9 грудня в Брюсселі міністри закордонних справ країн - членів НАТО зроблять оцінку готовності України отримати План дій щодо членства в цій організації.
Висловлювання, зроблені останнім часом багатьма європейськими високопосадовцями та складні внутрішньополітичні процеси, які проходять в Україні, не додають оптимізму щодо позитивного для нас вирішення цього питання.
Вважаючи отримання ПДЧ принциповим, навіть критично важливим не тільки для майбутнього України як держави, а й для безпеки і стабільності Європи, хочу звернутись до Вас, як високих представників країн-членів НАТО, і викласти свої аргументи.
Дискусії, що відбуваються на різних рівнях, в тому числі й ті, у яких довелось брати участь особисто, засвідчують (не завжди, але часто і мимоволі) певну підміну понять. Кажуть, що Україна не готова до НАТО.
І це правда, яку не варто заперечувати. Але ж мова йде не про вступ України до Північно-Атлантичного альянсу в грудні, мова йде про те, щоби внаслідок тривалого процесу підготовки Україна стала готовою до такого вступу. І якщо країни НАТО погодилися в Бухаресті з тим, що Україна стане членом НАТО, то де логіка відмовляти нам у старті підготовчого періоду?
Українська влада і суспільство прагнуть подолати корупцію, запровадити верховенство права і прозорі правила та відкрити кордони з європейськими країнами. Ми хочемо жити мирно і в безпеці.
Тому, ми якнайбільше зацікавленні якнайшвидше пройти свій шлях, взяти на себе добровільні зобов'язання згідно ПДЧ і виконати їх, це своєрідне домашнє завдання для досягнення потрібних нам цілей. Переконаний, що в інтересах Європи і НАТО максимально сприяти такому процесу.
Ми, українці, часто чуємо, що перепонами на шляху отримання ПДЧ є відсутність належної суспільної підтримки та консенсусу еліт, що план призведе до поглиблення регіональних протиріч аж до розколу України. Звідки всі ці страхи?
З одного боку виглядає так, що НАТО ніби запросило Україну до свого складу, але закриває перед нами двері - якби хтось, люб’язно закликавши приїхати, зачинив касу з квитками для проїзду.
І це породжує в українському суспільстві а, відповідно, і в політикумі недовіру щодо щирості намірів. Приєднання України до НАТО за визначенням має бути взаємовигідним, і якщо партнери натякають про свою нехіть, українське суспільство мимоволі рятується від можливого розчарування зустрічним охолодженням.
А з іншого боку російське керівництво, стривожене перспективою втрати традиційного домінування на пострадянському просторі і спостерігаючи таку непослідовність, нервово посилює активність аби втримати Україну в орбіті свого впливу.
В сотнях приватних розмов в своїй країні з публічними противниками вступу України в НАТО я найчастіше чув один аргумент: нас все одно не візьмуть, немає чого й старатися. Тому ми з Вами разом мусимо усвідомити ту істину, що процес вступу України до НАТО – це зустрічний рух. В іншому випадку ні Україна, ні НАТО не досягнуть цілі, задекларованої у Бухаресті.
Тому впевнений, що саме у грудні має прозвучати сильний сигнал від Заходу, який засвідчить взаємність у наших прагненнях. Залишатись у ситуації, коли Росія прагне не відпустити Україну від себе, а НАТО не відкриває двері – надто небезпечно для всієї системи безпеки на європейському континенті.
Від наших західних партнерів ми часто чуємо, що належні кроки треба робити в належний час. Можливо, час найнижчих цін на енергоносії і є найкращим часом для такого кроку.
Сьогодні Україна не готова стати повноцінним членом НАТО. Сьогодні НАТО не готове прийняти Україну. Мова не про це. Мова про те, що через декілька років така готовність з’явиться.
Якщо Україна почне виконувати План дій щодо членства, якщо довіра між нами міцнішатиме. І виходячи з цієї завтрашньої неминучості, задекларованої на самміті Бухаресті, ми вже сьогодні разом повинні почати готуватись до цієї історичної зустрічі – щоб не жити у вічному вчора.
 |
Тарас Стецьків, заступник голови фракції "Наша Україна-Народна Самооборона"
