Щастя людей та національна ідея

Цікавий експеримент провели фахівці з психології, філософії та економіки в невеликому британському місті Слау. Вони працювали над тим, щоб збільшити там… рівень щастя. І врешті-решт знайшли три найпростіші рецепти щастя: це догляд за рослинами, звичка посміхатися незнайомцям і скорочення перегляду телепередач щонайменше наполовину.

Здавалося б, якби українці навчилися посміхатися незнайомцям та менше дивилися телевізор, то стали б найщасливішими людьми на світі. Наразі ж, згідно з результатами соціологічних опитувань, українці у світі пасуть задніх за цим показником.

У цьому потрібно, мабуть, шукати не індивідуальні, а суспільні причини.

Тобто, пересічний українець, який завжди прагнув до свого садочка чи, принаймні, розводити герань на підвіконні свого помешкання, має аж ніяк не агресивну вдачу та не має часу на перегляд новин чи телесеріалів, сам по собі почувався би дуже щасливою людиною.

А бути щасливим українцю в себе вдома не дає наше недолуге українське суспільство.

Згідно теорії справедливості Джона Ролза, особа, з певними застереженнями, буває щасливою тоді, коли вона перебуває на шляху успішного (більш чи менш) здійснення певного раціонального життєвого плану, причому вона небезпідставно впевнена в можливості реалізації своїх намірів.

Тож, щоб бути щасливим, потрібно: по-перше, скласти раціональний життєвий план, по-друге, успішно його здійснювати, по-третє, бути впевненим у можливості подальшої успішної реалізації такого плану.

Раціональним є такий життєвий план, який свідомо й виважено був вибраний особою серед того класу планів, які відповідають становищу особи в суспільстві, і який обраний із усвідомленням реальних особистих та суспільних факторів життя та ретельного аналізу можливих наслідків здійснення таких планів.

Оскільки кожна особа, що живе в суспільстві, не може бути вільною від суспільства, то саме стан суспільства є визначальним у можливості здійснення раціональних життєвих планів громадян, якщо такі є.

На жаль, з огляду на панування впродовж більш ніж 70 років на наших землях тоталітарної комуністичної системи, влада не давала більшості громадян можливості не те що скласти та реалізувати самостійно свій життєвий план, але й знищувала всіх тих, чий життєвий план не вписувався в жорсткі ідеологічні рамки комуністичної ідеології.

Тому, як результат, українське суспільство (власне, як і суспільство кожної з пострадянських республік, крім тих, що були приєднані до СРСР після ВВВ) отримало в спадок суспільство громадян, які після розпаду тоталітарної системи опинилися в стані розпачу та розгубленості перед необхідністю самостійно планувати своє життя та самостійно відповідати за здійснення своїх планів.

Не здатною до стратегічного планування розвитку країни виявилась і переважна більшість представників національного істеблішменту. Тому досі Україна не спромоглася не те що б побудувати раціональний стратегічний план розвитку країни, а хоча б визначитися з пріоритетами та напрямками такого розвитку.

І справа не в тому, куди вступати: ЄС чи ЄЕП, НАТО чи Організацію договору з колективної безпеки?

Такий вибір повинен робитися в контексті обраного стратегічного напрямку розвитку країни з метою побудови демократичного, економічно та соціально ефективного суспільства.

Принаймні, при такому варіанті формулювання мети розвитку країни можна знайти суспільний та політичний консенсус, якби на те була політична воля основних політичних сил.

Чи в нашої влади може бути інша мета, крім побудови в країні комунізму? Чи, може, якась із політичних сил декларує побудову авторитарного та корумпованого режиму?

За відсутності загальноприйнятних і зрозумілих планів розвитку суспільства чи може кожен громадянин будувати власні довгострокові плани життя?

Принаймні, ми мусимо мати декілька альтернативних планів залежно від того, як розвиватиметься суспільство: планувати життя в Україні, чи шукати щастя в чужих краях. Наразі, така сумна альтернатива, на жаль, досі присутня в планах багатьох громадян України.

Тоді, чи може українське суспільство бути суспільством переважно щасливих людей, якщо ми не спроможні більш-менш ясно й чітко спланувати своє майбутнє і бути впевненими в реальності реалізації таких планів?

В 2004-2006 роках в Україні вкрай загострилися міжнаціональні, міжконфесійні, міжрегіональні протиріччя, в тому числі "завдячуючи" президентським і парламентським виборчим перегонам і впливу Росії на перебіг суспільно-політичних процесів в Україні.

Основна причина загострення таких протиріч полягає в тому, що Україна, вкотре за свою історію, стоїть на розпутті вибору стратегічного розвитку своєї держави. Небезпека криється в тому, що електоральний розподіл між прозахідним і проросійським вибором розвитку є приблизно 55% на 45%, тобто з невеликою перевагою прозахідного вектору розвитку.

Саме тому потрібно шукати загальноприйнятне та консенсусне формулювання національної ідеї, яке здатне об'єднати Україну та визначити стратегічний план розвитку держави.

Не те що сучасна держава, а й сучасна комерційна компанія свою роботу повинна вибудовувати на засадах сучасних законів менеджменту, щоб бути більш чи менш успішною в ринкових умовах господарювання.

Завжди побудова регулярного менеджменту в сучасній ефективній компанії повинна починатися з формулювання місії фірми. Тобто в стислій формі потрібно сформулювати, для чого взагалі потрібна та чи інша фірма, який смисл і мета її існування та діяльності.

Тільки після цього з урахуванням місії свідомо формулюються стратегічні цілі та плани. Далі – тактичні плани, структура, бюджет, система корпоративних стандартів, положення та інструкції, системи мотивації тощо.

"Менеджмент і в Африці менеджмент"

На жаль, українська еліта за 15 років незалежності держави не спромоглася сформулювати загальноприйнятну й зрозумілу місію держави Україна, або її національну ідею.

На цю нетривіальну але вкрай важливу справу нарешті потрібно скерувати національну еліту. З іншого боку, не варто ускладнювати завдання. Насправді, ідея повинна стосуватися чотирьох взаємопов'язаних основних сфер життя: суспільства, економіки, екології й духовності.

Тому основні постулати, які повинні бути включені в формулювання національної ідеї, є такими:

* відданість демократичним цінностям (вільні демократичні вибори, свобода слова, незалежна судова система, справедливість);

* сталий економічний розвиток на основі передових ефективних технологій та менеджменту, забезпечення добробуту кожного громадянина України;

* збереження національної ідентичності України та забезпечення гармонійного розвитку всіх національних меншин на території України;

* добросусідські рівноправні відносини зі всіма народами та державами;

* екологічна гармонія між суспільством та природою, відновлення природної екосфери на території України.

Саме лідер нації повинен стати локомотивом визначення та формалізації національної ідеї. Зважаючи на те, що однією з чотирьох основних функцій управління (менеджменту) є лідерство (поряд з плануванням, організацією і контролем), саме найвища посадова особа країни, якою є президент, повинна очолити цей процес.

Тим більше, що президент після вступу в дію політичної реформи набагато менше обтяжений вирішенням поточних господарських проблем держави.

Вирішення такого завдання може й повинно стати центром консолідації суспільства та провідних політичних сил країни, за винятком відверто маргінальних. Це може стати предметом чергових національних круглих столів і чергових Універсалів.

Причому, з огляду на те, що причиною скликання такого круглого столу буде не завдання будь-що знайти вихід із глухого політичного кута, а визначення стратегічної формули консолідованого розвитку українського суспільства, такий захід при належній організації не буде простою формальністю.

А в Україні ще є національні авторитети, яким суспільство, попри всі суспільно-політичні метаморфози, все ще довіряє.

Така формула консолідованого розвитку країни може стати своєрідною формулою щастя і для України в цілому, і для кожного її громадянина.

Як висловився Козьма Прутков: "Якщо хочеш бути щасливим, будь ним". Було б бажання.