Гарантія недовіри

Вони прогулюються, обнявшись, і ведуть дружелюбну бесіду. Здається, повна ідилія! Але за спинами заховані пістолети, і партнери готові в будь-який момент спустити курок... Гітлер і Сталін – карикатура, опублікована в англійській газеті "Evening Standard" у листопаді 1939-го.

Малюнок виявився не тільки пророчим, але і безсмертним. Тому що аматор Рhоtоshор'а може сміливо наділяти тіла покійних диктаторів головами Віктора Ющенко, Юлії Тимошенко, Віктора Януковича та інших зірок сучасного українського політикуму. Карикатура сімдесятирічної давнини не втратить ні на грам актуальності чи сарказму!

Коаліціада-2007 зайвий раз підтвердила: найглибшою недовірою пронизаний кожен крок українських політиків. Що, втім, і не дивно: за нашими героями тягнеться довгий шлейф взаємних "кидків". Рівень недовіри у вітчизняному політбомонді починає зашкалювати за допустиму оцінку, і це може призвести до сумних наслідків.

Таким чином, партійні вожді, які вважають себе господарями ситуації, ризикують виявитися її заручниками; а черговий конфлікт, не вигідний нікому, – спалахнути буквально на рівному місці. Історія знала подібні приклади – ще до епохи Гітлера-Сталіна.

Провідні держави Європи не хотіли Першої світової війни, але були втягнуті в неї взаємною недовірою і страхом. От що пише Барбара Такман, автор колись відомої книги, що набула широкого розголосу, "Серпневі гармати":

"У 1914 році політики забули, що у ворожих столицях діяли настільки ж сильні обмеження на свободу вибору, як і у власній. Кожна сторона поспішала діяти, щоб запобігти гіпотетичній реакції або дії іншої сторони, слабо уявляючи собі зв'язок причин і наслідків.

Гітлер і Сталін. Карикатура в англійській газеті "Evening Standard", листопад 1939-го

В той самий час марне чекання "розумних" кроків супротивника зміцнювало підозру в його диявольській скритності, яка маскувала люту агресивність. Якщо проблиск розуму на тій стороні не спостерігався, то винен тут тільки злий намір, а це лише прискорювало початок війни".

У 2005-му українцям довелося почути грім "вересневих гармат". На думку незалежних експертів, взаємні підозри і страхи, які спровокували розкол помаранчевої команди, часто були помилковими і необгрунтованими. А в результаті війни, яка спалахнула, не виграв ніхто, крім третьої сили – Партії регіонів.

Подальший ріст недовіри в українському політикумі загрожує країні абсолютним хаосом. Остаточно зітреться грань між віроломним нападом і превентивним ударом, між підступним інтриганом і жертвою обставин: прагнучи зіграти на попередження, політики будуть виступати одночасно в двох іпостасях.

Партійні боси заплутаються не тільки в чужих, але й у власних мотивах. Ми цілком можемо отримати парламент без коаліції, ситуативні альянси, які діють максимум протягом одного голосування; параліч влади і повну дискредитацію демократичних принципів.

Політологи справедливо зауважують, що нормалізувати ситуацію могла б ефективна система гарантій, яку наша еліта поки що не спроможна виробити. Популярна формула з детективних романів: "А які в мене гарантії?" - "Моє слово честі!" - українському політикуму явно не підходить. Наші партійні боси потребують чогось надійнішого. Які ж гарантійні механізми може запропонувати їм політична практика?

1. Партнер по коаліції дивиться на тебе!

Цей вид гарантій має особливий успіх серед українських політиків. Його логіка надзвичайно проста. Хочете, щоб ми вам довіряли? Тоді дозвольте вас контролювати!

І якщо вже крісло голови Кабміну доводиться віддати дорогому союзникові, на роль потенційних наглядачів відразу намічають спікера, першого віце-прем'єра, силовий блок уряду і т.д.

Навряд чи варто говорити про порочність такого кадрового підходу з огляду стратегічних інтересів країни. Але лихо не тільки в цьому. Сама по собі гарантія взаємоконтролю не забезпечує міцністі політичного союзу.

Хитромудра система контролерів-"наглядачів" може спрацювати тільки в сполученні з іншими видами гарантій. В іншому випадку вона лише підвищує градус взаємної недовіри і сприяє швидкому розколу команди. Що і було наочно продемонстровано дуетом Тимошенко-Порошенко в незабутньому 2005-му.

2. Ти мені – я тобі

Що може бути надійніше від альянсу, заснованого на взаємній вигоді? Якщо співробітництво приносить обом сторонам явні бонуси, які ще потрібні гарантії? Політичний союз стає чимось настільки ж природним і міцним, як симбіоз, який спостерігається у світі флори і фауни...

Слід зазначити, що в Україні гарантії взаємовигоди працюють непогано – коли опозиціонери дружать проти загального супостата, який обкопався у владі. Але коли мова заходить про формування правлячої коаліції, цей гарантійний механізм виявляється неефективним.

Оскільки кожний з партнерів прагне до абсолютної влади, у перспективі (ну, наприклад, в 2009-му) їхні шляхи повинні розійтися. Здавалося б, час ще є; його можна використовувати на благо країни, електорату і, як наслідок, - на благо самим собі. Та де там!

Ледь уклавши союз, сторони заглядають у майбутнє і починають підозріло коситися один на одного – можливо, партнер вже будує підступні інтриги, завчасно приступивши до риття ям і підкопів? Не можна допустити, щоб він мене випередив...

Схильність нашого політикуму до фальстартів загальновідома. І якщо об'єктивно альянс усе ще вигідний обом сторонам, то під впливом суб'єктивних страхів він може розсипатися з легкістю карткового будиночка.

3. Спалені мости

Суть цієї політичної гарантії була дохідливо викладена нині покійним регіоналом Кушнарьовим.

Коли в липні 2006-го журналісти поцікавилися у Євгенія Петровича, чи впевнений він, що соціалісти на чолі з новоспеченим спікером Морозом підтримають кандидатуру прем'ера-Януковича, Кушнарьов відповів: "Мені здається, що відступу бути не може. Все одно соціалістам потрібні союзники. Після їх поведінки, після того як НУ і БЮТ наговорили про Мороза, я не уявляю, як можна знову змінювати табір".

Коли дії партнерів по коаліції, спрямовані проти третьої сили, відрізають будь-які шляхи до співробітництва з даною силою – це і є гарантія "спалених мостів". Схема досить струнка, але в українських реаліях ненадійна.

Адже у вітчизняній політиці давно запанував принцип "Ніколи не говори "ніколи". Наші лідери в будь-який момент можуть стиснути зуби і подати руку найлютішому ворогові, незважаючи на колишні "кидки", образи і відверті плювки в душу.

Занадто вже багато було обопільних підлянок і підніжок, занадто низько опускалися всі без винятку учасники політичної боротьби! Пам'ятається, на виборах-2006 дійшло до книжок з описом фізіологічних відправлень конкурента-діабетика...

І якби вантаж нанесених образ кожний раз виявлявся непід'ємним, нашим політикам взагалі довелося б не розмовляти один з одним.

4. Скелет у шафі

Компромат на партнера як застава його вірності. Цей вид гарантій досить популярний у середовищі професійних злодіїв і корупціонерів.

З огляду на крайню "порядність" вітчизняного політикума, цей гарантійний механізм міг би здатися досить перспективним... Але, на жаль, нинішня Україна – це навіть не Італія 1970-х років.

В умовах, коли вітчизняна судова система цілком зруйнована, витік навіть найжахливішого компромату не буде мати серйозних юридичних наслідків. Звичайно, існує ще і реакція потенційних виборців, але й тут ми зіштовхуємося з великими проблемами.

Безпрецедентна лавина брудної білизни, яка звалилася на український електорат протягом трьох останніх років, призвела до тотального заниження "больового порога". Виборець вже відмовляється реагувати на чергову порцію сенсаційного компромату, особливо якщо він виходить з ворожого табору.

Скандали, які б у будь-якій цивілізованій країні спровокували якщо не падіння Кабінету міністрів, то відставку доброї половини його членів, потрясають Україну ледве не щодня та не супроводжуються бурхливою реакцією суспільства.

Відшукати в шафі політичного діяча скелет, який все ще здатний шокувати виборців, стає все складніше.

5. Перед очима своїх виборців урочисто клянуся...

Публічні гарантії – мабуть, найпрогресивніша і найдемократичніша практика, яка спостерігається в Україні. Багато в чому завдяки їй переговори про створення помаранчевої коаліції №2 все-таки ведуться.

Озвучити партнерські зобов'язання при чесному народі, щоб їхнє порушення автоматично стало зрадництвом виборців – чи це не панацея від зради? До речі, приклад нещасливого Сан Санича показав: відплата може наздогнати порушника конвенції набагато швидше, ніж він розраховує.

Усе було б добре, але й тут є одне істотне "але". Український виборець далеко не завжди здатний бути справедливим суддею. Частіше він виступає в ролі вболівальника, який охоче прощає своїм улюбленцям гру за межею фола.

Коли Віктор Янукович з незворушною посмішкою почав порушувати один пункт горезвісного Універсала за іншим, навряд чи хтось із жителів Південного-сходу засуджував лідера ПР за обман. Автору доводилося чути коментарі зовсім іншого характеру – мовляв, молодець Федорович, красиво "розвів" помаранчевих лохів!

Багато що залежить від харизми, якою наші політики обдаровані нерівномірно.

Якщо сьогодні лідери НУНС не дотримають слова і не створять коаліцію з БЮТ, пощади від розлютованого електорату пропрезидентська сила може не чекати.

Якщо ж Юлія Володимирівна, одержавши прем'єрське крісло, пообіцяє не балотуватися на посаду президента (привселюдно, перед десятками телекамер і сотнями ікон з персональної колекції ВАЮ), а потім забере свою клятву назад, виборець легко пробачить чарівну даму з косою.

Гучні голосіння про порушене слово не допоможуть команді Ющенка, і на Банковій це чудово розуміють.

Що ж, як бачимо, кожен вид політичних гарантій ефективний по-своєму. Однак українська специфіка здатна цілком або частково знецінити всі позитивні якості цього чудового гарантійного набору.

Таким чином сьогодні у вітчизняній політиці присутня лише одна по-справжньому надійна гарантія. Наш виборець може бути твердо впевнений: йому і надалі доведеться спостерігати торжество заплутаних інтриг і тотальної недовіри.

Український політикум гарантує!

Михайло Дубинянський