Сумно за державу. Сумно, бо нинішнє керівництво держави просто бездарне і спрямовує воно нас не куди інакше як у прірву. Те, що собі дозволяє наша влада – не вписується в жодні рамки, а відповідальності за це – жодної.
Поглянути хоча б на сьогоднішню ситуацію фактичного банкрутства країни. Ще більш жахливою були серпневі події війни Росії в Грузії. Тоді в Україні, здавалося, теж може розпочатися війна.
Добре, що тільки здавалось, адже ти, дорогий читачу, добре пам’ятаєш, що тоді продемонструвала наша влада – повну нездатність контролювати ситуацію і захищати інтереси держави.
Складалося враження, що якщо війна, то вони перші тікатимуть чимдалі. А найбільша безвідповідальність – що за бездарну політику довелося б відповідати молодим юнакам, які, як і в старі-добрі часи, стали б гарматним м’ясом.
Так само українці стали гарматним м’ясом в валютних аферах влади. Хто винен найбільше – шукати зараз не будемо – винна вся влада.
Сьогодні ж нас хочуть поставити перед фактом монструозної "ширки". І що все це в біса значить? А це значить, що ніякої демократії у нас немає. Немає, адже демократія передбачає діалог, а коли з нами ніхто не радиться, навпаки, нас нагло ігнорують, то це звичайнісінька диктатура.
Звичайно, диктатуру можна й не помічати, займаючись буденними справами… Але так ми остаточно заганяємо себе "під плінтус".
Але здорове суспільство повинно опиратися таким спробам. Яким чином? Опір, протести, чи то б пак "демократичне повстання" – як то зветься в багатьох конституціях світу (Німеччини 1949, Чехії 1992, Словаччини 1991, Литви 1992,. тощо).
В нашій багатостраждальній Конституції, зрештою, теж записано, що народ може протистояти спробам узурпації влади повстаючи.
От скажіть мені, включення до виборчого списку лишень за політичну відданість і голосування за партії, де все вирішують тільки лідери, – хіба це демократія?
Ні.
Це узурпація в руках так званих лідерів чи тих, кого вони обслуговують. Лідери аби їхні "утримувачі" вирішують – хто має пройти до парламенту, як вони мають голосувати і що говорити перед камерами.
Виглядає, що для депутатів, народжених в радянській системі, де свободи апріорі не могло бути, не така вже й проблема запродатися. Бог їм суддя. Однак чи прийнятно це для Тебе, дорогий читачу, чи таку систему Ти хотів бачити в країні, де Ти живеш?
Ні? А хіба за Тебе вже не вирішили, що і як має бути, хіба тобі не нав’язали те, що вигідно саме їм – тим, хто цю владу намагається узурпувати. Тоді ти маєш право сказати своє слово.
Стоп!
Здається, десь це вже було. Так-так – Ти правий, дорогий читачу – ми вже це проходили. Ну, припустимо, буде нова революція, ну проголосуємо – і що далі?
Знову ж прийдуть негідники, як вчить нас історія. То може варто спершу замислитися над ідеєю? Яку систему ми б хотіли в майбутньому, перед тим, як змінювати стару? Ми ж з Тобою не хочемо, щоб нами правили сліпі проводирі. Ми ж хочемо держави, якою можна пишатися.
Щоб деінде в світі ми з гордістю могли казати: "я – українець", й не бачити глумливих поглядів у наш бік.
Ми хочемо стабільності і впевненості. Ми хочемо знати, що в цій державі наше майбутнє буде забезпеченим. Знати, що ми маємо свободу і ніхто нам не заважатиме творити наше майбутнє.
Ми хочемо впевненості в майбутньому, бо наша влада відповідальна, розсудлива, професійна і ефективна. Тоді ми зможемо пишатися нашою державою, нашим народом, нашою багатою історією й культурою. Чарівна картина вимальовується? Агов, читачу!?
Аби зробити з цієї утопічної балачки дійсність, залишається одне – об’єднатись. Об’єднатись заради спільного майбутнього. Давайте вже сьогодні спільно шукати політичних достойників.
Почнемо з кандидата в президенти попри всі нав’язування влади.
Давайте дискутувати навколо того, яка система влади має у нас бути, давайте висувати на важливі посади найкращих з нас. Давайте не будемо толерувати підле і нице. Ніколи і нізащо.
Ви ж хочете, щоб у вашій хаті було затишно? Сьогодні вона так не виглядає. Тож нумо думати, як зробити її кращою!
А хто сказав, що з цього приводу не можна сперечатися? Звичайно, ми дискутуватимемо! І це варто робити відсьогодні. Щоб коли завтра ми винесли з хати сміття, вже знали що має бути йому на заміну. Отож, до праці, щоб в цьому глобальному світі і ми знайшли собі достойну нішу. Ми ж цього хочемо, чи не так?
 |
Володимир Кучер, для УП
