Ну, ось усі наче трішки заспокоїлись, і можна сказати: я цілком підтримував акцію "Дістали" і дуже шкодую, що всі так кинулись її душити.
Тобто сказати-то це можна було і вчора, і позавчора, і написати теж. Але тепер можна написати, і, можливо, навіть дочитають до кінця.
Ні, це не панегірик її організаторам.
Юрія Романенка я знаю і особисто, і як публіциста, але в обох відношеннях знаю досить слабенько. В обох відношеннях він мені, до того ж, не надто близький. Зокрема, ідейно. Наприклад, цей чоловік, як на мене, надто схильний до того, що називають "українофобством".
Але це – моя приватна думка, яку я маю таке ж право висловлювати, як і Романенко – свою.
Що ж до підтримки акції, тепер уже слід сказати – акції цілком невдалої, то тут усе було взагалі просто: треба ж із чогось починати.
В кого як, а в мене такі ж відчуття були і 22 листопада 2004 року, коли я, бачить Бог, категорично не вірив у щонайменший успіх того, що згодом назвали "Помаранчевою революцією".
Але ж прийшов таки на Майдан. Причому я людина ледача, і на Майдані нікого нікуди не організовував. Як і до, і після. Просто брав у всьому участь як приватна особа.
Це неважко виправдати, наприклад, тим, що мені зайвого не треба, тим більше, що зайвого завжди на всіх не вистачає, а потім кажуть, що "революція їсть своїх дітей"… Але правда і в тому, що більшість людей – за природою своєю ледачі, принаймні, аби щось організувати не лише для себе, але й для інших.
Відтак, їм потрібні ті, хто за це береться. І це теж – привід підтримати будь-яку мирну акцію протесту. Надто в той час, коли для багатьох на часі вже далеко не мирні.
Але ж ні. Можна, як Тетяна Коробова чи як Тетяна Монтян, писати такі тексти, після яких хочеться не просто постріляти можновладців, а, скажімо, полити з вогнемета.
Але казати, як Романенко, в якомусь інтерв'ю якимсь росіянам, що Україну врятує авторитарний режим, і, можливо (можливо!) розстріли – звісно ж, немасові – це вже зась, за це вас самі ж Тетяни і розмажуть.
Я вже не кажу про низку моїх особисто друзів, не менш широко відомих у вузьких колах, аніж той же Романенко. Які ще зранку глузують з дурної акції з її м'якотілим характером і погоджуються з безсмертним героєм Подервянського – "Я стріляти хочу!" - а вже звечора кажуть: ге, а твій Романенко таки фашист!
…Ні, безумовно, Тетяна Коробова має рацію, коли прозоро натякає, що розстріли рідко бувають "немасовими", і вже точно не буває таких куль, що летіли б лише винятково в достойних кулі.
І Тетяна Монтян має рацію, коли постійно говорить у своїх статтях і блогах про зовсім інші – і дійсно багато в чому ефективніші – засоби захисту своїх прав, аніж "дудєлкі".
Але просто, як на мене, воно одне одному не суперечить. Як тверде і гаряче, наприклад.
А головне навіть не в цьому, а в тому, що завжди найлегше сказати, що такий-то – випускає пар у свисток, чи хоче на халяву популярності та покататись Україною, чи взагалі – агент Кремля.
Бо це – те, що нам усім найбільше заважає жити. Якось у нас завжди "йому більше за всіх треба?!" переходить у "він нам заважає жити!".
Чудеса просто: населення в країні меншає, а заважаємо ми одне одному все більше й більше. А вже скільки в цьому, як модно нині висловлюватись, конструктиву… Ну, просто гори конструктиву. Говерла на Говерлі.
Тому особисто я намагатимусь, по можливості, взяти участь у будь-якій наступній акції.
Можливо, навіть у тому випадку, якщо її організовуватиме Романенко :)
 |
Олександр Михельсон
