Південно-східний напрямок постачання природного газу до ЄС: українські перспективи
На сьогодні практично всі обсяги центральноазіатського газу до ЄС транспортуються за посередництва російського "Газпрому" і переважно через територію України. Це надає Україні роль провідного транспортера газу до ЄС на південно-східному напрямку.
Одночасно, розробляються ряд нових проектів, більшість з яких мають пройти не через українську територію. Постає питання, чи залишатиметься Україна важливим транспортером газу?
Для відповіді на це питання розглянемо два чинники: зростання європейської залежності від імпортного газу і розвиток нових транспортних шляхів в обхід території України на південно-східному напрямку.
Зростання європейської залежності від імпортного газу
ЄС на 56,2% залежить від імпортних енергоносіїв. Більше того, в Європейському Союзі прогнозують зростання залежності від імпорту енергоносіїв, зокрема від природного газу.
За оцінками експертів, у наступні 25 років потреби Європи у природному газі зростуть з нинішніх 500 мільярдів м3 на рік до 800 мільярдів. Водночас обсяги власного видобутку скоротяться.
Потреби ЄС в імпорті природного газу, за попередніми оцінками, зростуть з 300 мільярдів м3 на рік до 715 в 2030 році. Тобто, в наступні 22 роки ЄС повинен забезпечити вдвічі більше газу ніж сьогодні.
Імпорт природного газу до Євросоюзу забезпечується двома способами: в скрапленому вигляді і по газопроводах. Очікується, що імпорт скрапленого газу в 2010 році сягне 100 мільярдів кубів, а в 2015 році – 160 з перспективою подвоєння до 2030 року.
Основні потреби в імпортному газі в майбутньому повинні забезпечуватись за рахунок поставки через трубопроводи, приблизно 500 мільярдів кубів, з яких більше 300 мільярдів потребуватимуть додаткових джерел і шляхів.
Росія постачає у країни ЄС, за різними оцінками, 150-160 мільярдів м3 газу щороку. На думку західних експертів, російські можливості розширення експорту газу обмежені.
Прогнозується, що в 2030 році Росія задовольнятиме 29% газових потреб ЄС, що становитиме 207 мільярдів кубів газу на рік. До цього обсягу також включатиметься й центральноазіатський газ.
Росія має підписану угоду з Туркменістаном на щорічну поставку 60 мільярдів м3 газу, частина якого поставлятиметься через Прикаспійський газопровід (планується до введення в дію в 2012 році із потужністю 20 мільярдів м3).
За тими ж прогнозами на прямі поставки центральноазіатського газу в 2030 року припадає тільки 2% загального імпорту до ЄС, або 13 мільярдів кубів.
Перший крок для досягнення прямих поставок газу з Центральної Азії до ЄС було зроблено в листопаді 2007 року. Тоді Туркменістан відвідала потужна делегація представників енергетичного сектора ЄС на чолі з Європейським комісаром з енергетики Андрісом Пібалгсом.
Наступний, більш конкретний крок вдалося зробити 8-9 квітня 2008 року під час засідання "Трійки ЄС – Центральна Азія". 13 квітня Європейський комісар із зовнішніх відносин Беніта Ферреро-Вальднер повідомила, що під час візиту до Центральної Азії делегація ЄС отримала від Туркменістану гарантії на щорічну поставку 10 мільярдів кубів газу.
Поставки договірних обсягів газу планується здійснювати через Каспійське море, Азербайджан, Грузію, Туреччину і далі газопроводом "Набукко". Але існує й інший проектний газопровід "Південний потік", призначений для поставок центральноазіатського газу. Чи дійсно обидва проекти є конкурентними?
Диверсифікація газотранспортних шляхів ЄС на південно-східному напрямку
Газопровід "Набукко" розглядається як проект ЄС, призначений для транспортування центральноазіатського і близькосхідного природного газу. Його перша черга, яка має з 2013 року транспортувати центральноазіатський і каспійський газ обсягом до 13 мільярдів кубів щорічно, з’єднає Туреччину з Австрією через Болгарію, Румунію і Угорщину.
Друга черга газопроводу має вступити в експлуатацію до 2018 року і збільшити обсяги поставок до 31 мільярдів щорічно. Вона спрямовується на близькосхідний газ.
Минулого тижня президент Європейської Комісії Жозе Мануель-Баррозу заявив, що найближчим часом буде підписано угоду з Іраком про його участь у наповненні паливом газопроводу "Набукко". В цілому, за прогнозами IFRI з Іраку в 2030 році очікується поставляти 20 мільярдів кубів щорічно.
Утім, потужностей "Набукко" буде недостатньо, оскільки ЄС також планує отримувати в перспективі газ і з інших близькосхідних країн, в тому числі з Ірану (до 35 мільярдів кубів щорічно), країн Аравійського півострову (до 88 мільярдів), а також із Єгипту (до 28 мільярдів).
Ключовими країнами ЄС в проекті "Набукко" є Румунія (Трансгаз), Угорщина (компанія МОL), Австрія (компанія ОМV), Болгарія (Болгаргаз), а також Туреччина (Бортас). Однак, ці країни одна за одною починають приєднуватися до проекту "Південний потік".
В лютому цього року Росії вдалось досягти угоди з Угорщиною про її участь у газопроводі "Південний потік" з часткою 15%. Раніше згоду на участь у проекті надала Болгарія.
18 лютого цього року французька компанія "Газ де Франс", згідно із заявою французького державного секретаря із зовнішньої торгівлі Ерве Новеллі, проголосила про свою відмову від участі в проекті "Набукко". "Газ де Франс" також почав розглядати можливість участі у проекті "Південний потік".
"Південний потік" було ініційовано 23 червня 2007 року в Римі підписанням меморандуму між російським "Газпромом" й італійською компанією EniPaolo Scaroni. Газопровід пройде від російського чорноморського узбережжя до болгарської Варни, а потім через Грецію і Адріатичне море до Італії.
Запланована потужність "Південного потоку" 30 мільярдів кубів на рік. Призначення "Південного потоку" – транспортування центральноазіатського газу із Росії до ЄС.
Чому ж європейські країни-учасниці проекту "Набукко" погоджуються брати участь в іншому, альтернативному проекті – "Південний потік"? Відповідь очевидна – ці два газопроводи не є альтернативними. Вони доповнюють один одного в забезпеченні зростаючих газових потреб Європейського Союзу.
По-перше, розвиток двох паралельних проектів представляє для ЄС подальшу диверсифікацію шляхів поставки природного газу.
По-друге, два газопроводи є лише частиною вирішення проблеми зростання газових потреб ЄС. Сумарна максимальна потужність "Набукко" і "Південного потоку" складає 61 мільярд кубів газу щорічно, тобто не більше 20% від необхідних додаткових обсягів газових потреб ЄС в 2030 році.
По-третє, проект "Набукко" може бути в перспективі повністю переключений на поставки газу з Близького Сходу, загальні обсяги яких в 2030 році очікуються в розмірі 143 мільярди м3 газу щорічно.
По-четверте, існування двох проектів є для ЄС збільшенням стабільності поставок центральноазіатського газу. Якщо один із ключових партнерів, Росія або Туреччина, виявиться ненадійним, то ЄС може компенсувати втрати за рахунок іншого напрямку.
Це може статися в світлі періодичних загострень відносин між ЄС і Росією (затримки з початком переговорів по новій стратегічній угоді), напруженою ситуацією між ЄС і Туреччиною стосовно її вступу до ЄС та можливою дестабілізацією ситуації в районі компактного проживання турецьких курдів, поблизу проходження газових шляхів територією Туреччини.
По-п’яте, два нові проекти є можливістю для ЄС впливати на поставників і транзитерів: Росію, Туреччину, Азербайджан, країни Центральної Азії, а також Україну.
Отже, Європейський Союз, в світлі зростаючих газових потреб в перспективі 2030 року, зацікавлений в існуванні двох паралельних проектів поставок газу: "Набукко" і "Південний потік".
Українські перспективи в спектрі газопостачань до ЄС
Чи може зменшитись потреба в українських газотранспортних можливостях з урахуванням зростаючого імпорту природного газу до ЄС і розвитку нових неукраїнських газопроводів?
Україна і надалі, принаймні в перспективі до 2030 року, залишатиметься важливою країною для транзиту газу зі Сходу до ЄС, хоча його обсяги й зменшуватимуться.
Аргументи?
Перший: передбачається, що Росія в 2030 році експортуватиме до ЄС 207 мільярдів м3 газу на рік. Максимальна потужність неукраїнських шляхів постачання газу з Росії може складати близько 131 мільярд. Тобто на українську ГТС припадатиме близько 76 мільярдів кубів щорічно.
До того ж, Росії буде недостатньо потужностей "Південного потоку" і "Блакитного потоку" (близько 46 мільярдів кубів) для транспортування зростаючих обсягів газу з Центральної Азії. А направляти цей обсяг на північні шляхи економічно невигідно.
Другий: український шлях вже існує, а решта є тільки проектами. Введенню "Набукко", перша фаза якого спрямована на туркменський газ, має передувати будівництво Транс-Каспійського газопроводу.
Проект "Південний потік" ще знаходиться на стадії підготовки і має бути узгоджений з іншими чорноморськими країнами, зокрема з його потенційними противниками Україною і Румунією.
Третій: Україна є більш стабільним і надійним поставником газу до ЄС, оскільки газ через українську ГТС проходить виключно суходолом.
Наземний газопровід є більш захищеним, ніж газопроводи, які містять морські підводні ділянки. У "Південного потоку" – це 900-кілометрова чорноморська ділянка, а для "Набукко" – це транспортування через Каспійське море.
За таких умов, Україні слід не тільки вдосконалювати власну ГТС, але й налагоджувати діалог з ЄС для її участі в інших можливих напрямках диверсифікації поставок природного газу.
Україна має перспективи розвивати проект газопроводу "Білий потік", який міг би надати ЄС можливість збільшити стабільність і надійність поставок газу з Центральної Азії, враховуючи можливість зменшення енергозалежності ЄС від Росії, вибухонебезпечність курдського регіону і нестабільні відносини ЄС-Туреччина в світлі перепон на вступ останньої до ЄС.
Україна може також бути залученою до видобування і транспортування африканського газу до ЄС (монтаж і обслуговування газодобувного обладнання; постачання труб, надання транспортних засобів/гелікоптерів).
Робота в цьому напрямку вже розпочалась під час візиту Віктора Ющенка до країн Північної Африки 7-10 квітня 2008 року. Але не слід забувати й про можливість розробки власних родовищ газу, принаймні для забезпечення внутрішніх потреб.
Віталій Мартинюк, аналітик УНЦПД, для УП
