Конституційна нестабільність гальмує Україну
Упродовж сімнадцяти років незалежності України тільки у 1999 та 2005 роках не здійснювалися спроби реформувати українську Конституцію.
Конституційна нестабільність невмолимо допровадила до політичної нестабільності і розколу серед еліт у питанні стратегічних пріоритетів України, як внутрішніх, так і зовнішніх.
Тривала конституційна нестабільність в Україні
У 1991-1996 роках Україна намагалася замінити конституцію УРСР шляхом пристосування її до нових політичних та економічних обставин та внесення численних поправок. Україна була останньою серед п’ятнадцяти колишніх радянських республік, яка представила нову Конституцію у червні 1996.
Нова Конституція була прийнята впродовж однієї ночі, коли над парламентом нависла загроза конституційного референдуму спрямованого на підпорядкування парламенту президентові Леоніду Кучмі.
Дванадцятьма роками пізніше Ющенко та його міністр юстиції знову погрожують проведенням референдуму, якщо не буде прийнято їхню версію конституційних реформ.
Подібно, як у 1996, загроза референдуму може змотивувати парламент до дії, що, зрештою, і станеться, а референдум так і не буде проведено. Проведення референдуму відкрило б скриньку Пандори, переповнену іншими питаннями, які Партія регіонів могла б додати до виборчого бюлетеня.
Президент абсолютно не зацікавлений у тому, щоб на референдумі виникли додаткові питання, пов’язані з НАТО, що могло б підірвати шанси України на отримання Плану Дій щодо членства в НАТО.
Проведення референдуму сьогодні, коли Ющенко має низький рівень громадської підтримки, означає загрозу втрати Україною демократії. Тому всі знають, що погрози Ющенка щодо референдуму – це порожні слова.
Після прийняття в Україні напівпрезидентської конституції ще два роки тривало прийняття Кримом власної конституції, яка суперечила головним засадам українського права. Прийнята Кримом конституція була навіть об’ємніша, ніж конституція України 1992 року.
Проте до 1995 року варіанти конституції, прийняті на півострові, були сепаратистськими у своїх підвалинах.
Після конституційного спокою 1999 року, Кучма спрямував свої зусилля на використання першої української нелівої більшості з метою реформування конституції 1996 року у напрямі створення квазіпрезидентської системи.
Чотири питання, поставлені на референдумі у квітні 2000 року, отримали підозріло високу підтримку, невизнану зарубіжними політичними колами.
Спроба переходу до квазіпрезидентської системи (яку Росія прийняла восени 1993) була підірвана початком так званої кризи Кучмаґейту у листопаді того ж року.
Криза Кучмаґейту зруйнувала довготривалі амбіції Кучми перетворити Україну у квазіпрезидентську державу. Проте невдовзі Кучма знову повернувся до питання конституції, але вже з іншого, цілком діаметрального боку.
Після виборів 2002 року, голова президентської Адміністрації Віктор Медведчук зініціював конституційні реформи, спрямовані на зміни парламентарної системи.
Незважаючи на те, що Кучма завуалював свої реформи під гаслом наближення України до Європи, насправді, його головною метою, яка була зрозумілою для всіх в Україні і поза її межами, було позбавлення фаворита виборів 2004 Ющенка великої влади, закладеної у Конституції 1996 року.
Це призвело до періоду нестабільності, який тривав два роки і супроводжувався спробами прокучмівської парламентської більшості (яка коливалася у межах 200 та 230 депутатів) вмовити лівих (комуністів і соціалістів) підтримати реформи.
Спираючись на свої ідеологічні міркування, ліві завжди підтримували перетворення України у парламентську республіку, а тому й не прийняли введення президентської посади у 1991.
Майбутній помаранчевий табір ("Наша Україна" та БЮТ) був у той час проти конституційних реформ.
Спроби здійснення конституційної реформи у 2003-2004 роках провалилися, так само, як це сталося у 2000. Незважаючи на те, що під час першої парламентської сесії більшість з невеликою перевагою таки набрала потрібну кількість голосів (мінімум 226), під час голосування на другій сесії їй не вдалося здобути 300 голосів, які становлять конституційну більшість.
Українські еліти повернулися до питання конституційних реформ під час Помаранчевої революції. Завдяки переговорам, проведеним під час трьох круглих столів, спонсорованих ЄС, їм вдалося досягнути компромісу.
Натомість на відмову Кучми підтримувати кандидатуру Януковича, що фактично гарантувало перемогу Ющенка у другому турі перевиборів, майбутній президент погодився на конституційні реформи, проти яких він виступав у 2003-2004.
У 2005 році, так само як і у 1991, Україна знову мала перерву у конституційній нестабільності, проте не на довго. У 2006-2007 роках, коли при владі був антикризовий уряд Януковича, Ющенко щораз частіше наполягав на конституційних реформах, які допомогли б йому відновити частково втрачену владу.
У результаті вже через дев’ять днів після обрання Ю. Тимошенко прем’єр-міністром, а саме, 27 грудня 2007 року, президент створив Національну конституційну раду.
Цілком можливо, що на противагу цій раді у травні буде створено парламентську комісію. При підтримці чотирьох з п’яти парламентських фракцій ця комісія матиме більше шансів на успіх, ніж створена Ющенком рада.
БЮТ і Партія регіонів разом мають конституційну більшість із 331 депутата, яка може ініціювати у парламенті конституційні реформи, що дозволить оминути президентську раду. Партія регіонів вийшла з президентської ради.
Партія регіонів підтримала б конституційні реформи, боячись що у січні 2010 Тимошенко може бути обрана президентом. Цей страх дещо відрізняться від того, який змусив Партію регіонів підтримати конституційні реформи за часів Кучми, коли виникла загроза перемоги Ющенка у виборах.
Назад у майбутнє
Україна негайно мусить вийти зі стану конституційної нестабільності, у якому вона перебуває впродовж 15 з 17 років своєї незалежності. З усіх радянських республік в Україні процес створення пострадянської конституції тривав найдовше, і з того часу не виникали спроби її реформувати.
Підтримуючи конституційну нестабільність, українські еліти в результаті поставили свої особисті інтереси понад національні, що є цілком звичним для тих, хто не боїться юридичних санкцій і знаходиться над законом.
Усі спроби реформувати Конституцію, здійснювані у 2000, 2004-2006 та у 2006-2007 роках, проводилися за наказом президентів, які у такий спосіб намагалися здобути стратегічну перевагу над своїми політичними суперниками.
У перший рік перебування на посаді президента, Ющенко керувався конституцією 1996 року, а з 2006 у дію вступила змінена конституція.
Президентство Ющенка під цими двома конституціями особливо не відрізняється. Незважаючи на те, що у перший рік свого перебування на посаді Ющенко був озброєний надзвичайною владою, немає жодних доказів того, що він використав цю владу, щоб втілити у життя вимоги Помаранчевої революції.
Один з найбільш радикальних його кроків, а саме усунення уряду Тимошенко, був абсолютно непродуктивним.
Згідно з конституцією 2006, президент контролює губернаторів, призначає міністрів оборони та закордонних справ, генерального прокурора та секретаря Ради національної безпеки і оборони. Якщо президентська партія при владі, президент також може отримати контроль над міністром юстиції та міністром внутрішніх справ.
Повернення Ющенку додаткової влади, яка належала президентові згідно з конституцією 1996 і пізніше була втрачена, не призведе до казкової зміни у бік радикальної програми реформ, запропонованої новим президентом.
Ющенко контролює генерального прокурора згідно з обома конституціями, проте замість того, щоб використати цю важливу інституцію з метою реформування українського законодавства, він тримає на посаді генерального прокурора або Святослава Піскуна, або донецького союзника Партії регіонів Олександра Медведька.
Таким чином, спроби змінити Конституцію знову виглядають лише як прагнення отримати владу заради самої влади.
П’ять аргументів на користь парламентаризму
Перетворення України у парламентську систему було б позитивним зрушенням з огляду на п’ять взаємопов’язаних причин.
По-перше, парламентаризм є більш властивим для української політично-історичної традиції, так само як для російської культури більш природним є модель сильного царя.
По-друге, регіональне розмаїття України може бути краще представлене в форматі парламентаризму. У президентській системі завжди виграє тільки одна сторона, чи то східна Україна і Кучма у 1994, чи західна Україна і Ющенко у 2004.
При цьому сторона, що програла, залишається незадоволеною і маргіналізованою.
По-третє, вибори президента в Україні завжди були джерелом внутрішньо-регіональної нестабільності, чи то у 1994, чи у 2004 роках, яка мало не призвела до розпаду країни.
По-четверте, парламентаризм є більш популярним серед українських бізнесових та політичних еліт, оскільки дає їм більшу свободу. "Зрілі українські еліти" не хочуть повернення часів Кучми, коли президент маніпулював і грався ними, наставляючи одних про інших.
По-п’яте, парламентаризм наблизить Україну до Європи, і віддалить від Євразії. З кінця 90-тих років, 27 пострадянських держав поділилися на дві групи: на тих, що знаходяться у Центрально-східній Європі і прийняли парламентську систему, та на тих, що належать до Євразії і мають президентську систему.
Парламентаризм був необхідною складовою у процесі демократизації Центрально-східної Європи та її інтеграції в НАТО та ЄС. Рухаючись у бік парламентаризму, Україна віддаляється від Росії і радянського минулого та наближується до європейського майбутнього.
Час зрушити з місця
Цього року Конституція 2006 повинна бути остаточно реформована на користь парламентаризму, а потім захована і забута.
Адже прогрес України у реформах, її боротьбі з корупцією, законотворчій діяльності та зміцненні єдності українських еліт перед загрозою оживаючої імперіалістичної Росії, коли Україна знаходиться на межі перелому в її інтеграції на Захід – усе це вимагає тривалого періоду конституційної стабільності.
 |
Тарас Кузьо, науковий співробітник Інституту європейських, російських та євразійських досліджень Університету Вашингтона, для УП
