Ні, зовсім не в якомусь катастрофічному сенсі. Як і не в тому розумінні, що дочекались-таки свого справжні націоналісти, вони ж патріоти. (Хоча б тому, що терміни "націоналізм" та "патріотизм" в Україні тлумачаться надзвичайно широко).
Дочекалися насправді в першу чергу записні борці із цим самим дуже широко тлумаченим, але дуже вузько проявленим "українським націоналізмом". Від сусідів а-ля Міхаіл Лєонтьєв до наших а-ля Олесь Бузина. В першу чергу, звісно, сусіди.
Тут є два аспекти сприйняття: простий і складніший.
Простий аспект полягає в тому, що саме з точки зору Росії, якщо говорити об'єктивно, нічого цікавого не відбулось. Більше того – й не відбудеться.
Автор хотів би зазначити, що Олег Тягнибок як людина імпонує тим, що вочевидь вірить у те, що проголошує. Особисто у автора це викликає до Олега Тягнибока майже стільки ж симпатії, скільки антипатії викликає те, що, власне, проголошує цей політик.
Проте все це не знімає того факту, що Олег Тягнибок сам по собі не є носієм загрози, як, зрештою, і носієм панацеї для кого б то не було.
Користуючись відомою всім новітньою пострадянською історією, лідер "Свободи" як політик являє собою щось на кшталт раннього Жіріновского, мінус харизма останнього.
Але всім зрозуміло, що не лише через харизму Тягнибок ніколи не обійме в Україні таких високих посад, як обіймає в Росії Жіріновскій.
Олег Тягнибок не є і не буде ні Звіадом Гамсахурдіа, ні Абульфазом Ельчибеєм, ні Марі Ле Пеном, ні, як уже сказано, Жіріновскім. Останнім твердженням і можна було б обмежитись у відповідь на неминучі істерики про те, що "в Україні здіймає голову нацизм", які неодмінно почнуть лунати як усередині країни, так і з близького зарубіжжя. (Вже почали? Тим більше).
Проблема в тому, що така відповідь, якщо вдуматись, виглядатиме дещо лицемірною.
Наприклад, у тій же Росії практично на офіційному рівні прийнято доктрину "поганого Заходу", за якою - і це її ключове призначення – будь-які неподобства російської влади виправдовуються подібними ж, або й не зовсім подібними, неподобствами "цивілізованих держав".
Захід від'єднав від Сербії Косово? Окей, значить, і нам можна розчленувати Грузію.
Або, скажімо, американці мучили в'язнів у Гуантанамо? Що ж, значить, і тортури в наших РВВС та в'язницях – теж нормальні речі, і нічого нам на них вказувати.
До чого веде така стратегія, зрозуміти легко. Правим, за відомим прислів'ям, стає "той, у кого більше прав", а всілякі там гуманітарні цінності автоматом здаються в утиль історії.
Незважаючи на те, що сама історія свідчить про неминучу, рано чи пізно, кару за подібне поводження з цінностями.
Усе це означає, що посилання на Жіріновского чи Ле Пена не можуть бути виправданням ідеології "Свободи" в Україні.
Проте можна – і треба – сказати про чисто практичний розріз балотування Олега Ярославовича.
По-перше, це ще більше додасть майбутній президентській кампанії пустопорожніх дебатів на ідеологічну тематику. І, таким чином, ще більше – хоча більше вже майже нікуди – знівелює ефект від тих нечисленних серйозних програм та стратегій розвитку України, які все ж таки будуть під час цієї кампанії презентовані.
Автор хотів би обмовитись, що взагалі-то вважає ідеологію первинною по відношенню до всіляких там економік; принаймні, цього нас вчить усе та ж новітня пострадянська історія.
Проте біда в тому, що українці ніяк не можуть намацати алгоритм використання ідеології на практиці.
Поясню на прикладі: коли 2000-го року до влади в Росії прийшов Владімір Путін, він не обіцяв росіянам холодної війни з Україною чи "гарячої" з Грузією. Він обіцяв зростання ВВП і захист прав. Але при тому одразу, і чи не в першу чергу, взявся робити те, завдяки чому в результаті й стали можливими згадані війни та багато чого іншого.
В результаті ідеологія, подана в такий спосіб, була сприйнята суспільством із вдячністю.
Вітчизняні ж майстри ідеологій, особливо на правому фланзі, завжди ставлять слово вперед діла, причому слово це займає стільки місця, що для діла ніякого місця вже не лишається. Тож щодо радикального українського націоналізму співвітчизники – як його апологети, так і ним наперед налякані – можуть бути спокійні: нічого не буде.
Весела карпатська травичка продовжуватиме й далі спокійно проростати через рештки схронів, а книжкові ятки та ефір України й далі будуть заповнені російською попсою різного рівня імбецильності.
Що ж до безпосередніх результатів участі Олега Ярославовича у виборчій кампанії, то головним тут буде навіть не те, що він відбере частину електорату у інших правих і не дуже правих партій. А те, що лідер "Свободи" самим фактом свого висунення відіграє неабияку мобілізаційну роль для все ще чисельно меншого, проте на сьогодні значно ціліснішого "проросійського електорату".
До чого й докладуть свій неабиякий хист згадані на початку цього тексту штатні борці з "гідрою бандерівщини".
Заодно, цілком можливо, Олег Ярославович, як щирий націоналіст, неодноразово висловиться проти всіляких проявів євроатлантичної інтеграції, чим зробить вагомий внесок у благородну справу добивання й без того напівживого українського євроатлантизму.
Підсумовуючи, можна сказати, що кандидат в президенти Олег Тягнибок стане ще одним із тих мішків баласту, котрі знову не дадуть злетіти морально застарілому українському монгольф'єру. Якщо таке порівняння видається образливим щирим прибічникам цього політика, то нехай втіхою їм стане той очевидний факт, що "мішком" Олег Ярославович буде далеко не найважчим.
Хоча дехто з інших, справді великих, "мішків", докладе всіх зусиль, аби максимально перебільшити його вагу та негативні аеродинамічні властивості.
 |
Олександр Михельсон
