгою, де намагаюсь порівняти північноірландську та баскську ситуацію. Для тероризму завжди є причини. До терористичних методів боротьби штовхають відчай і зневіра в інших методах.
Завжди треба намагатися не засуджувати терористів, а зрозуміти їх. Але з іншого боку, тероризм – завжди тероризм. Я знаю зсередини ірландську ситуацію, і я не можу на сто відсотків виправдати ірландських терористів. Вони також у багатьох ситуаціях діють нечесно".
Ірландсько-британський, басксько-іспанський, чеченсько-російський конфлікти – тут і правда можливе якщо не співчуття до терористів, то розуміння їх. А арабські теракти в Америці – цим терористам співчувати дуже важко, ще важче їх зрозуміти.
"Так, кожна ситуація має свої особливості, не можна переносити досвід одної ситуації на іншу..."
Хоча у світових процесах – політичних, економічних, культурних – можна знайти багато спільного, але ніколи не можна переносити ситуацію однієї країни на іншу. Це неграмотно, і навіть небезпечно.
Термін "ірландизація" як мінімум смішний, а скоріше – безглуздий. В Україні нема помітних терористів, яких в якомусь сенсі можна розглядати як борців за національну гідність. А ірландські терористи змагаються не за збереження національної ідентичності, хоча й момент національної образи використовується тими, хто стоїть за ними.
Українська культурна ситуація інша, і українська культурна ідентичність базується на іншому. Українська мовна ситуація при всій її несприятливості є суттєво кращою, принаймні за ірландську – не будемо повторювати загальновідомих фактів.
Ми не маємо права судити ірландців за те, ЩО вони зберегли й втратили протягом своєї нелегкої історії. Ми й самі відстояли небагато, і зараз не відстоюємо. Українські й ірландські втрати й надбання порівнювати неможливо, це все одно, що порівнювати літри й кіловат-години. Хіба що українці, які претендують на Нобелевську премію з літератури, пишуть українською!
Автор: Євгенія Кононенко — поетеса, прозаїк, перекладач. Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. У провідному видавництві сучасної української літератури "Кальварія" вийшли її романи "Імітація", "Зрада"
Читайте також:
"Імітація" Євгенії Кононенко: роман про кохання великої грантоїдки до маленького українця
