Розмах, із яким в Україні та Росії відзначається 200-ліття з дня народження українського письменника Миколи Гоголя, дає підстави вважати, що ця постать й надалі має чималий вплив на свідомість не лише простих людей, а й державних і політичних діячів, окремих країн тощо.
При цьому слід відзначити, що цьогорічний ювілей, на відміну від попередніх, не звівся до проведення формально-ритуальних заходів за участю чиновників високого рангу, або ж до наукових конференцій патентованих фахівців життя і творчості письменника.
Користуючись нагодою, "своє" слово про Гоголя "промовляють" практично усі, хто цього бажає: починаючи від керівників держави – й закінчуючи його рядовими шанувальниками.
З-поміж різних аспектів, які інтерпретуються в контексті осмислення місця і ролі Гоголя в нашій історій, умовно новим можна назвати лише один – релігійний. Із зрозумілих причин постать Гоголя як християнина ще залишається маловідомою, а тому цікавою.
Якщо ж проаналізувати головні месиджі, які робляться у ці дні, то їх можна класифікувати так: Гоголь – визначний український письменник, що писав свої твори російською мовою; Гоголь – великий російський письменник; Гоголь – належить "двом культурам", оскільки він сам стверджував, що "росіянин і малорос – це душі близнюків, які доповнюють одна одну, рідні й однаково сильні…".
Не беруся розгортати той, або інший вердикт. Кожен з апологетів однієї, другої чи третьої думки, як правило, має серйозну наукову аргументацію, що свідчить про непересічність Гоголя й необхідність подальшого дослідження його життєпису й творчості.
Проте, впадає у вічі, що в ці ювілейні дні на маргінесі опинилися дослідження, які виходять за рамки дискусії на тему "Гоголь – наш, чи не наш" та мають безпосереднє відношення до сьогодення, зокрема низки ментальних проблем, які намагається вирішувати українська нація.
Ще у минулому сторіччі визначний український поет, філософ і культуролог Євген Маланюк підмітив, що полеміка довкола "приналежності" Гоголя до української чи російської культури не вирішує головної проблеми – належного осмислення його впливу на формування національної свідомості українців.
Через те, сам Маланюк цікавився Гоголем, досліджував його твори, розмірковував над ними й прийшов до висновків, які не втратили своєї актуальності.
Насамперед треба відзначити, що для себе Маланюк питання "приналежності" Гоголя вирішив одразу: "А що образ той є і був національний – на те ради немає. Все інше було і є або аберацією, або гримом, або зовнішніми декораціями. Що більше, тільки справжній, отже національний, образ Гоголя відкриє нам так звану таємницю Гоголя, похмурий трагізм його життя й творчості, описаний в досить багатій літературі про нього, але не вияснений в своїй істоті".
Водночас, не зважаючи на безапеляційність такого твердження, Маланюк вважав, що саме українець Гоголь, який фактично все своє свідоме життя "розривався" між українською і російською культурами, був "батьком малоросизму" як суспільного феномену.
У маловідомій через багаторічне замовчування статті "Кінець російської літератури" він писав: "Від державно-національного у нього залишається хуторянський романтизм, натомість усе духовне багатство української душі він скалічує і в скаліченім вигляді просовує його в закуток заскорузло-темної московської душі. Гоголь – перший "свідомий малорос" і, можна сказати, батько малоросизму".
У своїй більш відомій праці під промовистою назвою "Малоросійство" Маланюк дає таке визначення поняттю "малорос": "Це тип національно-дефектний, скалічений психічно, духовно, в – наслідках, часом – расово".
Іншими словами, за переконанням Маланюка, саме Гоголь заклав ідейні підвалини такого ганебного явища як національна неповноцінність. Саме "малоросійство", або ж ментальні деформації у свідомості нації й спричинилося до низки проблем, які вже довший час не те, що не можна вирішити, але й логічно пояснити їх міжнародній спільноті.
Ось деякі з них, які можна викласти у формі риторичних запитань:
чому значний відсоток громадян України під час соціологічних опитувань позитивно висловлюється щодо ідеї реанімації радянської імперії?
чому значна частина українців дозволяють собі зневажливе ставлення до рідної мови та не вважають за необхідне нею спілкуватися?
чому намагання Російської Федерації економічно, політично й культурно закабалити Україну знаходять підтримку в частини її громадян?
чому в Україні бовваніють пам’ятники катові українського народу Леніну, а намагання їх демонтувати наштовхується на опір людей і влади?
чому в Україні російських книжок (фільмів) більше ніж українських?
чому до українського парламенту потрапляють люди, які у парламенті закликають ліквідувати Українську державу шляхом приєднання її до іншої держави?
Таких і подібних запитань можна поставити ще багато. Очевидно, що було б помилкою звинувачувати Гоголя у їх появі. Однак його життя і творчість дають багатий матеріал для осмислення такого явища як "малоросійство", що у свою чергу породило не так зазначені питання, як серйозні суспільні виклики над якими не один рік б’ється еліта держави.
Думаю, що варто дослухатися до Євгена Маланюка, який з цього приводу писав: "В своїй величезній мистецькій і інтелектуальній творчості саме Микола Гоголь, тепер канонізований "рускій пісатєль" і як би прапор політичного малоросійства, дав неперевершений досі матеріал для студій над розкладом національної психіки і переходом її в стан малоросійського гниття".
В указі президента Віктора Ющенка "Про відзначення 200-річчя від дня народження Миколи Васильовича Гоголя" місцевим органам державної влади доручається зокрема "сприяти організації та проведенню в навчальних закладах, закладах культури урочистих вечорів, науково-практичних конференцій, круглих столів, семінарів, книжкових та художніх виставок тощо з нагоди відзначення 200-річчя від дня народження письменника".
Хотілося б, щоб час відведений для вшанування пам’яті Гоголя був використаний раціонально, бо "саме усвідомлення собі комплексу малоросійства – було б вже значним кроком вперед, так само, як встановлення діагнозу є початком лікування" (Євген Маланюк).
 |
Богдан Червак, для УП
