Подивімося в дзеркало або Про ментальність і її логічний наслідок
На що вже мешканці Києва – в інтелектуальному сенсі далеко не останні в Україні – то й ті переважно не схотіли пожертвувати кількома годинами похмурого недільного дня, щоб віддати свої голоси за припинення хамського дерибану в столиці.
Фактом є, що майже половина виборців–киян не прийшли на виборчі дільниці й не взяли участі в голосуванні.
Класичний мрійник – це особа дуже балакуча, "компетентна" в усіх справах і навіть гаряче базікувата, але практично – байдужа.
Типовий український мрійник дуже активний у висловлюваннях на будь–яку тему, натомість надто обережний, вайлуватий та нерішучий, коли необхідно діяти, коли треба зробити конкретну справу. Саме про таких говорить Святе Письмо: "Не по їх словах, а по вчинках пізнаєте їх".
Як отак збоку придивитися, – неначе діти–підлітки. Хлопцям – оце б лише пиво пити, теревенити із лайкою навпіл про ніщо та до дівчат… А дівчата, хоч вони всі начебто різні, але постійно намагаються бути однаковими. Як по команді ходять напівоголені, смокчуть сигарети, абсолютно не замислюючись про свій майбутній материнський обов’язок.
Мріють Українці про щасливе майбутнє, в яке, переважно, не дуже вірять.
Оце якби хтось прийшов та організував, а ще краще – за порухом чарівної палички – в один момент зробив щасливе життя, от тоді б ми вже дали собі раду!
Так вважають Українці–мрійники. Вважають впродовж понад три з половиною століття, відколи з Росією "побраталися". І відтоді постійно вчаться на власних помилках.
Мабуть, щоб краще в цю "науку" входити і ще більше вчитися, вони дедалі більше тих помилок роблять, щоразу впевненіше на ті самі граблі наступаючи, а потім рідні гулі на лобі всьому світові весело демонструючи.
Щоб зрозуміти типового Українця–мрійника, не треба далеко сягати до історичних коренів і аж за 350 років назад заглиблюватися. Достатньо оглянутися хоча б на один щойно минулий чи поточний рік.
Бо цей рік (так само, як і багато інших років), із незмінною закономірністю математичних формул, відбиває нам чи не головну рису Українця, що вміщується у відомій тезі: "Моя хата – скраю; не чіпайте мене, я нічого не знаю".
У кожному разі, не можна із впевненістю стверджувати, що Українці – це великі сміливці й патріоти на ділі, а не лише на словах.
Але як тоді зберегти незалежність Батьківщини? – запитаєте.
А отак, як Українці "зберігають" впродовж понад 350 років. Так само, як у нинішній і минулий роки.
Помаранчева революція була радше винятком, ніж правилом в українській історії. Серед таких винятків можемо ще згадати досить двозначну перемогу козацького війська під орудою гетьмана І. Виговського над військом Московської держави при Конотопі (1659), а також таке безпрецедентне явище справжнього українського національного патріотизму, масового героїзму і самовідданості, як ОУН–УПА (1941–1947).
Двозначність перемоги під Конотопом полягає в тому, що на боці гетьмана Івана Виговського у тій битві брали участь загони німецьких, угорських і сербських найманців, а головне – татарська орда Мехмет–Гірея.
Тоді як на боці москалів, якими керував Трубецькой, крім стрілецьких російських полків, брали участь вояки нещодавно сформованого у Бєлгороді 30–тисячного українського козачого полку під командуванням Безпалого – чергового претендента на гетьманську булаву.
Конотопська битва фактично поглибила політичний розкол України і поклала початок громадянської війни, що продовжувалася до кінця 70–х років XVII ст.
Натомість масовий героїзм на західноукраїнських землях в період Другої Світової війни та по її закінченні – героїзм, здавалося б, цілком очевидний – досі не дочекався однозначної оцінки не лише в сучасному українському суспільстві, а й серед істориків та можновладців.
Бійців ОУН–УПА, які зі зброєю в руках боролися, проливали свою кров і віддавали життя за незалежність України у складних умовах фашистсько–комуністичного тоталітаризму, ще досі не визнано воюючою стороною у Другій Світовій війні. І це також є переконливим показником української хронічної хвороби безвідповідальності за долю власної Батьківщини.
На жаль, в українській історії ми знайдемо не дуже багато особистостей, які вірою і правдою, послідовно і до кінця віддали своє життя служінню Українській Справі: від Ярослава Мудрого до Степана Бандери, Слави Стецько і Левка Лук’яненка.
Не здивуюсь, якщо дехто з читачів, дочитавши до цього місця, обурився на мої слова і образився.
Воно й зрозуміло: нині, після всіх русифікацій в епоху царської Росії, а потім голодоморів та інших подібних "експериментів" більшовиків–комуністів над Українським Народом, коли Націю вирубали до кореня, ліквідуючи найкращих, вже треба ставити питання про піднесення з колін, про формування національно–патріотичної молоді, про відродження Нації з попелу.
Але фактом є, що громадяни України перебувають в стані не лише перманентної, а й постійної незгоди і суперечки, причому, з кардинальних питань організації життя держави: влади, мови, культури, національної безпеки і оборони.
Чого ще доброго можна очікувати від нас самих, якщо ось вже сімнадцять років точаться дебати навколо "проблеми" формулювання Національної Ідеї!
Нація, що не має чітко сформульованої і підтриманої всіма громадянами Національної Ідеї, не може створити повноцінної держави. Не може на радість нашим ворогам.
Цілком очевидно, що Націю спочатку треба створити, об’єднавши Український Народ. Для об’єднання необхідно організувати загальнонаціональний патріотичний рух на чолі із загальновизнаним лідером.
Ну от і спробуйте зараз, окинувши оком кращих представників сучасності, назвати хоча б кілька імен національного масштабу, проти яких немає заперечень.
І що, кого ми бачимо, шановні громадяни незалежної України? Якщо навіть визначите таку особистість, одразу зліва і справа почуєте обурливі вирази незгоди і заперечення.
Зрештою, обурення і заперечення почуємо в кожному випадку, коли з’являється чітка і зрозуміла точка зору щодо особи, факту, події.
Зберіть на стадіоні 100 000 громадян і запитайте: що треба зробити для нормалізації життя в Україні. Скоріше за все отримаєте 100 000 варіантів відповідей–пропозицій.
Чи є десь у світі подібна країна, де б громадяни були так поділені між собою у власних уявленнях і відношеннях?
Громадяни України поділені за національною ознакою, релігійними конфесіями, за мовною ознакою, за патріотичними уподобаннями, за ідеологічними переконаннями, приналежністю до політичних партій та блоків, поділені на міщан і селян за нерівними умовами життя, поділені навіть у численних громадських організаціях однакового спрямування і т. д. і т. п.
Вистачить тут зазначити для прикладу хоча б сумновідоме "козацтво" в його численних відмінностях, кожна з яких активно імітує "діяльність" в одностроях військового зразка, з офіцерськими погонами, відзнаками та іншою атрибутикою, що має мало спільного з доцільністю і корисністю їх впливу на громадську думку в сучасній Україні.
У кожному разі, впродовж сімнадцяти років існування незалежної України, ми багато чули по радіо і бачили по телевізору про активну діяльність НЕ українських, а саме російських козаків. Без цих активних учасників не відбувається жодна антидержавна, антиукраїнська акція у Криму і на півдні України – чи йдеться про НАТО, чи про мовне питання, про Севастополь, про перебування Чорноморського флоту Росії…
А де були українські "козаки", а серед них є й така організація під претензійною і зобов’язуючою назвою "Реєстрове козацтво", яка має офіс у центрі Києва і якою опікується Банкова і за тодішнього і теперішнього президента України, коли російські військові захопили наші українські маяки, разом із навігаційним обладнанням?
Були там, де й їхні опікуни з Банкової. А їхнє мовчання у відповідь на численні й очевидні антиукраїнські провокації є доволі красномовним.
А кілька ветеранських організацій? Здавалося б боротьба за волю України мала б їх поєднати. Та ні – кожна з ветеранських організацій об’єднує "своїх" ветеранів, бо члени різних організацій воювали за різні України, а дехто й взагалі за іншу державу.
Роздільність і подвійність настільки стали нормою життя в Україні, що у цю "гру" активно і не без задоволення грають навіть в найвищих урядових структурах.
Наприклад, в секретаріаті президента України – на цьому олімпі політики, де здавалося б не може бути двох точок зору (а тим більше – двох осередків політичної думки і практики), існує діяльність президента (із поділом на слова і на практичні діла) і діяльність президентського "оточення" (з паном Балогою в центрі).
Оточення, яке призначене самим президентом і ним щодня кероване, але водночас грає в незалежність від глави держави. Бо так потрібно цьому главі.
Зрештою, така поведінка характерна для багатьох громадян і їх організацій. Замість відповідальності за свою рідну Батьківщину – байдужість, якщо не ворожість. Тим більше, що й серед нового покоління українських громадян вистачає таких, які ще не визначились щодо поняття моя Батьківщина.
Коли питається про причину такого широкомасштабного безглуздя, у відповідь можна почути, що така вона ментальність.
Між іншим, оце навдивовижу часто вживане в Україні слово ментальність перекладається з латини, як спосіб мислення.
Треба щось робити з нашим мисленням, шановні, дорогі, рідні мої Українці!!...
Повертаючись до столичних виборів–2008, поставимо собі лише три запитання:
Який результат слід було очікувати Українцям–мрійникам, якщо у виборах беруть участь 40 партій і блоків та 70 кандидатів на посаду київського голови?
Чи доцільно було (а головне – кому було вигідно!) проводити ці вибори в один тур, коли довжина виборчих бюлетенів становила понад півтора метри?
Чи нинішній рівень свідомості мешканців Києва достатній для того, щоб вони мали моральне право не лише мріяти і вимагати, а й насправді жити краще, без злочинства і обману з боку влади?
БЮТ, що запропонував вибори–перевибори київського мера Черновецького та його команди, котрі скомпрометували себе численними аферами, покладався на зрослу свідомість мешканців столиці та на здоровий глузд президента України.
Але ментальність перемогла. Президентська команда зробила все, щоб вибори відбувалися лише в один тур, а переважна більшість громадян не захотіли взяти на себе жодної відповідальності за виправлення абсурдного становища, яке команда Черновецького створила в столиці.
Становища, яке давно вже є приводом для іронії й зневаги з боку шанованих осіб в Україні та за її межами.
 |
Віталій Корж, народний депутат України (фракція БЮТ)
