Телебачення як чинник націотворення

Середа, 2 лютого 2005, 13:03
Стрімке наближення України до Європи призвело до того, що українці набувають комплекс "білої людини" при спілкуванні з росіянами. І сумно і смішно, що Росія в очах українців вже виглядає приблизно такою ж, як, наприклад, в очах росіян Туркменія. Тобто, щось знайоме, але відстале від цивілізації та загальнолюдських цінностей.

Всі, хто має можливість дивитися ТБ східного сусіда, стверджуються у думці, що золотозубі тітки з Житомирщини і похмурі подільські фермери мають набагато більше мудрості, шляхетності та здорового глузду, ніж московська політична еліта.

Важко втриматися від співчутливої посмішки під час перегляду новин російських телеканалів, коли вони висвітлюють українські події.

Особливо цікаво тим, кому за 30 і хто пам'ятає репортажі Центрального телебачення із "загниваючого Заходу". Тоді європейські столиці завжди показувалися в асортименті з бездомними на сміттярках; США виглядали країною, де нищать негрів і вбивають трудящих кожні 6 секунд; а замість новин західних кіно, музики і техніки радісно повідомлялося про страйки докерів Гамбурга. При цьому нещасні мешканці цих держав розповідали про жахи капіталізму і мліли від слова "Москва".

Так і зараз: на Україні "націоналістичний переворот", Ющенко - "американський ставленик", Тимошенко – "корупціонерка", народ України прагне возз'єднання з Росією, і вождь його Янукович. Як у частушці Гребенщикова: "Эту пєсню вам пропєлі - і нє леді, і нє сер, - і нє Лєнін, і нє Сталін, - а КГБ СССР".

На жаль, у нашого східного сусіда телебачення стало засобом масової дезінформації, а блоки політичних новин на телеканалах перетворилися на оприлюднення кремлівських темників. Від того, чим вирізнялося російське ТБ в 90-х років, а саме, гарної мови Пушкіна і подачі фактів замість тлумачень, залишилася тільки мова Пушкіна. З інтонаціями Путіна.

Нарешті, здійснилася мрія затятих українських телепатріотів: вітчизняна журналістика користується більшим авторитетом, ніж московська. І вже навіть варварська російська у виконанні ведучих ТРК "Україна" та "Інтеру" не так відгонить провінціалізмом після перелякано-пісних новин ОРТ, НТВ та МТЦ, де на лобі ведучих, здається, стоїть печатка "Перевірено цензурою".
Багатовіковий комплекс меншовартості українців зникає на очах. Вже видається неймовірним, що два десятки років тому українська мова в усіх українських містах вважалася говіркою "сєльскіх биков", що "бомонд" цих міст складався виключно з малоросів та колонізаторів, що в Україні був популярним анекдот "Дєвушка, ви масквічка? – Да. А шо?"

Україна навіть за Кучми обросла власною елітою, переважно російськомовною, але вперто незалежною. Брати Клички та Андрій Шевченко гордо називають себе українцями, а радянська легенда Олег Блохін став першим, хто попри кепкування фахівців змусив футбольну збірну поважати національний гімн.

Більше того, знання української з ознаки "низького походження" стало умовою успішної кар'єри на державній службі та у серйозному шоу-бізнесі.

Приклад Олега Скрипки та "Океана Ельзи", які поють "солов'їною" навіть в Росії і стали форпостом сучасної української музики, розкріпачив сотні тисяч молодих людей. Для них фраза "Україна понад усе" вже не націоналістичне гасло, а органічна складова світосприйняття.

На цьому шляху зараз і той залишок УРСР, що ще зберігся на наших Сході та Півдні. Багато вихідців звідти, від Януковича до Кушнарьова, вже продемонстрували землякам, що українська мова – це зовсім не боляче і не страшно, а з огляду на реалії – престижно і сучасно.

Тому у Азарова, який не може здолати мовного комплексу, немає шансів працювати у державних структурах, а, скажімо, у швидко прогресуючого Коновалюка є.

Проблема штучної етноментальної відмінності Донбасу від решти України існувала всі роки незалежності, але Кучма явно боявся її чіпати.

Це проявилося у його коментарі після візиту лідера "Нашої України" в Донецьк у жовтні 2003 року, коли тодішній гарант заявив щось на зразок: "Це ж додуматися треба – Ющенку їхати у ДОНЕЦЬК!". Наче столиця Донбасу розташована не в Україні та заселена канібалами.

Очевидно, що той ненатуральний жах перед українізацією, який сьогодні панує в Одесі, Харкові та Луганську, є не тільки традицією, але й наслідком уповільненості суспільного розвитку цих регіонів. Там відчуття "окремості" від російської нації вкупі з незнанням українських історії та культури підживлює феномен "радянської людини", у якої немає ні патріотизму, ні майбутнього.

І тоді хтось шукає порятунок в ідеї приєднання до Росії, відганяючи думки про Чечню, корупцію і криміналітет. Хтось марить "нєрушимим союзом Росії, України та Білорусі", тримаючи в голові безкоштовне лікування та ковбасу по 2.20. Дехто заявляє про необхідність захисту від русофобії, при чому в таких виразах, що, здається, навмисно сприяє її виникненню.

Розвіювати ці марення та ліквідувати в цих людях острах визнати себе часткою української нації, могло б національне телебачення, з огляду на неординарну роль, яку воно виконує в усіх посттоталітарних державах. Але тут українським телевізійникам похвалитися нічим.

Загальний телепортрет маловтішний: аматорство та вульгарність в розважальних блоках, заяложені фрази про неньку в культурологічних програмах, і, що вже смішно, коментарі "політичних експертів", які відрізняються від Павла Глоби тим, що знають ще менше, а помиляються ще частіше.

Чи думали редактори, що народ має здатність робити самостійні висновки, без повчань Малинковича, Януковича і Коротича?

Виявилося, що ліквідація темників адміністрації президента разом з самою адміністрацією зовсім не вирішує проблему сірості медіа в Україні. Як і раніше, інформаційні сюжети різних телекомпаній переважно робляться наче під копірку, з ідентичним відео- і, що просто неймовірно, аудіорядом.

Навряд чи студентів київського та львівського журфаків якось особливо стандартизують, набиваючи словесними штампами й стереотипами мислення, але відсутність оригінальних думок у працівників медіа просто вражає.

Показовою є історія "5 каналу", колектив якого, переїхавши з Чернівців, спочатку вніс свіжий струмінь в застояне медіа-повітря столиці. Запрошення кількох яскравих ведучих, насамперед віртуозів живого ефіру Миколи Вересня та Данила Яневського, атмосфера живої дискусії між політичними опонентами зробили канал безумовним лідером у жанрі політичних новин.

Проте варто було закінчитися "прямому ефіру революції" як відразу стала помітною технічна відсталість телекомпанії та творча невизначеність її керівників. Третьоекранне кіно, кліпи чиїхось безголосих коханок, документальні фільми про крокодилів та реклама на кшталт "Все ще ходиш лисим" – для чого це "каналу чесних новин"?

Російські ж телесеріали, естрадні програми та ток-шоу, якими невідомо з чийого дозволу забитий національний ефір, в абсолютній більшості настільки низької якості, що про це навіть нудно говорити. При цьому можна констатувати практичну відсутність якісного вітчизняного телепродукту державною мовою, що рівнозначно національній неповноцінності.

Ідіотизм ситуації у тому, що після чергового сплеску подібних нарікань державні телебоси завжди починали годувати аудиторію тим, що не їстівне у принципі, - радянськоукраїнською шараварщиною.

Навіть свідомих українців вивертає від спекуляцій про "грона калини" та "струмки, які жебонять з джерел нашої духовності". Що вже казати про тих, хто у пошуках власної національної ідентичності не сприймає цей культурний мутант, характерними ознаками якого є естетика 70-х років минулого століття, величезна повага його митців до себе і наявність у них бутафорських звань та лауреатств.

Український народ свідомо відкинув мертвотну державну систему. Деякі наші політики навіть навчилися правильно вимовляти слово "коаліція". В свою чергу деякі журналісти вже навчилися вживати, коли треба, слово "виняток" замість "виключення".

Український президент, до чого досі важко звикнути, виглядає не гірше за голівудських зірок. Ну чому б ми не мали нормальне українське телебачення?

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді