Коли відбудуться зміни? Цим питанням задається кожний пересічний українець, незалежно від мови, регіону та зовнішньополітичних вподобань. При чому під "змінами" всі розуміють одне й теж саме – стабільний розвиток та впевненість в завтрашньому дні.
Це передбачає рівні правила гри для бізнесу, відповідальність політиків, вихід України з лідерів найгірших рейтингів розвитку, гідний рівень життя тощо. Які саме "зміни" очікує українське суспільство зрозуміло всім, але як їх отримати не знає ніхто. Не знають цього і ті, хто може їх здійснити – українські політики.
Україна вступає в передвиборчу фазу президентських виборів, і це означає, що грядуть зміни. Як правило, за результатами виборів змінюється багато: обличчя влади, розподіл повноважень, баланс політичних сил.
Однак, чи стають ці зміни етапом до тих, які очікують насправді? За 18 років незалежності суспільство мало засвоїти, що нічого швидко не будується, а, навпаки, все швидко руйнується. Тому напередодні чергових політичних війн президентської кампанії, важливо мати індикатор, який свідчитиме хто або що є провісником справжніх потрібних змін.
Ноги популізму
Популізм, без сумнівно, можна вважати основною причиною поразки української демократії. Хоча він є невід’ємною частиною будь-яких виборів в будь-якій частині світу, тим не менше, існує різниця в деталях, які багато в чому визначають наслідки.
Загалом, логіка популізму в розвинутих країнах полягає в тому, що політики вивчають суспільну проблему і починають пропонувати різні рецепти, які так чи інакше мають призвести до потрібних суспільству результатів.
Фактично, політики беруть на себе відповідальність застосувати певний механізм, який має принести плоди. Принципова відмінність від українських реалій полягає в тому, що в їхньому випадку лейтмотив виборів звучить: "голосуйте за мене, бо в мене ось такий механізм", а в тутешніх – "голосуйте за мене, бо саме я вирішу проблему".
Ця непримітна деталь, насправді, має колосальний вплив. В першому випадку, виборцеві зрозумілі набір кроків кандидата після обрання, в другому – ні. В першому випадку, кандидата можна оцінити в короткостроковому періоді через застосування або незастосування механізму, в другому – його можна оцінити тільки перед наступними виборами, коли вже всі забули, що він обіцяв.
Зрештою, в розвинутих країнах суспільство дає переможцю виборів час на реалізацію запропонованого механізму і йому не потрібно переживати за рейтинг на самому початку. В Україні кандидат, який обіцяв "золоті гори", в силу своєї перемоги, мусить підтримувати рейтинг відразу з моменту її настання.
Не маючи достатньо часу та будь-яких заготовлених рішень – українські лідери починають знищувати стратегічні запаси "хліба і видовищ" на користь суспільства, і, таким чином, прирікають його на "голодну смерть" в майбутньому. Тому в певному сенсі можна сказати, що популізм на виборах завжди є індикатором майбутньої кризи.
Однак, звідки ростуть ноги популізму? Завдяки виборам суспільство дійсно отримує владу в країні на декілька місяців, і намагаючись її відібрати, кандидати перетворюються на "чарівних фей", які обіцяють виконати бажання "українського Пінокіо".
Не секрет, що кожна програма, кожна позиція, кожне слово кандидата соціологічно виміряні. Тому, безумовно, джерелом українського популізму, як відсутності конструктивних позицій, є саме суспільство, яке живе емоціями та кухонним обуренням.
І в цьому нічого неприємного, адже громадяни на індивідуальному рівні працюють на ВВП, борються з демографічною кризою, та особисто піднімають рівень життя. Народ ніколи не був і не буде носієм реформ, і він а priori не може бути розумнішим за своїх політиків, бо інакше давно б вже їх вигнав. Носіями змін і реформ якраз і мають бути політики, яких для цього наділяють необхідними можливостями.
В пошуках меншого зла
Голосування на президентських виборах, головним чином, відбувається під прапором пошуків "меншого зла". Взагалі, сам шлях прийняття рішення про підтримку кандидата через критерій "меншого зла" втілює в собі творчу імпотентність пострадянського суспільства.
Проблема полягає в тому, що "менше зло" визначається суб’єктивно і, воно завжди є там, де є саме зло. Тоді, як насправді, виборці мають створювати попит на "добро". Схоже, що карта "меншого зла" відіграватиме важливу роль для невизначеного електорату, який сьогодні складає понад 40%.
Намагаючись розібратись хто ж сьогодні зі всіх кандидатів "менше зло", Інститут ДемАльянсу вирішив поміряти ступінь популізму перспективних кандидатів в президенти. Однак, виявилось, що поміряти позиції "всім все!" не так просто.
Перша проблема, полягає в тому, що всі без винятку кандидати – непослідовні, тобто можуть змінювати позицію в залежності від результатів опитувань. По-друге, кандидати можуть в різних регіонах декларувати різні позиції.
Окрім того, часто в кандидатів ідентичні позиції саме щодо внутрішнього економічного розвитку. Водночас, є питання, щодо яких кандидати намагаються зайняти "невизначену позицію", наголошуючи на неактуальності або просто уникаючи відповідей.
Для того, щоб хоч якось поміряти популістичність "турботливих" кандидатів, ми створили умовний індекс популізму, який вимірює позиції від -1 (антипопулізм) до +1 (повний популізм) в залежності від того, наскільки позиція поділяється більшістю суспільства за підсумками соціологічних опитувань, а невизначена позиція оцінюється як 0,5.
Для оцінки були вибрані питання, в яких так чи інакше існує різниця між кандидатами: три українських клина – мова, НАТО, УПА, економічна модель – більше вільного ринку чи більше регулювання, підтримка бізнесу чи соціальні виплати, модель влади – парламентська чи президентська.
В даному випадку оцінювався популізм в передвиборчій риториці, а не популістична діяльність у владі. За підсумками проведеного оцінювання, вийшла дуже цікава картина. Перші місця з однаковою кількістю 4 бали посіли Арсеній Яценюк та Віктор Янукович, хоча позиції в них дещо варіюють.
Зокрема, в Арсенія Петровича більше "невизначених" або різноозвучених позицій, які, тим не менше, ближчі до популізму. По 3 бали набрали Тимошенко та Тігіпко, при чому чинного прем’єра в популізмі від двох попередніх кандидатів відділяє тільки парламентська модель. Хоча, чи залишається в силі весняна пропозиція ЮВТ на даний момент – невідомо.
Натомість Тігіпко, попри свою економічно акцентовану позицію, частіше розділяє більш популярні проросійські позиції. Нарешті, найменшим популістом виявився Анатолій Гриценко з рейтингом 2 бали, завдяки твердій пронатовській позиції.
Безперечно, цей рейтинг є умовним, оскільки, як показав час, ніхто не застрахований від того, що партія великого бізнесу блокує парламент за підвищення соціальних виплат. Як і від того, що сьогоднішній прихильник парламентської республіки завтра підтримає автократичний режим.
Сигнали на зміни
Якщо відкинути Гриценка, як "кращого непрохідного", то популізм всіх інших свідчить тільки про те, що в наступній президентській декаді нас нічого доброго не очікує.
Сучасна ситуація вже позбавила суспільство будь-яких можливостей впливати в короткостроковій перспективі, і тому, на довгострокову перспективу, необхідно зафіксувати індикатори, які свідчитимуть про зміни.
Першим індикатором є принциповість позицій серед політичних лідерів, яка виражається в готовності жертвувати владою. Такі політичні лідери будуть виділятися стратегічно продуманою діяльністю на отримання влади в довгостроковій перспективі.
Вони працюватимуть не під отримані соціологічні результати, а, навпаки, формуватимуть суспільну думку на користь своєї позиції.
Другий індикатор – пріоритет команди над конкретним політиком. Реальна політична підтримка, а не накручена за півроку до виборів, може бути досягнута тільки роботою команди, з командами нижчих рівнів.
Формування в суспільстві структури ідеологічних прихильників, які інвестуватимуть ресурси в розробку альтернативних програм, рішень та у власний саморозвиток, а не в телеролики та біг-борди, свідчитиме на користь майбутніх змін.
І нарешті, ще один важливий індикатор – суспільство має платити своїм лідерам! Коли з’являються громадяни готові віддати 10, 20 чи 100 гривень, або віддати годину, дві чи день політику, якому вони довіряють, то з’являться і політики, які працюватимуть на користь цих громадян.
Як кажуть, "хто платить, той музику замовляє". Хіба не кошти своїх спонсорів відпрацьовуватимуть при владі сучасні кандидати?
 |
Віктор Андрусів, Інститут ДемАльянсу ім. Р. Шумана, для УП
