Як небезпечно будувати "велику державу", хай і православну
Недавній арешт лідера боснійських сербів Радована Караджича, передача його міжнародному кримінальному трибуналові для колишньої Югославії в Гаазі та початок судового процесу активізували задавнену вже недугу пострадянських лівих політиків.
Мовляв, клятий Захід ніяк не вгамується, він продовжує нищити сербів лише за те, що вони православні і не вписуються у католицько-протестантську цивілізацію, ба, навіть до мусульман ставлення з боку держав НАТО краще, ніж до нас, православних.
І взагалі, щоб на рівних розмовляти із зажерливими державами "золотого мільярду", варто мати бодай тактичну ядерну зброю і потужну протиракетну оборону. А якщо ти її не маєш – шукай надійних союзників серед "своїх", серед істинних православних...
Дискутувати з такого роду політиками навряд чи має сенс. Адже – щасливі люди! – їм усе завжди зрозуміло, світ простий і чіткий: "наші" й "не наші".
Отож Україна повинна бути "з нашими". Тобто з тими, хто допоможе їй захиститися від "підступного" та "двоєдушного" Заходу, що він тільки й мріє поставити свій чобіт на горлянку істинно слов'янських народів.
Тож мова не про цю публіку, а про людей, як любить говорити Оксана Забужко, соціокультурно притомних, здатних до вільного розмислу, в тому числі – присвяченого балканській, зокрема, й сербській трагедії ХХ століття.
Не будемо занурюватися у надра віків. Приймемо як даність, що на Балканах, поміж інших народів, станом на кінець ХІХ століття жили серби, албанці, болгари, хорвати, босняки, чорногорці та інші народи.
При цьому, як воно неминуче буває у гірських районах, значні території належали до земель з так званим дифузним населенням, тобто їх можна було вважати батьківщиною як одного, так й іншого етносу – принаймні, що стосується п'яти-семи поколінь.
А на додачу деспотична Оттоманська Порта, під контролем якої перебували майже всі Балкани, проводила політику насильницької ісламізації...
Але, як би там не було, сербська, болгарська, чорногорська самосвідомість наприкінці ХІХ століття вже в основному сформувалася, а от хорватська була вочевидь недеформована, албанська ж і боснійська тільки складалися.
На Берлінському конгресі 1878 року, який вирішував проблеми устрою Балкан після чергової російсько-турецької війни, було розв'язане питання про незалежність Болгарії, а Сербія та Чорногорія одержали територіальне прирощення за рахунок заселених переважно албанцями земель.
Гранди тодішньої європейської політики не надто зважали на етнічний принцип – для них вищими за нього були інтереси імперій та їхніх союзників. Так була закладена перша міна під майбутню ситуацію на півострові.
Далі були Балканські війни 1912-13 років. Оттоманська Порта втратила свою гегемонію на півострові. Натомість зчепилися між собою дві держави, чиї еліти мали майже тотожні проекти – "великої Сербії" та "великої Болгарії".
В результаті православна Сербія забрала у православної Болгарії великий шмат Македонії – тоді, власне, македонців як окремого етносу ще не існувало, були західні болгари зі своїм діалектом болгарської мови.
А на додачу від щойно створеної албанської держави Королівством Сербія, яке активно підтримували його союзники – Російська імперія та Французька республіка – були відкраяні чималі шматки..
Хоча й інші православні монархії півострову – Чорногорія та Греція – були не проти поживитися албанськими землями. А Греція й не менш православна Румунія – болгарськими...
Урешті-решт згідно з Бухарестським договором від 10 серпня 1913 року розміри Албанії скорочувалися вдвічі. Косово, де мешкало кілька сот тисяч албанців, повністю відійшло до Сербії; район Печа і Д'яковиці дістався Чорногорії; Греція одержала населений албанцями Південний Епір.
Саму ж незалежність Албанії відстояли у суперечці з Росією й Францією Італія та Австро-Угорщина.
Але не з якихось благородних міркувань, а виходячи з потреби мати хоч якусь геополітичну противагу далекосяжним планам бєлградського уряду щодо створення "великої Сербії".
Справа в тому, що фактичним правителем Королівства Сербія у ті часи був такий собі полковник Димитрієвич. І прагнув він створити на Балканах нову супердержаву, яка б включила у себе всі землі південних слов'ян, а на додачу великі шматки албанської, угорської, румунської і грецької території.
Таких далекосяжних планів не мав жоден балканський діяч. Саме полковник Димитрієвич стояв за терористом Гаврилом Принципом та його братами по зброї, і саме він був прямо причетний до вбивства австрійського ерцгерцога Фердинанда, яке потягнуло за собою – через відмову сербської влади, підтриманої Росією, ліквідувати бази терористів – Першу світову війну...
До речі, в обох світових війнах православні і щиро слов'янські Сербія й Болгарія опинялися по різні боки фронтів. Із відповідними наслідками цього.
Ну, а далі покотилося. 1915 року між Італією та Антантою (Франція, Британія, Росія) була підписана таємна угода – в обмін на вступ у Першу світову війну на боці Антанти Італія одержувала частину албанських територій і брала під свою опіку "невелику албанську державу", що залишалася внаслідок чергового поділу албанських земель між Сербією та Грецією, які вже ввели туди свої війська.
Та мінливість воєнної долі призвела до того, що ця угода не втілилася у життя, і більшу частину албанської території після поразки сербів окупували було війська Австро-Угорщини та Болгарії. Остання заодно на три роки приєднала до себе більшу частину Македонії, південним кордоном котрої якраз проходила лінія фронту між військами Антанти та Четверного союзу.
А далі букв 1918 рік, була перемога Антанти, відтак поразка Болгарії та її союзників, далі був розпад Австро-Угорщини, яка контролювала певну частину Балкан, далі був поділ Європи на основі Версальської системи.
Ясна річ, Болгарія не тільки змушена була піти з окупованої сербської частини Македонії – вона віддала і частину своїх македонських територій. Отже, західні болгари були консолідовані у Сербській державі. І не лише вони.
На уламках Австро-Угорщини 29 жовтня 1918 року була проголошена Держава словенців, хорватів і сербів, яка проіснувала до 1 грудня, коли відбулося її об'єднання з Королівством Сербія, очолюваним принцом-регентом Олександром.
До речі, це королівство не відмовило собі в задоволенні прихопити ще один шмат албанської території, приєднавши його до "істинно сербського" Косово.
На загал, мало йтися про федерацію, названу Королівством сербів, хорватів і словенців, але насправді постала централістська держава з очевидним домінуванням сербів. У відповідь найвпливовіша опозиційна сила – Хорватська селянська партія на чолі зі Степаном Радичем – висунула гасло утворення хорватської селянської республіки у можливому союзі із іншими південними слов'янами.
Очевидно, що тоді цілком можливим був компроміс: здійснення обіцянок воєнного часу, перехід до конституційної монархії тощо. Але натомість бєлградська влада почала переслідування партії, Радича кидали у в'язницю, але хорвати його все одно обирали депутатом, він ішов на компроміси, проте його не слухали...
Врешті-решт 20 червня 1928 року на засіданні парламенту Степан Радич був смертельно поранений своїм колегою, прихильником ідей "великої Сербії" Пунішем Рачичем, який примудрився там же застрелити і двох інших хорватських депутатів.
Король Олександр (той, який 1918 року був принцом) скористався ситуацією, впровадив надзвичайний стан, заборонив усі партії і перейменував державу на Королівство Югославія, зробивши її ще більш централістською.
Отож справа полковника Димитрієвича, на перший погляд, перемогла, хоча сам він цього не побачив: ще 1917 року, після страхітливої катастрофи сербської армії, рештки якої змушені були відступити до Греції, сербський військовий суд виніс йому смертний вирок за організацію вбивства спадкоємця австрійського престолу.
Ба більше: одержала перемогу і його нехіть до представницького правління; помірковані демократичні сили були усунуті з політичного життя, зосередженого в руках белградських великодержавників.
Але перемога ця була Пірровою – на зміну опозиційним демократам цілком закономірно прийшли радикали. Результат: 1934 року під час свого візиту до Франції король Олександр був убитий.
Замах організували "вдячні" брати-слов'яни: православні македонці та католики-хорвати.
Тільки 1939 року Белград погодився на автономію Хорватії – але вже було запізно. В тому, що у квітні 1941 року югославська армія швидко припинила опір нацистам, був логічний наслідок реалізації великосербської політики. Як і постання з дозволу Берліну маріонеткової Хорватії (номінально – на чолі з королем Томиславом ІІ, реально – під проводом лідера організації усташів Анте Павелича).
Втім, Німеччина також одразу зробила фатальну помилку, - вона передала Італії, яка, у свою чергу, будувала "велику середземноморську імперію", хорватську Далмацію.
Отож не дивно, що чимало ображених у своїх патріотичних почуттях хорватів пішло до партизан Йосифа Броз Тіто, до речі, також хорвата.
І поїхало: усташі знищували сербів, циганів і євреїв, четники-серби – прихильники відновлення королівської Югославії – вбивали хорватів і комуністів, а партизани Тіто вбивали всіх, хто був не з ними - так, після закінчення війни вони розстріляли всіх полонених четників, старших за 14 років, комуністи розстріляли також кілька десятків тисяч членів "ворожих" політичних груп.
Проте політичний проект маршала Тіто тоді виявився найвдалішим, і не в останню чергу тому, що народам держави була обіцяна справжня федерація і демократична влада, а значну частину Косово планувалося повернути Албанії.
З останнім не вийшло: за три роки по війні Сталін за підтримки свого албанського сателіта Енвера Ходжі розпочав "холодну війну" проти "наймита імперіалістів собаки Тіто", і підтримувати ворога територіальними прирощеннями якось не випадало.
З федерацією вийшло дещо краще: попри зосередження реальної влади в державі в руках самого Тіто та його оточення, все ж певні проблеми розв'язувалися і на рівні шести національних республік – саме з такої кількості напівдержав складалася тодішня Югославія - і саме на таку кількість держав, якщо не рахувати Косово, вона згодом розпалася.
Проте найбільш ліберальні порядки були у Словенії та Хорватії; саме ці дві республіки першими встановили економічні стосунки із Заходом, саме там "самоврядний соціалізм" Тіто мав найбільші господарчі успіхи.
Мало хто у нас про це знає, але 1968 року, синхронно із "празькою весною", зусиллями студентства, інтелігенції і ліберальних комуністів розгорнулися і реформи в Хорватії, названі "хорватською весною".
Йшлося про більшу політичну, економічну та культурну незалежність республіки, про свободу слова та політичної діяльності. Сербське керівництво поставилося до цього вкрай негативно, і невдовзі Тіто змушений був поступитися; відтак у грудні 1971 року центр змістив республіканських лідерів і заарештував тисячі прихильників свободи.
Белград знову силою приборкав хорватів, і це знову далося взнаки – наприкінці 1980-х, коли реанімований Мілошевичем проект "великої Сербії" наразився на опір хорватів, словенців, македонців і босняків, не кажучи про албанців. І знову щедро полилася кров, вкотре у ХХ столітті...
 |
Сергій Грабовський,кандидат філософських наук,член Асоціації українських письменників
