Не зважаючи на складу історію, зокрема збройне протистояння на Волині у 1943 році та спецоперацію "Вісла", українцям і полякам, на його думку, вдалося знайти "історичне порозуміння", яке дозволяє вибудовувати справжні партнерські стосунки між двома народами і двома державами.
Очевидно, що нині взаємини між Україною і Польщею виглядають набагато гармонічнішими, аніж, скажімо, між Україною та Росією чи Румунією. Останні, зокрема, не приховують територіальних претензій до Української держави.
Однак вважати, що між українським і польським народами сьогодні не має протиріч, а дружні взаємини президента Ющенка і президента Польщі Качинського віддзеркалюють атмосферу злагоди й безпроблемності, є передчасним і таким, що не відповідає дійсності.
Ще не вщухла істерія, пов'язана із намаганнями окремих польських політиків і державних діячів відзначити 65-річницю так званої Волинської трагедії з метою засудження ОУН і УПА, як на щит піднято нові проблеми, що можуть мати негативні наслідки для добросусідських взаємин, що існують між Україною і Польщею.
Нещодавно у Варшаві побачила світ книжка римо-католицького священика Тадеуша Ісаковича-Залеського "Przemilczane ludobójstwo na Kresach" - Замовчуване людиновбивство на кресах", сама назва якої є дуже промовистою.
Зрозуміло, що зміст книжки відповідає назві і йдеться в ній про "злочини українського народу", які той начебто здійснив і продовжує здійснювати проти поляків. Крім старих, нафталінних звинувачень у "різанині" під час Другої світової війни додалися нові: виявляється поляків убивали лише тому, що вони – поляки, а вина за це лежить на… Українській Греко-Католицькій Церкві митрополит якої Андрей Шептицький буцімто закликав українців вступати до лав СС.
Дісталося польській владі та українському президентові: офіційна Варшава обвинувачується у небажанні засудити "народовбивство", а президент Ющенко у тому, що "вручає медалі бандерівцям".
На книжку польського ксьондза можна було і не звертати особливої уваги. Врешті-решт, сучасна Польща – це плюралістична країна, де кожен має право висловлювати свої думки, в тому числі щодо українсько-польських стосунків. Проте існують деякі "але".
Згадана книжка не просто лежить у бібліотеках та на полицях книжкових магазинів, а дуже активно пропагується майже усіма впливовими польськими ЗМІ.
Можливо, вперше за багато останніх років до антиукраїнської вакханалії долучилася католицька церква у Польщі. Без сумніву, книжка Ісаковича-Залеського не лише не сприяє міжконфесійній злагоді польських католиків і українських греко-католиків, а вбиває клин між ними і церквами. Наслідки цього можуть бути нищівними як для одних та і других.
На цьому важливо наголосити, оскільки автор засліплений ненавистю до всього українського, як правило, не добирає слів. Висловлювання на зразок "вирвали серце", "розпороли живіт", "дерли шкіру", "вирізали язики"; "різня", "масакра" вживаються ним свідомо й покликані викликати ненависть поляків до українців. До речі, Римо-Католицька Церква жодним чином не відреагувала на писанину її вірного.
Врешті-решт, публіцистика польського ксьондза не обмежується лише інтерпретаціями історичного минулого й добиранням, а точніше не добиранням відповідних епітетів.
Мета книжки – поставити під сумнів існування незалежної України у її нинішніх кордонах. Цей автор недвозначно заявляє, що Львів, Тернопіль і Луцьк мають належати Польщі. Адже, за його твердженням, все що за Бугом - польська земля.
Правда, тут необхідно відзначити, що автор не оригінальний. Чимало маргінальних польських громадських організацій і партій, громадських та політичних діячів час від часу піднімають на люди ідею великої Польщі "від моря до моря".
Але правдою є і те, що ця безглузда ідея дедалі менше захоплює пересічних поляків, які вже давно змирилися з існуванням Української держави у тих кордонах, які чинні сьогодні. Натомість книжка покликана реанімувати шовіністичні інстинкти, не дати їм можливості канути у лету.
У зв'язку з цим, виникає логічне запитання: як реагувати на все це. Не думаю, що "історичні аргументи" української сторони напоумлять польського українофоба.
Зрештою, наші аргументи давно відомі й не раз озвучувалися під час дискусії стосовно подій на Волині у 1943 році, операції "Вісла", польських поховань на Личаківському цвинтарі у Львові тощо.
Єдине про що хотілося б сказати, то це про абсурдність звинувачень митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, який у на початку війни, коли нацистський режим набирав сили, і майже всі "моральні авторитети" Європи воліли відмовчуватися, відважився виступити із посланням "Не убий!".
Там є такі слова: "Дивним способом обманюють себе і людей, що політичне вбивство не вважають гріхом, наче би політика звільняє чоловіка від обов'язку Божого закону та оправдувала злочин противний людській природі. Так не є… За потоптання Божого закону може наступити й наступає Божа кара — найбільше зло і нещастя для людства".
Коментарі, як кажуть, зайві.
Поки що важко сказати, яким чином бурхлива діяльність польського письменника в ризах може відбитися на офіційних стосунках Києва і Варшави. Хотілося б вірити, що ніяк.
Але інцидент із згаданої книжкою та її масовим поширенням у Польщі має спонукати українську владу до переосмислення думки, що з минулим українського і польського народів усе гаразд.
Мовляв, сторінку перегорнуто й можна будувати спільне європейське майбутнє. Так думати, означає втратити почуття реальності. Процес "примирення" насправді лише розпочався, а не завершився.
Богдан Червак, для УП
