Чи можна врятувати Нашу Україну?

Народний Союз "Наша Україна", який був заснований лише у березні минулого року і поставив собі за мету реалізацію виборчої програми президента, потрапив у кризу, яка загрожує його існуванню.

Партія, як видається після невдалого з’їзду минулої суботи, стала лише тінню самої себе: без концепції, без орієнтирів – безпорадна.

Занепад партії не був спричинений якимось зовнішнім стихійним лихом, вона сама у цьому винна.

У процесі самознищення партія досягла краю межі, за якою їй загрожує перетворення на примітку на полях історії.

Чи усвідомлюють партійні провідники, якої невиправної шкоди вони завдали політичній культурі країни?

Чи зрозуміли вони, що обманули ідеали, мрії та сподівання сотень тисяч чесних українців, які вірили в партію та в Ющенка?

Чи можна ще врятувати партію? Більшість аналітиків схиляється до думки, що коматозний пацієнт на ймення "Наша Україна" вже не вийде з відділу реанімації живим.

Проте, ті, кого вважали мертвими, живуть довше. Під загрозою краху нарешті прокинувся й президент Ющенко і висловив свою позицію. На цей досить запізнілий сигнал давно вже чекало багато людей.

На аварійні гальма треба було натискати набагато раніше.

Пояснення політичної цноти, що, мовляв, президент усіх українців не може пов’язувати себе лише з однією партією, видаються не дуже переконливими.

Про це свідчить приклад багатьох інших президентів у всьому світі, які також обиралися на прямих виборах. Ніхто не очікує від президента партійної нейтральності.

Очевидно, до нього прийшло болюче усвідомлення того, що, з кожним днем саморуйнування "Нашої України", його можливості активно впливати на повсякденну політику, не кажучи вже про шанси на наступне президентство, стають усе більш примарними.

Президент, затиснутий, з одного боку, головою парламенту – лідером соціалістів, а з іншого – прем’єром від Партії регіонів, втрачає поле для дії.

Але у тяжкий для нього час партія, яка завдячує президенту своїм існуванням, підступно залишила його напризволяще.

Не можна під час виборчої кампанії стверджувати, що ти представляєш політику президента, а потім, під приводом надуманих аргументів, коли треба реалізовувати абсолютно необхідну для країни політику національної єдності, якої щиро прагне Ющенко, сховатися в кущі.

Нічого не додаси до тієї нищівної критики, яку висловив президент на третьому з’їзді щодо партії. Він правий!

Названі ним речі були відомі вже давно. Але ні в кого не вистачало мужності назвати їх своїми іменами.

Для того, щоб повернути "НУ" на вірний курс, потрібен не тонкий скальпель, а важкий меч. Лише докладаючи спільних зусиль усіх учасників процесу – президента, партійного керівництва, місцевих партійних організацій та простих членів партії – можна врятувати відому марку "Нашої України".

Щоправда, блиск якої в останній час – і це необхідно визнати – помітно потьмянів.

Роз’єднання було б фатальним, тим паче – в ньому немає потреби, якщо зважити на рамкові політичні умови. Партія ще має щонайменше два тижні, щоб прийти до тями. Це можуть бути і три, й чотири тижні.

Чому б і ні, якщо в результаті з’явиться щось надійне, що можна зі спокійною совістю пред’явити делегатам? Зрозуміло, жертв не уникнути. Як відомо, коли ліс рубають, друзки летять.

Юлія Тимошенко та Ральф Ваксмут під час засідання клубу Фонду Конрада Аденауера. Фото з сайту Фонду

Інна Богословська та Ральф Ваксмут. Фото з сайту Фонду

Кожна криза таїть у собі і новий початок. Кожна душевна криза – а це відомо принаймні ще з часів Шумпетера – має також і позитивні сторони. Партія повинна скористатися своїми шансами й не здаватися передчасно.

Перезаснування партії під новою назвою було б таким самим безглуздям, як і втеча в опозиційне об’єднання Блоку Юлії Тимошенко. Коаліція двох партій в опозиції – це дурість, яку важко перевершити. Адже в опозиції кожен бореться за себе. Про це розповідають студентам-політологам на першому курсі.

В опозиційній коаліції будь-якої конфігурації завжди виграє більш сильний партнер. Слабшого партнера, з часом повільно, але невпинно, з’їдають – це поетапне самогубство.

Чи справді в "Нашій Україні" є люди, які цього хочуть? Бути в опозиції – це не тільки критикувати уряд, подавати альтернативні законопроекти та якомога частіше ставити підніжку уряду, щоб самому прийти до влади.

Йдеться й про те, щоб надати партії більш чіткого профілю, інколи голосувати й за урядові законопроекти, якщо вони збігаються з власними цілями і принципами.

Хто буде задавати тон в опозиційній коаліції (чи як там назвати цю дивну конструкцію) з БЮТ?

Хто, врешті-решт, залишиться ні з чим і останнім вимкне світло у власному партійному офісі? Відповідь на це питання видається цілком очевидною.

У "Нашої України" є шанс скористатися з кризи і стати якісно новою партією, партією, яка спирається на програму, яка відмовляється від звичного опертя на культ особи і робить принципи й цінності – незалежно від особи лідера – мірилом своєї політики.

Партією, яка отримає чітке і пізнаване обличчя, тобто народну партію в істинному розумінні цього слова, з програмним характером, подібно до західноєвропейських партій, таких, як наприклад, Християнсько-демократичний Союз Німеччини.

Важкий, але, в тривалій перспективі, безперечно, вартий зусиль шлях. Роками точаться розмови про створення правоцентристської партії. Але за словами немає діла.

Така можливість була надзвичайно реальною у березні минулого року. Але, завдяки неймовірній зверхності відповідальних осіб "НУ", цей шанс було втрачено.

Замість того, щоб взяти до себе в човен менші партії з колишнього виборчого об’єднання і створити єдину партію на основі базової програми, яка б задовольнила всіх, їх примусили до втечі. І вони побігли в небуття, або ж у БЮТ, що за наслідками одне і те ж.

Час залишив позаду дрібні партії; вони тримаються на плаву лише завдяки участі в списках більших партій. Давайте ж будемо чесними: партії з парламентським представництвом у кілька депутатів є швидше реліктом кам’яного віку, аніж проектом, що має майбутнє.

Фракція "Нашої України" з її у дивний спосіб сформованим партійним списком є прикладом того, як робити не треба.

Але доти, доки лідери міні-партій будуть носитися зі своїм ЕГО, як вожді маленьких племен, і не звертати уваги на загальне благо, надії на покращення ситуації залишатимуться примарними.

Хіба що теперішня криза вивільнить незнані досі сили самопізнання, і знайдеться міцний партійний лідер, який із "Нашої України"-курника, мешканці якого навперебій кудахкають і квокчуть, викує потужну, добре організовану і впевнену в собі силу з перспективою на майбутнє.

При цьому він, щоб без потреби не збільшувати й без того великої кількості невирішених проблем, виходитиме з конструктивної, готової до співпраці опозиції. Опозиції, яка, коли прийде час, може й повинна буде виявити готовність до співучасті в уряді.

Адже подейкують, що примирення між сходом і заходом навряд чи буде можливим без залучення Партії регіонів.

Але обидві сторони повинні ще більше піти назустріч одна одній і не допускати руйнування співпраці через такі формальності, як змайстрований нашвидкуруч Універсал, який, хоча й переслідує добрі наміри, але з правової точки зору являє собою абсолютно необов’язкову декларацію.

Величезний недолік партійної системи в Україні, за що діячі "Нашої України", проте, не несуть відповідальності – це відсутність достатнього державного фінансування політичних партій, а також обов’язку партій повідомляти про грошові внески третіх осіб.

Кожен виборець має право знати, з яких джерел фінансується партія, за яку він голосує. Але доки партії слугуватимуть іграшками в руках груп економічних інтересів, а парламент – ігровим майданчиком для мільярдерів і мільйонерів, які розподіляють між собою державний бюджет, довіра до політиків і до політичних партій не зростатиме.

А Україна не позбудеться свого негативного іміджу на заході.

Для "Нашої України" це означає, що деякі "любі друзі" повинні усвідомити, що вони стали тягарем для партії, і мусять зробити відповідні висновки.

Байдуже, з яких причин президент не зміг добитися свого при складанні виборчого списку минулої зими. Результатом є те, що порушники спокою й досі роблять свою чорну справу й ставлять під загрозу майбутнє партії.

Мабуть, починаючи з певної суми на банківському рахунку, доброчестивість, порядність і мораль – ці засадничі цінності будь-якого цивілізованого суспільства – вивітрюються з людських голів.

Ще гірше ситуація, коли жага влади та впливовості починає затьмарювати розум. Повністю оновлена "Наша Україна" могла б також запровадити нові стандарти: краще бідний і чесний, аніж багатий і корумпований.

Безперечно, наразі партія стоїть перед своїм найбільшим випробуванням. Якщо їй вдасться зберегти єдність і показати себе згуртованою і незалежною силою, її майбутнє виглядатиме краще, ніж у БЮТу чи в Партії регіонів.

Причому, йдеться не про долю президента. Не можна прив’язувати програму й стратегію партії з особою окремої людини. Йдеться про благо всього суспільства.

Наступний з’їзд партії – якщо він буде добре підготовлений – може стати народженням дійсно демократичної народної партії. "Наша Україна" занадто цінна, щоб закінчити приміткою на полях історії.

Автор

Ральф Ваксмут, керівник Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні, для УП