Чи справді парламентська республіка порятує Україну?

Даремно кажуть, що не можна двічі поспіль увійти в ту саму річку. Чи що історія не робить кіл.

Те, що проблема конституційної форми правління знову широко дискутується в Україні – як і в 1995-96 роках – засвідчує щонайменше два факти.

Перший – недостатню ефективність чинної системи влади та неврегульованість відносин між владними інститутами, які спонукають політиків та аналітиків до пошуку кращих моделей державного життя.

Другий – впритул пов'язаний із першим – провал т.зв. "політичної реформи", принаймні, у тому вигляді, який вона має сьогодні.

Що цікаво: знову комуністи, як і у 1995-96 роках, пропонують взагалі скасувати посаду президента.

Знову оточення глави держави прагне посилити функції свого патрона, бо вважає, що їх недостатньо.

Знову Верховну Раду очолює Олександр Мороз, який перетягує ковдру владних повноважень на парламент, але робить це обережно.

Знову уряд очолює сильний прем'єр, тільки його прізвище не Марчук чи Лазаренко, а Янукович.

І знову виринають ідеї переходу України до суто парламентської республіки, бо це, мовляв, оптимальна форма правління з точки зору розвитку демократії та соціально-економічних реформ.

Давид Жванія у статті Я хочу, чтобы Украина нашла себя и не превратилась в музей конституционных изменений наголошує:

"Парламентская модель (независимо от того, существует в ней формально пост президента или нет) является более эффективной с точки зрения адекватности процессам, происходящим в обществе.

Однако она значительно более популистская.

И именно поэтому ее установление требует лояльно-технократической государственной бюрократии.

Главное преимущество парламентской республики – она неперсонифицирована.

Слабый или сильный премьер – все равно волей парламентского большинства продолжается развитие страны

Есть ли смысл сомневаться, что Украине давно пора сделать свой выбор конституционной модели, направленной на преодоление борьбы за полномочия власти, который проявился не в демократическом ее распределении, а в рассеянности между двумя конкурентными центрами?

...Если говорить обо мне лично, то я не вижу будущую украинскую политическую систему, в которой доминирует персональный фактор. Убежден, что от него необходимо отказаться, и переносить центры власти в коллегиальные органы".

Що ж, це недвозначний вибір на користь парламентської республіки.

Ігор Шевченко у статті Неможливо навчитися плавати, не зайшовши у воду, або що таке Республіка? веде мову про те ж саме, тільки трохи іншими словами:

"Парламентська республіка має деякі незаперечні переваги.

По-перше, вона більш потужно стимулює партійну структуризацію суспільства, тому що парламентські вибори і подальше формування уряду та обрання його глави у меншою мірою мають особистісний характер.

Це особливо важливо для країн із авторитарним або диктаторським минулим.

До речі, саме тому в Західній Німеччині, Японії і, трохи згодом –у Південній Кореї була заснована саме ця модель. Економічні успіхи цих країн говорять самі за себе.

...По-третє, важливим є те, що парламентська модель республіки більш ефективна з погляду механізму делегування виборцями своїх прав, оскільки припускає проведення тільки парламентських виборів".

Теж серйозно.

Але майже з усіма цими аргументами вже довелося ознайомитися у дискусіях 11-літньої давнини.

Автор ще в 1996 році розповідав про таку цікаву тенденцію – у сучасній західній політології загальним місцем є констатація факту зменшення повноважень парламентів саме у парламентських республіках, перетворення їх на своєрідні установи при уряді, агентства, котрі забезпечують функціонування самих урядів шляхом слухняного затвердження запропонованих урядом законопроектів.

Одне слово: парламент фактично перетворюється на частину апарату прем'єра, що ми, до речі, наочно спостерігаємо вже у наших умовах, за змішаної форми правління.

Опозиції ж залишається хіба що публічно скаржитися на неправильні, з її погляду, дії уряду.

Добре британцям – там давні традиції парламентаризму, там гучний скандал у Палаті Громад може мати наслідок – відставку уряду, навіть якщо той має більшість, і дострокові вибори. А у нас?

Що ж стосується начебто особливої придатності парламентської форми правління до проведення реформ, то з поля зору всіх прихильників повторення "німецького дива" 50-х років за незбагненними принципами політичної короткозорості чомусь випадають два надзвичайно прикметні факти: наявність американських окупаційних військ та проведення очищення (люстрації) від діячів злочинного старого режиму в політичній, економічній, судовій, освітянській (не кажучи вже про військову та поліційну) сферах.

До цього можна додати, що у Південній Кореї маємо ті ж самі чинники: американські окупаційні війська, відсутність тоталітарних партій у політичному просторі плюс "чистку" 1990-х років, спрямовану проти корупціонерів та надто ревних виконувачів наказів військових правителів минулих часів.

А у Японії до середини 1950-х років на вулицях запекло билися багатосоттисячні, а то і мільйонні маніфестації – одні за диктатуру пролетаріату, інші – проти.

Не в останню чергу "японське диво" створив ХХ з`їзд КПРС, після якого число сталіністів у Японії помітно поменшало. А до цього боротьба була такою запеклою, що американці навіть не видавали місцевій поліції зброю – щоб не стала на той чи інший бік.

На жаль, в Україні зовнішні чинники стабілізації та демократизації відсутні, а декомунізацію та люстрацію ми провести так і не спромоглися.

То чи запрацюють традиційні "плюси" парламентської республіки там, де для них немає ґрунту?

От чого не було 11 років тому – так це аргументів про відсутність чи, принаймні, малу присутність особистісного начала у виборах парламенту та формуванні урядових структур.

Хоча, на підставі чого роблять Жванія і Шевченко такий висновок?

Згадайте будь-які вибори парламенту у Великій Британії упродовж останніх десятиліть: завжди йшлося про запропоновані загалові заздалегідь яскраві кандидатури на посади прем'єра, міністрів закордонних справ, економіки, фінансів. Від обох основних конкурентів – консерваторів та лейбористів.

У разі невдачі, а особливо – повторної, головні іміджеві постаті тієї чи іншої політичної сили зазвичай ішли у відставку та вже не фігурували як партійні "обличчя".

Не випадково у новітній британській історії маємо добу Черчілля, добу Ідена, добу Вільсона, добу Тетчер, добу Блера. Це щодо конституційної монархії.

А тепер візьмімо названу в статті Ігоря Шевченка Німеччину: хіба там не те ж саме?

Хіба на останніх виборах не йшлося про конкуренцію не лише між соціал-демократами та демократами християнськими, а і між Шредером та Меркель?

І хіба в новітній історії Федеративної Німеччини немає доби Аденауера, доби Брандта, доби Коля?

І хіба не пішов у відставку Герхард Шредер після того, як його партія бодай трохи поступилася конкурентам, хоча й увійшла до коаліційного уряду?

Отож, із цим аргументом також якось не виходить.

Тепер про роль глави держави в ефективній парламентській моделі.

Давид Жванія вважає, що немає значення, є президент за такої форми правління, чи немає. На думку автора, має, і дуже велике.

Адже серед найбільш ефективних зразків парламентського правління більшість – конституційні монархії, серед них і названа Жванією Іспанія.

І хоча монарх у таких державах не очолює реально владні інституції, він зазвичай є авторитетною постаттю в силу своїх людських якостей – можливо, саме тому представники августійших сімейств Європи намагаються вести дуже ретельний добір членів своїх родин та спадкоємців престолів.

Хоча навіть номінальні функції монарха як глави держави часом можуть використовуватися повною мірою.

Скажімо, у Нідерландах король/королева має право призначати прем`єра і, за його рекомендацією, міністрів та комісарів у провінціях.

Цими та іншими повноваженнями скористалася в роки Другої світової війни королева Вільгельміна, котра виїхала до Британії з окупованих нацистами Нідерландів і правила цілком законно й ефективно на основі своїх широких повноважень.

Після цього питань щодо ефективності монархії ні в кого не виникало, навіть у комуністів.

Але ж де Україні взяти свого Хуана Карлоса, свою Єлизавету чи свою Вільгельміну?

А тим часом – хіба Франція, Польща, Литва чи Фінляндія – це такі вже й упосліджені держави, хоч там і змішана форма правління, як і в Україні?

Може, справа зовсім не у формі правління як такій, а в нечіткій виписаності поділу владних функцій у Конституції, у майже повній відсутності технократичної бюрократії, у дивовижній і "найкращій у світі" судовій владі?

Ні, автор зовсім не стверджує, що парламентська форма правління – це щось жахливе, але ж чи буде вона за наших обставин достатньо ефективною і, головне, чи убезпечить нас від узурпації влади в одних руках?

Дозволимо нагадати, що той же Муссоліні прийшов до влади саме як прем'єр, спираючись на лояльний парламент.

Може, у 1996 році Україна не випадково обрала змішану форму правління, от тільки за всі ці роки задум із різних причин так і не був повною мірою втілений у життя.

Може, варто спробувати?

Автор

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"