Черв'ячки Калігули
Україна, як відомо, уже другий рік поспіль очолює сходження посттоталітарних совків до вершин демократії. Офіційна доктрина нинішньої влади полягає у тому, що із авторитарної зони ми враз перетворилися у ліберальний заповідник, у якому процвітає животворяще древо Демократії.
Ще вчора нами лякали дітей у зманіжених європейських салонах, а нині ми, - світоч свободи, що прокладає шлях свободи на пострадянській пустелі.
Важка ця шапка Мономаха – роль регіонального лідера, застрільника демократичної моди, але раз так звелів вказівний перст – ми готові виконувати високу місію – бути континентальною лабораторією, з якої навколишні неофіти повинні черпати невичерпну науку жити за всеперемагаючими ідеалами демократії.
А вона, як відомо, сягає своїм корінням в античний світ древньої Еллади і стародавнього Риму, де вперше зародилася теорія і практика народовладдя. І дуже добре, що свою місію регіонального лідера ми розпочали із цих нетлінних часів, із самих витоків…
Шукаю в тих самих антично-демократичних літописах факти й події, які мали би знайти відгомін у нашій сучасній українській місіонерській дійсності, які би мали доказати, що ми демократи не у першому поколінні, а походимо від тих, хто як і ми нині, ще до нашої ери спрямовував людство на путь істини.
Фактів і подій – тьма, але є один, який акурат підходить епіграфом до того торжества демократії, яким є нинішні парламентські вибори в Україні, за офіційною доктриною, - найдемократичніші і найсправедливіші в історії незалежної України.
Епіграф цей, який підтверджує наше істинно європейське походження, такий: відомий своїми демократичними переконаннями, римський імператор Калігула призначив у Сенат свого коня. Споглядаючи списки наших, без кількох тижнів, депутатів, думаю, що цей античний факт яскраво підтверджує, "звідки єсть пішла" наша демократія.
Хоча, коні, як відомо з часів Михайла Михайловича Коцюбинського, у справах революційних, - не винні. Бо якої шкоди міг завдати Сенату гривастий друг самого імператора. Зрештою, пріснопам'ятні витівки Калігули просто тьмяніють в порівнянні із фантазіями наших партійних "імператорів", які продовжили започатковану ним практику парламентаризму.
Чотири роки тому я мав нагоду спостерігати із висоту 16-го поверху готелю "Київ", що якраз навпроти Верховної Ради, історичну картину, яка навіки вкарбувалася в пам'ять.
Новообрані депутати вперше приїхали на сесію у Київ.
По-перше, прилегла до приміщення парламенту територія нагадувала знамениту Чікагську автомобільну виставку. "Слуги народу" причимчикували до місця виконання виборчих програм, за які проголосували їхні вдячні виборці, на найкрутіших у світі іномарках, серед яких зацофаний мерс – це просто тачка, а не депутатський членовоз. Від розмаїття вершинних досягнень світової автомобільної промисловості – яблуку не було де впасти.
У кляті тоталітарні часи, коли зовсім недавно сюди звозили цековськими "пазиками" депутаток-доярок і депутатів-комбайнерів, ніхто й передбачити не міг, що наше, істинно демократичне народовладдя так далеко піде. Тому й не передбачили близорукі "комуняки" місця паркингу для бригад капіталістичної праці, які прийдуть на зміну ударникам праці комуністичної.
Але – це навіть не головна проблема, з якою зіткнулися на зорі своєї парламентської діяльності новообрані народні обранці. Більшість із них, у відповідності із виучкою, приїхали у столицю справді із своїми бригадами, у які входили по кільканадцять озброєних до зубів головорізів.
Депутати так і поперлися до дверей парламенту разом із цими квадратоголовими. Прапорщики при вході мусили викликати підмогу, щоб не впустити у сесійний зал цих ординарців із ганами.
Намахавшись мандатами, депутати мусили змиритися і повірити на слові, що їх там, під куполом, не пристрелять. І коли мажорні ноти Державного Гімну сповістили, що Верховна Рада нового скликання розпочала роботу, довкруж пам'ятника генералу Ватутіну, якого не вберегли в фронтових умовах, юрмилися озброєні ватаги молодиків, що нудилися в очікування виходу "на волю" своїх омандачених бригадирів.
Так то було колись, а тепер, як відомо, у партійні списки тримачі контрольних пакетів у наших найпопулярніших у народі партіях вписали своїх не тільки секретарок, а й бодигардів. Тепер уже колотнечі при вході не буде, бо заходитимуть "стрілки" із такими ж мандатами, як і їхні калігули.
Наш внесок у розвиток парламентаризму, біля витоків якої сидить на своєму білому сенаторі сам Калігула, на цьому, звичайно ж, не обмежується. У нашій демократичній лабораторії чи не вперше на планеті здійснюється унікальний експеримент - виведення із кримінальних злочинців, яких міністр Луценко налічив кілька сотень, справжніх носіїв демократичних цінностей та істинних слуг народу.
Ми для того й здійснювали Помаранчеву революцію, щоб дати шанс усім, щоб той, хто був ніким, міг стати усім, а саме таким є у нас народний депутат.
Парламент, а за сумісництвом, - виправна колонія! Хіба це не вершина демократизація, яка вершиться у нас семимильними кроками!
Тих дослідників, які вивчають парламентську генетику в Україні, які цікавляться родоводом нашого політичного класу і репрезентованої у партсписках еліти нації, адресую до відомого російського фільму "Жмурки", у якому у дусі капіталістичного реалізму показано, звідки беруться наші славні проводарі, що крокують на Печерські пагорби буквально по трупах.
Грані національного парламентаризму, який досяг у нас на цих виборах апогею, - воістину незліченні. Не тільки по лінії відомства міністра Луценка, а й за іншими параметрами інтелектуального злету, ми впевнено пішли на світовий рекорд.
У розвинутих демократіях, як відомо, у парламент обирають тих, хто добре думає, а у нас – хто добре співає. Йдеться про те, що ми збагачуємо світовий демократичний досвід нашою неповторною українською специфікою. Бо що - маємо, то – маємо, а чого нам бракує, то, - даруйте.
Загалом, записати у парламентарії естрадну співачку, - це те саме, що записати її у склад футбольної команди, на матчі якої не ходять глядачі. Але у футболі цього ніколи не зроблять, бо там треба не просто заманювати глядачів, а голи забивати. Але ж парламент є для того, щоб у ньому писали закони! Кого це хвилює. Управління державою – справа не така серйозна, як футбол, тут можна поглузувати над цієї державою.
Загалом усі оті партійно-списочні артисти, спортсмени, журналісти та іже з ними виконують роль, вибачте, черв'ячків, на які повинна клюнути така, вибачте, дурна риба, як виборець.
Політики у нас цілком заслужено - люди непопулярні, тому вони й зичать тої популярності у зовсім іншого ремесла. Можна ще й так сказати: ті самі естрадні ін'єкції до списків – це як віагра для партій-імпотентів.
Так що в порівнянні із нашою невичерпною парламентською творчістю пустун Калігула відпочиває. Хоча ми беремо початок із його античних демократичних часів, із його немеркнучого вчинку цього світоча свободи.
Тому цілком справедливо буде, коли першим рішенням нашого новообраного - на найчесніших виборах - парламенту буде спорудження пам'ятника римському імператору. Ідемо ж у Європу! І нехай кожен народний обранець відчуває себе під сідницею батька-засновника тої демократії, яку так зразково демонструє всіляким так білорусам і узбекам наша Україна!
Василь Базів, виборець
Про автора. Професор кафедри глобалістики, політології та міжнародних комунікацій міжнародного університету "Україна", надзвичайний і повноважний посол України, колишній заступник Віктора Медведчука - глави адміністрації президента Кучми.
