Історичні аналогії

Тимошенко пішла на штурм, і бастіони Ющенка, здається, вже не витримають зовнішнього тиску. Раніше вони разом брали в облогу фортеці інших президентів, не випускали звідти нікого, перехоплювали ворожу кореспонденцію та згуртовували власних прибічників.

Тепер все інакше. Війна серйозна та дошкульна для обох сторін. Хто переможе в цій війні? Чи може сторонам, задля власного самозбереження, слід запалити люльку миру?

Зруйнований моноліт

У січні 2005 року здавалося, що трійка "Ющенко-Тимошенко-Мороз" є непохитним монолітом переможців революції. Але швидко виявилося, що, принаймні, дві перші частини цього "моноліту" цілком по-різному дивляться на власне політичне майбутнє.

Третя частина блоку була тоді у моральній засідці, мабуть з етичних міркувань не маючи можливості приймати участь у цьому післяреволюційному балагані.

Психологічна війна між НСНУ та БЮТ загострилася перед виборами, на яких перемогли їхні супротивники-регіонали. І от новий етап конфлікту у таборі, що раніше мав назву "помаранчовий".

Дивно, але автору цієї статті, чомусь здається, що знову перемога буде на боці Януковича. Взагалі, історія про конфлікт НСНУ та БЮТ нагадує певне революційне "дежа вю". Про нього мова піде далі.

Так склалося, що у всіх типових революцій є свої чітко визначені правила. Якщо стати на точку зору, що в Києві восени та взимку 2004 року сталися події революційного змісту, треба неодмінно рахуватися з досвідом попередніх революціонерів.

Приклад російської революції 1917-1920 років є цікавим, бо ця революція давно вже стала хрестоматійною. Можна звісно дорікнути авторові, що в Україні в ті роки теж відбувалася своя революція. Але аналогія, про яку йтиметься нижче, надто яскрава, щоб знехтувати нею.

Отже, згадаємо, що сталося в Росії у першій половині 1918 року. Можливо, цей історичний екскурс допоможе нам зорієнтуватися у реаліях сьогоднішньої політики? Можливо, він стане пересторогою для деяких політиків?..

Дитяча хвороба лівизни

Після петроградської перемоги над слабким Тимчасовим урядом більшовики та ліві есери несподівано навіть для себе почали перебирати контроль над усією країною. Вражена роком безвладдя Росія була здатна віддатися першому випадковому переможцю. І цей переможець не забарився.

Здавалося, що союз двох найбільш революційних партій призведе до потужного соціалістичного правління, що не матиме конкурентів. Дійсно, збанкрутілі представники колишнього царату не мали, що сказати громадянам.

Після того, як у Кронштадті матроси масово вбивали офіцерів, цар був дискредитований, а його оточення думало про еміграцію, тільки навіжений міг подумати, що всього-навсього через півтора роки буде відчутною загроза реставрації монархії.

Монархічна ідея здавалося зникла назавжди. Мова тепер йшла про суто тактичні питання. Більшовики та ліві есери чи праві есери та кадети? Ленін та Троцький, чи Керенський з Мартовим? Революційний екстаз так поглинув громадськість, що для сумнівів не було часу.

Лише непокірний Дон не визнавав влади більшовиків. Але, це був скоріше регіональний рух субетносу донських козаків, ніж всеросійська політична сила.

Червона Гвардія мала на початку 1918 року 70 тисяч штиків (так це тоді називалося). Донські козаки лише 15 000. Якби червоногвардійці рушили тоді на Дон, від майбутньої білої армії не залишилося б навіть спогадів.

Однак, у Троцького тоді були більш важливі супротивники. Переважно з ідеологічно близьких партій. Ліві есери виступили проти Брестського миру, і розпад цієї революційної коаліції став неминучим. Що було далі відомо майже всім, хто вивчав у школі "Історію СРСР".

Постріл Блюмкіна у німецького посла Мірбаха, виступ озброєних загонів лівих есерів, що планували розтрощити уряд Леніна. Не вдалося. Червоногвардійці були в той час згуртованішими. Так, ліві есери з найбільших спільників перетворилися у найбільших супротивників більшовиків.

У провінції теж не все було спокійно. Перевороти виникали один за одним, есери вбивали більшовиків, а більшовики есерів. Вони поводили себе так, наче інших політичних сил взагалі не існувало. І дійсно, у першій половині 1918 року політичне поле Росії було під повним контролем лівих партій. Інші були надто дискредитовані.

Але, взаємний терор теж мав свої наслідки. Громадяни були відверто шоковані фанатизмом нових лідерів. Політичні сили, що зазнали, здавалося б, історичної поразки від двох революцій – Лютневої та Жовтневої, отримали змогу оговтатися від невдач 1917-го року та перейти у рішучий контрнаступ. Праві республіканці могли скористатися цією можливістю, але в умовах громадянської війни у цих майстрів думських дебатів шансів не було.

Біла гвардія, що мріяла про відродження у Росії монархії, виявилася найспритнішою. У другій половині 1918 року вона контролювала вже не тільки Дон, але значно більші території.

Царські генерали Колчак, Денікін та Юденич почали тристоронній наступ на більшовицькі Петроград та Москву.

Лише харизми Леніна та Троцького врятували більшовицьку партію від поразки та знищення.

Що ж до вельми популярних свого часу лівих есерів, то вони, в результаті цих подій, зникли як партія, не знайшовши себе ані в переважно монархічній еміграції, ані в партії більшовиків.

Але остаточний розгром білогвардійців відбувся лише у 1922 році, коли Червона Гвардія вийшла на Далекий Схід.

Позаду були чотири роки виснажливої громадянської війни, жертвами якої стали приблизно вісім мільйонів мешканців колишньої Російської імперії (щоправда, серед цих восьми мільйонів, були і жертви війни, що вела УНР з російськими військами).

А на початку 1918 року здавалося, що уся Росія салютує лівим партіям (радянські історики досить справедливо назвали це "тріумфальною ходою Радянської влади"). Інших просто не було.

Наслідки взаємної дискредитації

Спробуємо тепер перекласти цю складну аналогію на реалії сьогодення. У Києві відбувається зміна влади. Дві провідні партії замість посилення коаліції починають морально-психологічну війну на взаємне знищення.

В цей час в Донецьку відбувається перегрупування серед сил, що програли попередній двобій та були віднесені переможцями до минулого, що ніколи не повернеться.

Далі знесилені ворожнечею та дискредитовані корупційними скандалами "помаранчеві" йдуть на вибори, на яких перше місце займає донецька партія. Ця партія бере під контроль уряд та провадить політику по обмеженню повноважень революційного президента. От вам і контрреволюційне дежа вю!

Звісно, Донбас 2006-го – це не Донський край 1917-го. Хоча російських козаків на вулицях Донецька скоро буде не менше, ніж у тодішньому Ростові чи Катеринодарі. Але, не полишає враження, що цьогорічне загострення відносин між НСНУ та БЮТ знову грає на користь Партії регіонів.

Тим більше, що якраз харизми не вистачає революціонерам, що зараз оточені тими, кого вони зарахували до контрреволюції.

Юрій Корогодський, для УП