Вичавлювання "чужинців", або Кінець міфу про політичне єднання країни
Фактичне припинення "Нашою Україною" переговорів про формат співпраці в парламенті з "антикризовою коаліцією", а точніше, з ПРУ, стало поштовхом до своєрідного вичавлювання міністрів-"нашоукраїнців" із урядових кабінетів.
Власне, це була обопільна ініціатива, адже, з одного боку, міністри власноруч написали заяви про відставку, а з іншого – ВР їхні наміри підтримала.
Процес відбувався фактично на тлі посилення дезінтеграційних тенденцій в "Нашій Україні", які увиразнилися після її з'їзду.
Процес вичавлювання нашоукраїнських міністрів із лав коаліційного уряду ставить президента під удар, оскільки він може втратити важелі впливу на виконавчу владу, бодай на рівні персоналій.
За всім цим проглядаються й зазіхання на президентські кадрові прерогативи – оборону та зовнішню політику.
Нагадаємо, 1 листопада парламент прийняв відповідно 247 та 246 голосами відставку міністра юстиції Зварича та керманича міністерства культури й туризму Ліхового. Однак так і не було прийняте рішення про відставку очільника міністерства молоді та спорту Павленка.
Натомість, виник ризик відставки очільника МВС Луценка. Як відомо, парламент ухвалив безпрецедентне в практиці українського парламентаризму рішення – створити тимчасову слідчу комісію для перевірки інформації щодо корупційних дій, зловживань службовим становищем посадовцями МВС, викладених у статті "Інша міліція" в газеті "2000" 8 вересня 2006 року.
А ще рекомендувала Кабінету міністрів усунути на два місяці главу МВС від виконання своїх обов'язків.
Щоправда, в Основному Законі, взагалі-то, не передбачена можливість відсторонення міністрів від виконання їхніх обов'язків.
Але цікавим є сам прецедент. З одного боку, це демонструє своєрідне розширення меж "свободи слова" та зростання рівня впливовості "четвертої влади" в суспільстві.
Але з іншого – створює прецедент, коли "наїзд" в ЗМІ може стати приводом для політичного скандалу.
Адже "тимчасове" відсторонення може торкнутися будь-якого представника виконавчої влади зі подальшими кадровими наслідками.
Утім, сюжетом із Луценком справа не закінчилася.
Янукович нещодавно заявив, що, голова українського МЗС Тарасюк не може перебувати в уряді з огляду на опозиційність: "…не може працювати міністр, який висловлює свою точку зору, що він в опозиції до цього уряду, але працює в ньому".
Хмари насуваються й на міністра оборони Гриценка.
Спроби усунути від керма міністрів-євроатлантичних оптимістів, які проводять президентський курс, ілюструють зазіхання на можливості глави держави визначати й проводити зовнішньополітичну лінію.
У разі зняття міністрів "від президента" ця лінія може впертись у глухий кут, адже зовсім не факт, що ВР ухвалить позитивні рішення стосовно інших кандидатур на посади керівників цих міністерств, які будуть запропоновані Ющенком.
В свою чергу, нинішні кадрові ротації відбуваються після активних "енергетичних переговорів" Януковича з керівництвом РФ, після відвідин білокам'яної спікером парламенту Морозом, та на тлі заяв прем'єра з приводу блискучих перспектив перебування російського флоту на території України й після 2017 року.
Отже, сьогодні на фоні кадрових пертурбацій в Україні розігрується цікава багатоходівка, і важко припустити, що її почали грати цілком стихійно.
Тут ідеться не тільки про зовнішньополітичні "обереги", але й про внутрішньополітичний мейнстрім...
Показовим результатом "вичавлювання" стали також нові призначення, адже персоналії виявилися добре знайомими в українському політикумі.
Зокрема, міністром культури України знову став Богуцький. "Я вважаю, що з сьогоднішнього дня ми відкриваємо нову сторінку у мистецтві, культурі, нову-стару", – чесно сказав прем'єр, укотре представляючи Богуцького.
На місце глави Міністерства юстиції було призначено Лавріновича, який уже встиг попрацювати в секретаріаті нового Кабінету Міністрів, причому його політична реінкарнація запам'яталася так званою "війною" з президентським секретаріатом навколо контрасигнації указів глави держави.
Враховуючи багатий політичний і різнобарвний бекграунд Лавріновича, маємо визнати, що він, звісно, зовсім не буде охороняти президентські тили.
Як відомо, історія не може повторюватися двічі. Проте, такі спроби здійснюються. ПРУ не скористалася потенційною можливістю оновити "лави професіоналів". Принципово нових облич в уряді фактично не спостерігається. Ця тенденція увиразнилася від самого початку його існування.
Але й нові гравці – з "лави запасних" часів Кучми. В моді нині й ідеологічний плагіат: повторюється навіть риторика часів президентства Кучми. Традиційні кадрові схеми відтворюються без вагань, як і звичні посилання на високий професіоналізм.
У своєму зародку в урядових призначеннях можна було би побачити і туманний натяк на урядову квазікоаліційність, адже досі невідомо, з якими саме партійними силами ототожнюють себе Табачник, Бойко та інші персоналії, про що багато вже було сказано.
З огляду на логіку свого формування, уряд від самого початку мав парадоксальні риси.
Як відомо, основними ключами до прем'єрства Януковича стали підписання Універсалу національної єдності, "круглий стіл" та домовленості між президентом і донеччанами щодо зовнішньополітичного курсу країни, євроатлантичних перспектив, входження "Нашої України" до правлячої більшості, чи то пак до формування нової урядової коаліції за її участю.
Коли процес формування уряду було завершено, сторони наголошували на "перемир'ї Вікторів". Події трактувалися здебільшого як віднайдення точок дотику завдяки відмові від амбіцій. Навіть Кушнарьов розважливо зазначав у ті дні: "…політична еліта повинна переступити через свої образи".
Новий уряд та Універсал інтерпретувались у ЗМІ та численних коментарях політиків як своєрідні ключі, за допомогою яких будуть відімкнуті двері до порозуміння конкуруючих еліт, відкриті джерела загальнонаціонального примирення й консолідації країни в контексті єднання її Сходу і Заходу.
Колишній посол США в Україні Паскуаль коментував події так: "…якщо справді коаліція може бути сформована з участю "Нашої України", Партії регіонів з однаковою проєвропейською програмою, то це може відкрити перед Україною цікаві перспективи. Я думаю, що всі чекають на деталі, щоб дізнатися, про що насправді йдеться в переговорах між ними".
Тоді, як ніколи багато, говорили про загальнонаціональну єдність та порозуміння. "В Україні відбулося те, що відбулося в Польщі 15 років тому, коли там було два десятки круглих столів. І вони дали відповідь на питання, куди йде Польща.
Незалежно від того, хто при владі – правий ти чи лівий, рожевий, зелений чи голубий, – але Польща рухається визначеним шляхом, – переконував тодішній глава секретаріату президента Рибачук.
У цьому зв'язку згадуються й висловлювання Януковича тримісячної давнини щодо перспектив єднання та порозуміння: "Ми підготували спільно з нашими партнерами із "Нашої України", Соцпартії та Компартії пропозиції стосовно формату уряду... Ми не ставимо за мету ламати когось через коліно, а ставимо за мету об'єднати країну... Я переконаний, що ми разом будемо працювати на всю країну".
За його тодішніми переконаннями, такі підходи давали можливість створити такий механізм співпраці гілок влади, якого не вистачало протягом усіх років незалежності.
"Цей механізм дає нова Конституція, коли уряд разом із парламентом і разом з президентом мають єдину програму розвитку країни, коли приймаються й готуються зважені рішення урядом, парламент приймає відповідні закони, а президент має місце глави держави згідно з Конституцією й об'єднує цей процес", – наголошував він, уже обійнявши прем'єрську посаду.
Сьогодні численні тези про єднання начисто забуті, і це підкреслює, наскільки незрілим є український політичний клас, який вирішує питання та проблеми на рівні персоналій, а не принципів.
На рівні тактики та ситуативних домовленостей, але не стратегій. Щоправда, не варто забувати й про зовнішньополітичні центри тяжіння, адже справжню ціну "газових домовленостей" та їхній реальний зміст побачимо вже незабаром, коли події вимагатимуть більш чіткого окреслення зовнішньополітичного курсу з боку уряду та ВР.
Чергові відставки та вичавлювання "чужорідних" міністрів продемонстрували чергову втрату хисткого консенсусу, якого, можливо, насправді й не було – він існував винятково як пишна декорація, що прикривала процеси, які відбувалися в уряді, від ока президента.
Це вкотре продемонструвало схильність вітчизняних політиків до міфологізації подій та до подання важливих для України тем під соусом ситуативних політичних трактувань, коли певна інтерпретація якогось факту вигідна тій чи іншій стороні.
В свою чергу, в уряді спостерігається наполегливе прагнення повернутися до схем і матриць управління, які діяли в державі до 2004 року.
Але вдихнути нове життя в мертві традиційні схеми вже неможливо, адже тоді в Україні була президентська республіка, а роль "розводящого" виконував Кучма.
Сьогодні президентська республіка – це вже історія, та й Януковичу подібна роль не під силу, хоч як би він не старався її зіграти.
Понад те, і взаємини між гілками влади не є врівноваженими. Україна спостерігає не стільки процес реалізації чи то імплементації політики, як поверхові дискусії та коментарі з приводу сумарної цінності повноважень. До того ж розпочато велику гру з перетягування ковдри між секретаріатами президента й Кабінету Міністрів.
Можливо, з приходом на Банкову нової команди цей процес набуватиме ще більшої технологічності.
Однак нинішні політичні ігри відбуваються на тлі недосконалої політичної реформи, реалізація якої, за законодавчої невизначеності та за відсутності політичної культури, здатна закласти підвалини для узурпації влади з боку однієї політичної партії.
Фактично, в пресі припинили згадувати й про єднання країни... Це демонструє ілюзорність і міфологізованість цієї тези.
Власне, "єднання" не розглядається політиками як проблема, що існує в реальності. Для них це скоріше "проблема виборчого періоду", на якій можна спекулювати під час виборчої кампанії.
Але коли знову актуалізуються думки про єднання тієї ж України? Адже на порядку денному бюджетний процес, котрий здатен породити нові міфи...
Анастасія Смагіна, аналітик Українського незалежного центру політичних досліджень, для УП
