Меланхолійна атомно-уранова ідилія
Картину з такою інтригуючою назвою знаменитий іспанець Сальвадор Далі створив у 1945 році, незабаром після вибуху першої ядерної бомби.
З тих пір на адресу диявольського винаходу пролунало чимало гнівних філіппік. Прекраснодушні гуманісти вимагали заборонити зброю, що загрожує загибеллю всій планеті.
Для СРСР кампанія за ядерне роззброювання взагалі перетворилася в багаторічне політичне хобі.
Однак переконана антипорадниця Маргарет Тетчер висловила тверезу думку: в епоху протистояння двох ворожих систем лише взаємний страх, породжений смертоносною атомною бомбою, уберіг людство від Третьої світової війни.
Із залізною логікою "залізної леді" важко сперечатися. Після 1945-го в міжнародних відносинах дійсно запанувала атомно-уранова ідилія...
Як бачимо, навіть безсумнівне зло здатне парадоксальним чином принести в наше життя позитив.
На ту ж думку наводять і останні українські події: затяжна політична криза, тривожні симптоми силового сценарію, що кілька діб тримали країну в напрузі, і, нарешті, домовленість про дострокові вибори. Усе це спонукає згадати про головні вітчизняні лиха, що викликають справедливе обурення патріотичної громадськості:
Лихо № 1. Захід і Схід один одного не люблять, не розуміють і, головне, не хочуть розуміти. Без усякого сумніву, розкол послабляє нашу державу; та й узагалі будь-яка ворожнеча – це недобре. Треба жити дружно, як заповідав великий Леопольд.
Лихо № 2. Безідейність українського політикуму. Нашу еліту не хвилює доля країни і народу; партійні програми для неї – порожній звук. Абсолютна більшість політиків думають тільки про себе і свої гроші, що, зрозуміло, теж дуже погано.
Але чи дійсно обидва згаданих явища заслуговують лише на негативні оцінки? Давайте поміркуємо.
Звичайно, усім нам хотілося б спостерігати в Україні зворушливе єднання нації. Але, мабуть, таку розкіш можуть дозволити собі країни з міцними демократичними традиціями. У протилежному випадку монолітність суспільства загрожує сповзанням до диктатури.
Чим сильніше згуртований народ, тим легше він піде за черговим фюрером, дуче або царем-панотцем. Пострадянський простір у даному відношенні досить вразливий, і дружні соціуми Бєларусі або Туркменістану – красномовний тому приклад.
В Україні справи ідуть інакше. За підсумками 2004-го ми маємо яскраво виражений розкол, причому розкол географічний, так що політичні симпатії громадян багато в чому зумовлені їх місцем проживання.
У результаті величезні маси конформістів, що в інших країнах СНД автоматично ідуть в актив правлячої сили, у нас нарівно відійшли до ворогуючих таборів. Тим самим був забезпечений стратегічний паритет, який не дозволяє нікому з політиків монополізувати владу.
Хоча бажаючих вистачає з лишком. Про "біло-блакитних" і говорити не варто, але діячі з явними авторитарними замашками – чого гріха таїти – гідно представлені й у помаранчевому таборі.
Антагонізм Заходу та Сходу виступає як досить ефективний засіб проти диктаторських намірів.
Візьмемо небезпечну витівку правлячої коаліції з набором трьохсот голосів у парламенті.
Президент навряд чи зміг би на рівних воювати з могутніми узурпаторами, не підтримай його половина країни. Так, жителі Львова та Києва вже не раз устигли розчаруватися в Ющенко.
Так, вони чудово розуміли, що Віктор Андрійович бореться за власні повноваження.
Але нахабність "донецьких" змусила Правобережжя знову згуртуватися навколо президента, і рейтинг політичного лузера став рости, як боровики після гарного дощу. Підсумок: коаліціянтам довелося тимчасово стримати апетити і погодитися на дострокові вибори.
Настільки ж безславно потерпіли фіаско деякі не занадто демократичні ініціативи помаранчевої бюрократії в 2005-му.
До речі, тоді, зіштовхнувшись із реальними і (головним чином) удаваними утисками, Південний схід відразу почав розмахувати правами людини і всує поминати 1937 рік – хоча взагалі ж до ліберальних західних вигадок тут ставляться з упередженням, а товариша Сталіна люблять і поважають.
Перипетії суспільного конфлікту змусили навіть найзапекліших "совків" по достоїнству оцінити переваги демократії.
"При такому глибокому ментальному розколі недалеко і до збройного протистояння!" – регулярно лякають нас з телевізійних екранів і газетних смуг. Як свідчить історичний досвід, і на правду недалеко. Але професійні панікери випускають з уваги одну немаловажливу обставину: для громадянської війни необхідні лідери.
Ідейні політики – такі, як Ленін із Троцьким і Колчак з Денікіним, Франсиско Франко і Долорес Ібаррурі, президент Авраам Лінкольн і його південний візаві Джефферсон Девіс...
Сміливі, амбіційні, безкорисливі, готові відстоювати свої переконання до кінця, що жваво уявляють себе в амплуа народних благодійників.
Вітчизняний політикум у переважній більшості обділений цими похвальними якостями. До "ідейних" у нас можна зарахувати хіба що закінчених маргіналів, котрі не користуються серйозним впливом.
Верховодять в Україні ті, для кого політика – це ефективний спосіб лобіювання власних економічних інтересів; а НАТО, УПА, мовна проблема і т.п. – усього лише локшина, націлена на довірливі електоральні вуха.
І знову явне зло зненацька обертається благом. Турбота про капітали змушує вітчизняний політбомонд не тільки безсовісно обманювати виборців, але і панічно боятися кровопролитних цивільних конфліктів.
Ні, ні, роль добродушних толстовців, котрі принципово відкидають силові методи, нашим корисливим діячам не підходить.
Вони, м'яко говорячи, недолюблюють один одного, не обтяжені моральними заборонами і навряд чи стали б заперечувати проти невеликого путчу з установленням "правильної" диктатури.
Але лише за умови, що усе обмежиться блискавичною операцією в рейдерському стилі. Світова громадськість і оком не встигла моргнути – а в Україні вже повна стабільність, населення ходить по струнці, ненависні конкуренти притиснуті до нігтя...
Але, на жаль, розкол країни на дві акуратні половинки (див. пункт 1) робить силовий бліцкриг практично неможливим. Путчистам доведеться довго і жорстоко втихомирювати недругів, які засіли на протилежному березі Дніпра.
А затяжне протистояння з бронетехнікою і перестрілками, бунтами на місцях, непокорою окремих військових частин, неминучими людськими жертвами, реальним колапсом економіки і розширеними від жаху очима закордонних інвесторів – це наших бізнесменів від політики (або політиків від бізнесу?) ніяк не влаштовує.
От і змушені партійні боси, помахавши кулаками, полякавши один одного "Беркутом" і "Альфою", покричавши про державний переворот і громадянську війну, у черговий раз сідати за стіл переговорів і виробляти нехай хиткий та ефемерний, але все-таки консенсус.
Так, гармонійно доповнюючи один одного, два головних українських лиха забезпечують країні відносний мир і відносну демократію. А заодно – утішні відгуки іноземних спостерігачів.
Наприклад: "Ми аплодуємо стриманості і готовності до компромісу, продемонстрованим політичними лідерами України... Ми призиваємо керівництво України скористатися цим випадком для зміцнення демократичних інститутів в ім'я кращого майбутнього народу України".
Авторові непритаманний бадьорий оптимізм американських дипломатів. Коли плюралізм думок забезпечується за рахунок розколу країни, а неприйняття силових сценаріїв зумовлене, в першу чергу, фінансовими інтересами політичної еліти – це по-справжньому сумно.
І життя простої людини в такій країні не можна назвати комфортним. Але хіба затишно жити в суспільстві, де кровопролитні світові бойні припинилися лише з винаходом зброї, здатної підчисту знищити все живе на планеті?
Напевно, головне – що жити все-таки можна.
І поки вітчизняні політики не обзавелися німбами, крильцями і заповітним європейським менталітетом, сюрреалістична ідилія в стилі Сальвадору Далі – далеко не найгірший варіант для нашої країни.
