Про зло "партійних" конституцій

Цей текст – не для людей, а для політиків…

Латинське слово constitutio – означає організація, устрій, настанова. Конституція – це основний закон держави, сукупність правових норм найвищої юридичної сили, які відрізняються від звичайних законів тим, що формулюють і затверджують найзагальніші, основоположні принципи державного життя, утворення, оновлення і здійснення державної влади, закріплюють головні засади суспільного й державного устрою країни, існуючу в ній політичну систему, форму правління, правовий стан особи, принципи й порядок утворення та діяльності органів влади й управління, їх компетенцію, організацію та головні засади правосуддя, виборчої системи тощо.
(Політологія: словник понять і термінів. Рябов С.Г., К. 2001).

Це було лише одне довге речення. Сотні, а може й тисячі ще довших речень виходять з-під пера українських законодавців та нормотворців. Але, на відміну від словника, написані вони так, що кожен, якщо це йому буде вигідно, може прочитати їх по-своєму. На правах автора.

І редакцію Конституції 1996 року, і редакцію 2004 року не лише ухвалювали, а й писали законодавці.. І хочуть ще… Чому?

Статус і "батьківські права", звичайно, зобов'язують. Але не тільки. Розробляти власні редакції конституційного дизайну їх змушує політична штовханина довкола владного олімпу, тобто банальна боротьба за владу в конкретному місці та в конкретний час – тут і тепер.

Причини суб'єктивні та локальні – наслідки об'єктивні та загальні.

На зло ворогам

Насправді Конституція 1996 року була ухвалена проти Кучми. В тому сенсі, що головним мотивом народних обранців було не допустити розпуску парламенту президентом там і тоді.

Комуністи порозумілися з рухівцями, а Кучму таки надурили – вручили майже всю відповідальність, зате обмежили в праві розпуску парламенту.

Редакція Конституції 2004 року була спрямована вже проти Ющенка. Як потенційного президента його заздалегідь обмежували в правах, позбавляючи країну перспективи швидкого проведення перезрілих реформ. Це лише одна з причин, але далеко не єдина…

Дев'ять місяців перехідного періоду пройшли в тягучому очікуванні народження нової політичної системи, охрещеної батьками "парламентсько-президентською", хоча краще підійшло б "партійно-популістською". Базових реформ чекаємо й досі…

Ситуативна логіка конституційної реформи веде до того, що наступна редакція Конституції, якщо її задумали політики, буде спрямована проти Тимошенко. Але цілком реальну загрозу популізму в її особі "лікуватимуть" через обмеження демократії. Це як позбутися головного болю за допомогою гільйотини.

Відсікання впливу громадян на державу вже відбулося через суцільну партизацію влади й химерне переплетення різноманітних вертикалей.

У чудовій жіночій зачісці, яка так личить Юлії Володимирівні, заплетені цілих три гілки влади: законодавча, виконавча і судова. І разом вони триматимуться лише під партійним контролем. А якщо окремі пасма волосся ще туди не потрапили – то це лише тому, що їх перекупили (заблокували) конкуренти.

Уявна справедливість

Чому це несправедливо? Тому що виросли вони не самі по собі, а завдяки власнику й носію політичного бренду, образу, харизми (потрібне підкреслити).

Політична справедливість у такому разі відновлюється через підрізання політичного статусу "зрадників" та причісування політичного поля - чистка рядів депутатського корпусу або дострокові вибори.

"Злиті" в пресу пропозиції БЮТ щодо змін Конституції так і не були спростовані, отож вони дають контурне уявлення про політичну, економічну та соціальну системи, що пропонуються українському народові в разі їх ухвалення.

Критичні стріли Віктора Балоги значною мірою влучили в ціль, але чи лідеру "конкуруючої фірми" про це говорити? Значно доречніше сприймається юридичний аналіз Всеволода Речицького.

Осьовий елемент нового конституційного дизайну – партизація держави. Брати участь у розподілі матеріальних ресурсів мали можливість багато спритників, а от взяти участь у розподілі влади зможуть тільки двоє.

Очевидно фундаментальний принцип партизації держави приходить на зміну принципові приватизації економіки. Бракує хіба що нової редакції Статті 6 Конституції СРСР: "керівною і спрямовуючою силою українського суспільства є партія, що перемогла на виборах іншу партію".

Проактивна участь у цьому тренді, на мою думку, є стратегічним прорахунком лідерів БЮТ, оскільки будь-яка партизація влади обертається бюрократизацію апарату, що відділяє харизматичного лідера від мас, позбавляючи його найбільшої конкурентної переваги.

Немає нічого дивного, що самими "партійцями" цей принцип сприймається як прогресивний і навіть цілком справедливий. Категорія справедливості у наш час є максимально суб'єктивною. Тепер головне, не які норми поведінки нам пропонують, а хто ці норми продукує, тобто проблема ідеології переростає у проблему авторитету.

Соціальна справедливість для українського підприємця – це коли на його власному заводі або городі працюють інші, а він їм за це просто виплачує ту зарплату, за яку вони самі погоджуються працювати або вдавати, що працюють.

Соціальна справедливість для українських політиків – це коли за політичну партію чи блок, засновану на його власному політичному статусі добровільно голосують виборці, а він їм за це щось цікавого розказує й показує про політику. У кого краща казочка (виборче шоу) – той перемагає "справедливо". У кого гірша – несправедливий фальсифікатор.

Ось таке "партійне" уявлення про справедливість!

Чи може бути справедливою "партійна" конституція?

В термінах соціології, а не юриспруденції, політична система означується як динамічний механізм, що перетворює політичні імпульси політичних структур на політичні рішення, які формують не лише політичну поведінку, а й позиції громадян.

Отже ефективність політичної системи значною мірою залежить від форми реагування на зворотній зв'язок, а реакція політичної системи на вимоги й запити населення (виборців), залежить від політичного режиму.

Очевидно, що для проведення політичної реформи, яка б мала демократизуючий вплив на політичну систему України, особливої ваги набуває питання виборчої системи. Адже саме виборча система не тільки є маніпулятивним інструментом політики, але також формує партійні системи й впливає на спектр представництва.

Не зважаючи на те, що правляча коаліція використовує термін "демократична" для власної легітимації, ідеал демократичного політичного ладу так і лишається поки що абстрактним ідеалом, жодного разу повною мірою не втіленим в українській державі.

Ідейний батько редакційних змін Конституції 2004 року Олександр Мороз пропагує перехід до парламентської республіки практично з моменту власної поразки на президентських виборах 1999 року. Свою партійну редакцію конституційних змін соціалісти регулярно включають у виборчу програму, а то й навіть, роблять з неї слоган кампанії.

Між тим "парламентсько-президентська" конституційна модель Мороза-Медведчука при накладанні на пропорційну виборчу систему із закритими списками в умовах поляризованої багатопартійності дала на виході утвердження кланово-олігархічного принципу здійснення влади з легітимацією через популізм.

Тоді мотивація політиків була наступною: чим простіша процедура голосування та підрахунку — тим складніше владі маніпулювати голосами виборців. А те, що такий варіант фактично не враховує регіонального представництва в парламенті й неминуче призведе до перекосів та негативних наслідків аж до структурування партій за регіональною ознакою, в їхніх очах було другорядним.

Партійні інтереси – первинні, а національні чи регіональні – вторинні. Так само і з Конституцією…

Комуністи вже давно мають свою партійну редакцію – оновлений Основний закон країни Рад, де теперішні функції президента покладаються на президію Верховної Ради. Соціалісти у відставці наполягають на продовженні партійної монополії на владу вже на місцеве самоврядування, а Юлія Тимошенко пропонує канцлерську модель парламентської республіки.

Втративши контроль над власною політичною силою, президент Ющенко сподівається контролювати "партію суддів", у тому числі й Конституційного Суду. Він продовжує нахвалювати мертвонароджену ідею "Національної конституційної ради", не розуміючи очевидного факту, що орган, створений указом президента – це лише дорадчий орган, хто б його не очолював і хто б не призначався в його склад.

Абсурдність підходів політиків як до виконання, так і до редагування Конституції сьогодні така ж очевидна, як і їхня заангажованість. Ніхто з них по-справжньому не розуміє, що основний закон держави є своєрідною угодою громадян про межу прерогатив влади, демаркацією кордону між компетенцією верховної державної влади, з одного боку, та правами й свободами громадян, з іншого.

З огляду на це, партійних "конституцій" не може бути в принципі, так само як і особистих, приватних "конституцій". Тільки така партія, яка мислить стереотипами тоталітаризму й трактує суспільство виключно як сукупність власних прихильників може нав'язувати громадянам партійний текст основного закону.

У демократичному світі для підготовки й ухвалення конституції, як правило, створюють спеціальний представницький орган – установчі збори (конституційна асамблея, конвент тощо).

На відміну від парламенту він є тимчасовим органом, який має окреме спеціальне призначення й після виконання свого завдання припиняє свою діяльність. Продуктом його діяльності є акт установчої влади (докладніше про установчу владу тут), яка за визначенням належить усьому народові, а не окремій партії.

Громадський конституційний комітет розробив законопроект "Про процедуру підготовки проекту нової редакції Конституції України".

20 березня його зареєстровано у Верховній Раді за № 2245. Ми не пропонуємо парламентарям рухатися шляхом найменшого спротиву, тому що як правило – це рух по колу. Ми пропонуємо розірвати зачароване коло й вийти на старт справді установчого процесу.

Звичайно, іноді створення конституції доручають і звичайному законодавчому органу. Проте "суверенітет парламенту", навіть на батьківщині парламентаризму - Великобританії, не поширюється на діяльність наступного парламенту!

Тому, якщо депутати кожного парламентського скликання будуть редагувати Конституцію, це вже буде не основний закон держави, а тимчасовий закон актуального парламенту, що може бути скасований наступниками. Через такі зміни відбувається узурпація партіями установчої влади народу.

Між тим наслідком перетворення України в "державу-партію" буде статус "держави-парії".

Володимир Горбач, Громадянський конституційний комітет, для УП