Літати, так літати, стріляти, так стріляти

5 переглядів
35
Валерій Семиволос, для УП
Середа, 4 червня 2008, 14:43

"Когда мы, рассуждая об отечественной политэлите, сравниваем ее моральность с нравственными критериями, которыми руководствуются девочки с Окружной, то мы тем самым оскорбляем представительниц древнейшей и благороднейшей профессии", Володимир Жириновський

Фантасмагорія, присвячується Саввіку Шустеру

Як тільки-но я чую в телевізорі самозневажливі просторікування політиканів чи політологів про ницість української політеліти, або ж потрапляю в коло дискусії на схожу тему, у мене перед очима тут таки вимальовується фантасмагорична картинка.

Буцімто програму "Свобода" замість Саввіка Шустера веде, а точніше розганяє її головних учасників, мій покійний дід – Данило Іванович Чухрай. Розгонить по-дорослому, по-козацьки – шаблюкою та канчуком.

Нажахані політбомондівські персонажі розбігаються хто-куди, гублячи в цій січі, хто голову, хто руку, хто язика.

Крові, втім, немає. Замість неї, із ран розсипаються: чомусь блідо-блакитні грошові купюри; слова та знаки оклику, котрі, поєднуючись у якісь несподівані гасла на кшталт: "Бандитам краще життя вже сьогодні!", "Міліція порожняк не гонить!", "Донбас з народом!". Тут таки ж літерними конфетті осідають на плечі публіки.

А ще випурхують на волю ластівки, лелеки; повільно планерують на підлогу гвоздики та троянди; гучно брякаються об подіум підкови, боксерські рукавички та серпи із молотками; весело надувними кульками здіймаються вгору пульсуючі сердечка, але, тільки-но розпочавши рух, несподівано гучно лускаються, та використаними презервативами гидотно гепаються біля дідових ніг...

По завершенні екзекуції, дід Данило величезним, як кущ, віником вимітає усе це сміття кудись за студійні куліси, а опісля рекламної паузи, знову з’являється обійнявши за плечі явно засмученого Шустера.

Дід заспокоює іноземну медійну акулу : "Ти, брате, дуже не переймайся – не варте оте усе лайно, навіть твоїх переживань. Давай краще хильнемо оковитої".

Вони сідають за стіл, із-під нього дід витягає на поверхню закорковану кукурудзяним качаном чверть самогону, пару гранчаків, кусень домашньої ковбаски, цибулину та хлібину.

Покраявши прямо шаблюкою їжу, він наливає в гранчаки самогон, підіймає один з них, неквапливо цідить в бік Савіка "Будьмо!" і вихиляє горілку. Його партнер теж випиває і вони тихо співають: "Цвіте те-е-ерен, цвіте р-я-ясно, тай цвіт опад-а-ає…".

Якщо в когось виникла підозра, що автор, використовуючи примітивну алегорію, намагається показати, як простий народ може розібратися із нашою політелітою, то він помиляється.

Наш народ, як це не сумно, у своєму загалі на щось схоже зараз не здатний. Тому що, як по Висоцькому, "настоящих буйных мало, вот и нету вожаков…".

А от окремо взятий дід Данило – здатен був учинити таку січу, позаяк був ОСОБИСТІСТЮ здатною на ВЧИНОК...

Судіть самі. Відмахавши шаблею громадянську спочатку за Махна, а потім у Другій Кінній за червоних, він повернувся в рідне полтавське село Пісчане. Після 34-го це село із радянських мап просто зникло. А щезло не тому що вимерло у Голодомор 32-33 років, а як раз тому, що його мешканці уціліли.

Будучи головою колгоспу, дід ще в 32-му його розпустив. Зерно роздав безпаспортним односельчанам, більшість із котрих, обзавівшись, не без дідівської участі, замість паспортів сільрадівськими та колгоспними довідками, розбіглись радянськими просторами переживати важкі часи.

Багато хто із них із часом повернулися на батьківщину, але оселитися їм довелось в інших сусідніх селах, переважно в Нових Санжарах, позаяк більшовики Пісчане просто зрівняли із землею та викреслили його назву із географічних атласів.

Сам дід Данило доживав дні свої теж в Нових Санжарах, де в 1988 на 90-му році і помер. На похоронах діда в останню путь проводжали не тільки колишні його односельці, котрі позліталися з усіх совкових усюд, але й всі Санжари.

Мене ж ще хлопчака дід, наставляв: "Якщо допекли, не терпи – дій, або бий. Бий першим!" В подальшому житті я намагався керуватися саме цим принципом.

І хоча особливих кар’єрних дивідендів це мені не принесло – колись вчасно не прогнувся, комусь догідливо не підшестерив, когось улесливо не лизнув…

Але, розмінявши шостий десяток, я перебуваю в душевній гармонії із самим собою. А в зрілому віці це, повірте мені, чимале надбання.

Про неміч еліти і луценківський ляпас

Згадуючи перипетії арешту та судової тяганини, а також самого утримання в СІЗО екс-міністра Рудьковского, я несподівано для себе зробив один висновок: до чого ж уся наша політеліта якась немічна фізично, хвороблива психічно та недолуга духовно останніми роками пішла.

Варто було чи то СБУ, чи то прокуратурі викликати екс-міністра Цушка в якості свідка до своїх апартаментів з приводу захоплення офісу "ока государева", як Вася-герой тут таки випустив повітряно-кульковий дух і в нього трапився серцевий напад, ускладнений таємничим отруєнням.

І тільки німецьким ескулапам, в результаті місячних зусиль, вдалося позбавити тодішнього головного українського міліціянта синдрому "антиневаляшки".

("Неваляшка" – це така російська іграшка, котра скільки б її не звалював, вперто повертається до вертикального стану. Поняття "синдрому антиневаляшки" вигадав, як антианалогію неваляшці натуральній, спеціально для українських політиків мій давній приятель харківський журналіст Сашко Павленко).

Чи пригадайте епопею із затриманням чернівецького губернатора Івана Різака.

Мало того, що у нього приключилась якась болячка, але особливо зворушливо було спостерігати за Тамарою Прошкуратовою, котра прикувавшись до нього кайданками, постала (а точніше прилягла поруч із ним, немічним, на ліжко) неприступним бюстовим бастіоном.

Ну, а вже із дивної особливості великого шанувальника талантів Ахметової, гепатися об землю, як тендітна інститутка від втрати свідомості, лише забачивши "тупий округлий предмет", тільки лінивий свого часу не постібався.

Неміч та усілякі болячки сьогодні стали тактичним інструментом ведення політичних звитяг, як в обороні, так і в наступі. І своїми болячками, українські політики пишаються, як підцерковні каліки-жебраки своїми каліцтвами та виразками.

Колись чоловіки (і не лише воїни, але й політики – той же Бісмарк, наприклад, чи наш Нестор Махно) пишалися рубцями та іншими мітками, отриманими в боях чи на дуелях.

Зараз же довідки про гіпертонічні кризи чи серцеві напади демонструють як орденські колодочки. А деякі, найкмітливіші, навіть примудряються за цими довідками отримувати натуральні державні нагороди.

І от усі ці персонажі, якщо вірити Арсенію Яценюку: "Як не як, політична еліта держави?"

Ну вже, ні! Як на мене, це що завгодно, але не еліта.

А були ж часи і люди… Пригадую, Степан Ількович Хмара, коли його запроторили до Лук'янівського СІЗО, чомусь не став скаржитись на здоров’я, а тут таки, не дивлячись на застарілу виразку шлунку, оголосив безстрокову голодовку.

Також пригадується, що ті ж таки Юля Тимошенко чи Андрій Шкіль, запроторені до Лук’янівки, шоу зі стану свого здоров’я не влаштовували, бо знали, чим ризикували, повстаючи поперек вибудованої Кучмою авторитарно-поліційної системи.

А ще в мене особливу розчуленість викликає дивна терпимість представників нашого політ бомонду стосовно одне одного. Опоненти, поїдаючи одне одного завчено-чесними поглядами, кидаються камінюччями аргументованих, а часто-густо і не аргументованих звинувачень: "Вы господин Х – лгун! Та ні, це ви пане У – брехун і крадій!".

А слабо у відповідь на необґрунтовані звинувачення чи образи, взяти та й зацідити опоненту проміж ріг? Чи, якщо це стосується панянок, аби ті, позадиравши спідниці на знак презирства, продемонстрували опонентам, а заодно студії і глядачам, сідниці.

Ні, я, звичайно ж, розумію, що усі ці прямі ефіри не більше ніж шоу, котрі пудрять глядачам мізки за цілком визначеними і жорсткими законами жанру, згідно з якими мордобій та інші ексцеси не передбачені.

Але все ж таки інколи так кортить, аби який-небудь публічно ображений Шкіль взяв та й поганяв студією якого-небудь Голуба, чи вибуховий Шуфрич нарешті суто по-майстерспортівськи вгадав у вухо, наприклад, Катеринчуку.

А уявляєте, як би скакнув рейтинг будь-якого політшоу, аби розлючені Герман із Богословською влаштували показ нижньої білизни, а у відповідь Ляпіна з Григорович покрутили колєжанкам дулі. Але ж ні, наші боягузливі політбомондівські зірки здатні крутити дулі лише в кишенях.

Чесно кажучи, коли Луценко відлупцював Черновецького, я підвівся духом: нарешті, в середовищі нашої політеліти з’явився шибайголова, котрий, наплювавши на умовності, ризикнувши кар’єрою, виявив готовність захищати свою гідність усіма можливими засобами.

Мало того, мені навіть здалося, що для Луценка цей інцидент може стати стартовим для виклику колись недоламаній кучмівській системі влади, що так стрімко сьогодні реанімується.

Я зовсім не перебільшую. Свого часу Хмельницький кинув виклик польській шляхті, в результаті чого на європейських мапах з’явилась нова держава Україна, усього лише із-за особистих порахунків до зараз маловідомого шляхтича.

Але Юрко-термінатор сам усе зіпсував. Замість того, аби, грюкнувши дверима, податися геть з міністерської посади, а, потім, апелюючи до мас, намагатися далі розхитувати систему, він побіг до "тата" Ющенка випрошувати його велелюбного повеління не подавати у відставку.

Чим і поставив хрест на своїй подальшій політичній кар’єрі.

Що, до речі, більш ніж наочно довели нещодавні київські вибори. І тепер йому тільки й залишається, що облаявши того ж таки Ющенка, стрімко дрейфувати в обійми пані із очіпком.

Втім, усе вірно. Нормальна людина, потрапляючи в коло теперішніх політиків-парламентарів, відразу ж патологічно змінюється. Як приклад, Яценюк.

Був собі нормальний банкір, успішний бізнесмен, непоганий міністр і поплутав же його лихий податися в депутати і стати спікером. Тут таки гарний хлопчик став брехуном, забіякою, а найсоромніше підленьким ябедою...

Розмірковуючи про нашу політеліту, неможливо не згадати і Ющенка. Я ніколи не був, і не являюсь сьогодні палким шанувальником нашого президента. Причини такого мого ставлення можна перераховувати безмежно.

Але, існують речі за котрі я готовий вибачити йому, якщо не все, то багато чого.

Це та, суто українська впертість, з якою Ющенко домагався і домагається, часто-густо на шкоду своєму іміджу та рейтингу визнання Голодомору як такого взагалі, і як геноциду, зокрема, і в Україні, і на міжнародній арені; реабілітації вояків УПА та всього повстанського руху в Західній Україні в 40-50 роках; остаточної декомунізації нашого суспільства.

А головне за ту наполегливість і запеклість, з якими він, інколи ігноруючи закони, часто-густо по-кучмівськи, намагається не інтегрувати, а як корову на налигачі, втягти Україну до Європи.

І що йому залишається робити, коли наша еліта (та, що там приховувати і багато хто із нас сіромах), бажаючи жити по-європейськи, одночасно намагається виконувати своє головне завдання, тобто роботу, суто по-совковому, – гульвасячи і ні за що не відповідаючи.

Так, Ющенко прогаяв момент, коли він міг цілком безболісно для суспільства, та й для свого іміджу, дати старт багатьом реформаторським починанням.

Але для цього йому потрібно було усього лише прибрати від влади практично всю тодішню політеліту: пересаджавши половину до буцегарень, а іншу половину відправивши у почесну відставку.

Тоді б наш "тато" був не Ющенком, а, наприклад, де Голем. Сьогодні ж йому, після того як було даремно розтринькано рейтинг, доводиться розраховувати хіба що на диво, та на мутного Балогу.

А нам доводиться розраховувати, чи то на явлення доморослого Піночета, чи то на якісну зміну усієї української політеліти. Але, найголовніше, без нашої активної участі нічого цього не трапиться.

А поки байка...

В нашій родині, одним із пращурів котрої був Іван Богун, побутує легенда про відомого полковника. Якийсь шляхтич настрочив на Івана донос до гетьманської канцелярії. Ця кляуза потрапила до Генерального писаря Івана Виговського, а той віддав її Богуну.

Славетний полковник, довго не розмірковуючи, викликав поклепника на герць. А перед тим, як взятися до зброї, поцікавився у шляхтича, якою рукою той писав донос. Почувши, що правицею, тільки й мовив: "Шкода, вона тобі більше не знадобиться!", вихопив шаблю і відсік поклепнику руку.

А на прощання додав: "Дякуй Богові, що тільки рукою водив, а язиком не плескав. А то й без нього б залишився".

Так от, мені здається, що про якісну зміну політеліти ми зможемо говорити лише тоді, коли в тому ж таки парламенті з’явиться хоча б із десяток безруких та без’язиких!

А поки що, на сході країни – Донбасі, Харкові, Запоріжжі, ви почуєте про Ющенка, Тимошенко та інших помаранчевих усе вибране із того, що декларував наш славний лицар Байда-Вишневецький про турецького султана та його віру, висячи на крюкові в Стамбулі.

У Львові, Рівному та Івано-Франківську, вам люб’язно порадять, що нашому парламенту, а також Януковичу з усім його тіньовим Кабміном не вистачає двох працівників – матроса Желєзняка та Фані Каплан.

На півдні – в Одесі, де гумору завжди було набагато більше, ніж їжі, ви відразу ж потрапите в коло дискусій на тему: "А що б воно вийшло, аби розміняти місто-маму на Гонконг чи Сінгапур?".

В Києві вам швиденько доведуть, що Україна, позаяк вона розташована поміж Азією та Європою, мусить прямувати своїм власним шляхом.

Але своїм власним шляхом вона буде крокувати лише із 18 вечора і до 9 ранку.

А увесь інший час ви мусите працювати на рівні світових стандартів: вести конкурентну боротьбу, виробляти відповідну продукцію, стежити за новаціями, приглядати за державою, щоби вона чого не будь не "відчебучила", тобто робити усе те, що робить кожна нормальна людина і в Токіо, і в Сеулі, і в Лондоні, і в Парижі, і в Монреалі.

Бажаємо ми того чи ні, але світ втягує нас в круговерть своєї цивілізації. Уникнути цього без значних збитків для психіки просто неможливо.

І якщо ми не бажаємо, аби світ тягнув нас, як козу на мотузці, треба братися за навчання, опановувати принципи свого майбутнього, змінювати менталітет, ставати членами цивілізованого суспільства, тобто робити самих себе представниками громадянського суспільства та середнього класу, вичавлюючи рабську люмпенську психологію.

А ви, як вважаєте?

Валерій Семиволос, Харків, для УП

Авторизуйтесь щоб писати коментарі
Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення
IP: 192.168.0.---Ivanuts..
___discomfort пише:
.... Але два питання: автору потрібна жорстка чи ,навіть, жорстока рука? За яким критерієм і кого саджати? ...
Саджати всіх! Так, саме як "вусатий". Тільки тоді робітник буде займатися роботою а політик політикою.
Тут нижче згадувався Калиновський. То що його в пробірці вивезли? Чи може сліпі всі були як "його вивозили"? Коли сталася та "аварія", тут всі так гарно репетали за правду. То як же так сталося що він втік? Треба було не репетувати а закидати його камінням там Лесі
IP: 192.168.0.---Ivanuts..
.....І якщо ми не бажаємо, аби світ тягнув нас, як козу на мотузці, треба братися за.......
Треба братися за "шаблю" і викорінити самим цю наволочь, як що наші виборні не в силі та не в розумі. Одне жаль - ми таки дійсно не спроможні до цього. Я вже не раз над цім замислювався та й в голос казав - то може й правий був Янукович що казав на нас "бидло"?
IP: 195.95.211.---МаксимС..
Вся ця еліта-нееліта, "казковий" дід Іван (..ні, що так було я вірю), ці лімузини від яких дивуются всі в Європі, дачі-маєтки,будинок-потвора на Грушевського,комплекс Троїцький...
А потім знову дід Іван(наче воскрес), закриті повітряні і наземні кордони, тимчасове місце
для "еліти" на Республіканському, розкидані до фундаменту будинки-потвори і Троїцький,
суди над зрадниками нації,конфіскація нажитого непосильним розкраданням країни майна...
Так, тпррру-у. Оце так занесло... мариво якесь
IP: 192.168.157.---Северянин..
05.06.08 13:56 ___stervec - Уважаемый, и я не утверждаю что Автор ратует за Пиночета. Посмотрите внимательней?! Зачем из ответа по другому поводу выдергивать фразы?
IP: 127.0.0.---stervec..
Севереняну Во-первых, автор не ратует за Пиночета, а рассматривает явление его украинского аналога, как один из возможных вариантов, если элита не обновится, я так понимаю. А во-вторых, если бы удосужился почитать другие статьи ВС, то понял, что он ратует за гражданское общество
Усі коментарі
Ламати, вивчати, бачити. Олексій Резніченко і його роботи
Нова розробка від Apple – як iPhone буде доповнювати вашу реальність
Добкін, Балаклея, Кернес: за що мстяться харківським антикорупціонерам
Прифронтове безвладдя: як Золоте живе без господаря та бюджету
Усі публікації