Зупинити Ющенка
Усе ж таки, люди створіння – стадні. Тому їм найлегше мислити категоріями "наші" – "не наші". Особливо це стосується – українців, адже на відміну від європейців ми несемо в собі значно більший заряд ірраціонального і практично геть не готові сприймати та аналізувати факти об’єктивної реальності, якщо тільки вони суперечать тим, чи іншим нашим переконанням.
Це, до речі, чітко засвідчує, що "цивілізаційний вибір", про який люблять говорити деякі українські політики, не може бути для нас – європейським. Просто за визначенням.
Просто тому, що нам набагато легше "вірити" або "не вірити", ніж знати і розуміти; ніж захотіти розібратися, докопатися до суті і за сумою отриманої інформації, можливо, навіть – відмовитися від власних переконань, якщо вони виявляються хибними, упередженими або нелогічними.
Такий раціональний підхід забезпечив західному світові усе те, що він сьогодні має – і хороше, і зле. Принаймні, європейські нації уже давно змогли маніфестувати себе у тих, чи інших виразних формах. Ми ж, покладаючись на свій улюблений ірраціоналізм, лише постійно марнували історичні можливості, фактично, власними руками знищуючи самих себе.
При чому, робили це затято, з викоченими від праведного патріотизму очима, щоб потім, усе остаточно у черговий раз втративши, сумно співати тужливих пісень, п’ючи гірку та проклинаючи усюдисущих зрадників і воріженьків.
Тепер от знову, якщо вірити Віктору Ющенку, на 17 році Незалежності перед нами раптом вкрай гостро стало питання "територіальної цілісності України". Раніше якось не стояло, а тепер зненацька постало. Чому?
Сон розуму породжує...
Виявляється, через події у Грузії. При аналізі цих подій нам знову рекомендують відключити раціо. Мовляв, не суть важливо – хто почав першим. Не запитуйте, чи справді Україна здійснила величезні поставки військової техніки у Грузію напередодні конфлікту, прямо сприяючи його ескалації.
Не цікавтесь, чи, дійсно, Грузія за ці поставки нам майже нічого не заплатила. Не зважайте на другорядне, бо головне для нас принцип – територіальної цілісності та вірність Гельсінським угодам.
Гаразд, ми не будемо задавати питання через які уряди нормальних європейських країн ідуть у відставку протягом 24 годин. Поговоримо про Гельсінкі. Скажіть, шановні, ви вірите, що після розвалу СРСР, принципи, закладені у Гельсінській угоді можуть і будуть кимсь дотримуватися?...
Вірите? Тоді чому досі Україна прямо і категорично не заявила, що не визнає незалежності Косово?... Чому вона не зробила цього ще у лютому, березні, квітні? Чому не зробить цього навіть сьогодні?
Відповідь очевидна – бо це прямо суперечить інтересам США. Бо така заява у березні означала б гарантовану відмову в наданні ПДЧ на квітневому самміті НАТО; бо до Косова нам немає діла, бо Сербія (і Росія) це – "не наші", а Грузія і США – "наші". Правильно?
З цієї ж причини точкове знищення радіолокаційної станції під Тбілісі ми будемо патетично називати "бомбуванням грузинської столиці", а реальні ракетно-бомбові удари США по Белграду навіть не будемо згадувати. Цілком у дусі Гельсінських угод.
До речі, про бомбування. Десь на третій чи четвертий день війни мене вразив коментар на форумі УП. Хтось запитав: "Що ж тепер робитиме Грузія, коли її інфраструктуру буде зруйновано?".
Відповідь не забарилася і була такою: "Нічого страшного, Америка допоможе усе швидко відновити. Бо Америка зацікавлена у розміщенні своїх військових баз на території Грузії".
Прикметно, що з цією тезою ніхто не сперечався – ні ті, хто були "за Грузію", ні ті, хто були "за Росію". Тобто "ворогуючі сторони" форуму УП по цьому пункту дійшли цілковитої згоди. А значить, усі ці таємні поставки зброї, усе це кровопролиття, зруйновані долі, знищені міста і села мали під собою одну святу мету – розташування американських військових баз на території Грузії. Погоджуєтесь?
Не погоджуєтесь, кажете, що головна мета була – відновлення суверенітету Грузії над Осетією. Добре, гаразд. І що, досягнула Грузія своєї мети?...
Почитайте раціональних західних експертів – у більшості своїй вони цілком категоричні і стверджують, що своїми діями Саакашвілі поставив хрест на мріях про територіальну цілісність Грузії. При чому, тут вони повторюють слова ще одного достатньо раціонального чоловіка – Володимира Путіна.
Є й в Україні поважні люди схильні до раціонального мислення (які говорять те ж саме. Може нам все таки варто спробувати перестати боротися з химерами, породженими власною уявою, і почати оцінювати речі більш раціонально?
Про Росію
Ви, безперечно, розумієте, що я не сповідую ворожого ставлення до Росії. Для вас це може бути ознакою мого непатріотизму, запроданства, зради і ще чого завгодно, але я вас попрошу на деякий час відключити ці емоції.
Давайте спробуємо поміркувати якийсь час максимально тверезо, так наче ми європейці.
Дивіться, навіть, якщо вважати Росію ворогом України, то корисно спробувати – поставити себе... на її місце. Просто, щоб зрозуміти логіку дій Росії і, можливо, навіть їх передбачити.
Давайте запитаємо – чи хоче Росія приєднання до себе Грузії?... На мою думку, вона була б не проти, але не розглядає таку можливість як реальну перспективу.
Натомість Росія точно хоче, щоб Грузія не ввійшла до НАТО і щоб там не було тих самих "військових баз США". Навіть контроль за нафтогонами для Росії є другорядним питанням. Головне їй – не пустити Америку на Кавказ. По-максимуму.
Саме тому Росія й підтримує Осетію та Абхазію, руйнуючи територіальну цілісність Грузії, без якої Грузію не зможуть прийняти до НАТО.
Принаймні, вважається, що територіальна цілісність є однією з умов прийняття країни до Північно-Атлантичного альянсу. Отже у найближчій перспективі Грузія, якщо вона й далі прагнутиме до НАТО, змушена буде й де-юре відмовитися від Абхазії та Південної Осетії, офіційно визнавши їх незалежність.
Тоді коло замкнеться і ми станемо свідками того, як позірна боротьба за територіальну цілісність призводить до її (цілісності) остаточної втрати.
На щастя, в Україні на сьогодні немає ніяких проблем з територіальною цілісністю. Але дехто дуже хоче, щоб такі проблеми у нас з’явилися. Зокрема, президент, очевидно, також хоче, коли нагнітає проблему там, де її нема. Так само, як це роблять деякі російські політики середньої руки із числа не надто респектабельних.
Але чи хоче цього Росія?
Маємо визнати, що загалом плани Росії стосовно України чимось нагадують її стратегію стосовно Грузії. Відмінність лише в тому, що приєднати до себе Грузію, за певних умов, Росія могла б досить безболісно. Зокрема, зважаючи на порівняно невеликі розміри та потреби цієї країни.
З Україною складніше. Ми все ще велика та багатолюдна країна. Одним куском навіть Росії було б нас важко подужати – надто вже затратно вийшло б усіх нас задобрювати та утримувати.
Це, за мирного варіанту "об'єднання", уявити який собі неможливо, але – значно легше, ніж сценарій військового вторгнення Росії з метою приєднати Україну до себе.
Російський істеблішмент стосовно України має іншу стратегію. Цілком очевидну, як на мене, і ось її головні засади:
Нам не потрібна Україна як нахлібник, ми не будемо нікого годувати, хай самі дають собі раду і платять за все максимально реальну ціну.
Але при цьому, нам треба, щоб Україна не входила до НАТО і, як мінімум, залишалася – нейтральною, позаблоковою.
А головне – щоб у Севастополі залишалася база Чорноморського флоту Росії.
Останній пункт найважливіший, хоча пункти 2 і 3 між собою прямо пов’язані. Принципово важливо наголосити ось на чому: Росії – нема діла до України, якщо тільки вона не вступає в НАТО і не випихає російський флот із Севастополя.
Власне, ми 17 років маємо в Україні мир і спокій (і територіальну цілісність) саме тому, що не вступаємо до НАТО і дозволяємо кільком військовим кораблям швартуватися у Криму. Умовно кажучи.
Чи висока це ціна за комфорт мирного, спокійного життя та територіальну цілісність Держави?... Подумайте розважливо і спокійно.
Зрозуміло, що люди загалом не схильні цінувати те, що мають: відсутність авіа нальотів, мінометних та артилерійських обстрілів; необхідності умирати, чи посилати рідних на смерть; можливість працювати, брати кредити, купувати різні речі – потрібні і не дуже, спілкуватися з друзями та ріднею, пити пиво, смажити шашлики та відпочивати у своїй вільній і незалежній державі.
Воно усе мало цінується, коли воно є. Але уявіть, що ми усе це втратили?... Що на вулиці не літо, а зима. Що будинки наші холодні, а магазини – порожні. І що йде війна. Справжня війна.
Війна заради чого?... Я скажу вам заради чого. Заради вступу України до НАТО. Іще точніше – заради того, щоб США змогли тут розмістити свої військові бази. Не більше, не менше.
Підсумуємо
Територіальній цілісності України ніщо не загрожує, окрім політики Києва, який взяв курс на пряму ескалацію стосунків із Росією. При цьому не можна виключати, що мета Віктора Ющенка полягає у доведенні цієї ескалації до прямого збройного конфлікту. Наприклад, у Криму.
Жодна з політичних партій в Україні не ставить під сумнів суверенітет та територіальну цілісність нашої держави. Виразні сепаратистські настрої на сьогодні будь-де відсутні. Це є нашим спільним великим досягненням, тому що Принципи Гельсінської угоди у сучасному світі, зокрема після розчленування Сербії, більше не працюють.
Питання збереження територіальної цілісності та суверенітету України є нашим суто внутрішнім питанням. Точніше – питанням нашої власної внутрішньої і зовнішньої політики.
При цьому, саме "дрейф до НАТО" є головною загрозою територіальної цілісності та суверенітету Україну. Натомість позаблоковий статус України – є головною засадою миру і стабільності не лише в Україні, але й в усій Європі.
Іще точніше: нейтралітет України став результатом певного балансу сил у Європі, після того, як СРСР розвалився і Гельсіньські угоди фактично перестали діяти.
Будь-які спроби порушити цей баланс зробить Україну ареною жорстокого і кривавого протистояння. Протистояння, від якого найбільше постраждають самі українці і з якого Україна не матиме жодного шансу вийти – цілою.
Великою суверенною Європейською державою, якою вона є сьогодні.
А тому будь-які кроки спрямовані на руйнування існуючого статус-кво і позбавлення України позаблокового, нейтрального статусу мають сприйматися як пряма загроза її національним інтересам, територіальній цілісності та суверенітету, і рішуче – присікатися.
Так – Україні! НАТО – ні!
 |
Микола Кульчинський, для УП
