Як донецькі "противсіхи" розтрощили Російську імперію
Нині минає річниця становлення найвідомішого "противсіха" української історії. У травні 1919 року Нестор Махно починає війну на два фронти – проти білих військ російської імперії та проти червоної Москви.
У підручниках історії нині вивчають цілковито маріонеткову "Донецько-Криворізьку радянську республіку", що була проголошена за наказом більшовицької Москви і так само за наказом згорнута.
Та ця "республіка" закінчилася рівно тоді, коли війська кайзерівської Німеччини і УНР у 1918 році майже без опору доїхали залізницею до східних кордонів України.
Натомість реально існуючу "Південноукраїнську трудову федерацію" Махна, яка два роки відбивалася від переважаючих сил білих і червоних російських армій, спіткало незаслужене забуття.
При максимум 2 мільйонах населення підконтрольного Махнові району півдня і сходу України у 1919-21 роках, 60 тисяч у його армії і кількасот тисяч підпільників, більша частина місцевого українського населення Дніпропетровської, Запорізької, а також півдня Полтавської областей є нащадками махновців.
Чимало нащадків махновців є й на Донеччині, насамперед на півдні нинішньої області.
Зокрема, із села Новоспасівки Маріупольського повіту походили найвизначніші командири повстанців – Куриленко, Білаш, Бондарець, Гончаренко (Чуприна), Вдовиченко. Нині це схід Запорізької області на кордоні з Донецькою. Сильні позиції махновців були й на півночі нинішньої Луганської області.
Парадокс історії: виступаючи проти українських повстанців, чимало донеччан плюють у криницю, з якої пили їхні діди. Хоча, звичайно, з тих часів міграції кардинально змінили карту Донбасу, та не лише його.
Вождь російських більшовиків Ленін ще лише планував свій декрет про землю, як влітку 1917 року Махно вже ділив землю російських поміщиків та німецьких колоністів. На території, хоч на день-два зайнятій махновцями, руйнувалися всі в‘язниці. Усю захоплену у ворога здобич Махно ділив навпіл – 50% армії і 50% – місцевому селянству, на території якого відбувався бій.
І хоча махновці справді жорстоко розправлялися з "білими" командирами, "червоними" комісарами, учасниками продзагонів, ЧК та активістами радянських установ, за Махна були запроваджені розстріли на місці за самовільні обшуки, реквізиції, мародерство.
Головна особливість політики Махна полягала в його уявленні про державу як джерело зла і насильства, що він його здобув на прикладі сучасної йому Російської імперії.
Махно міг вступати у союзи із ким завгодно: із УНР, з іншими повстанськими командирами, червоними.
Від УНР Махно свого часу навіть отримав статус керівника Південно-Східної району. Але це рішення не вилилося в серйозну підтримку Махна з боку УНР, крім разової передачі йому зброї і боєприпасів та лікування махновців у шпиталях армії республіки.
Але ні за яких умов він не вступав у союзи з "білими", які декларували відновлення "єдиної Росії".
Наступ головного російського "недєлімщіка" генерала Антона Денікіна на Москву восени 1919 став апогеєм громадянської війни в Росії, який цілком міг призвести до перемоги "білих". Долю війни вирішували лічені полки.
В Україні більшовикам тоді не було на кого спиратися. Село переживало вибух антибільшовицьких повстань.
"Одеський пролетаріат – це бандити-спекулянти, гниль. Можливо, ми потрапимо в найрозпачливіше становище й напередодні падіння Одеси залишимося без коштів, а в Одесі без грошей революція не рухається ні на крок", – йшлося у повідомленні одеського підпільного обкому КП(б)У ЦК партії.
У цей час на знищення армії Махна, що бентежила тили "білих", був кинутий 35-тисячний корпус білогвардійців. Махно з обозом, складеним з жінок і дітей повстанців, відступав аж до Умані, де уклав угоду з армією УНР. Залишивши лікарям армії УНР своїх поранених, вождь знесиленої армії раптом перейшов у наступ.
Українська повстанська армія у ході Уманського бою у вересні 1919 року розтрощила добірні російські офіцерські частини. Вирішила долю атака кінної "засадної сотні" на чолі з сапмим Махном.
Махновці знищили 1-й Сімферопольський, 2-й Феодосійський, Керченсько-Єнікальський, 51-й Литовський офіцерські полки, більшу частину кавалерійських бригад трьох білих генералів, а також захопили штаб денікінців.
Втрати білих склали 18 тисяч убитими і 5 тисяч полоненими, ті хто лишився, розбіглися по лісах, лічені з них повернулися до білих.
Далі армія Махна почала стрімкий наступ в тилу Денікіна, за пару тижнів захопивши територію аж до Маріуполя, Юзівки (нинішнього Донецька) і Перекопу. Російські білі частини, що наступали на Москву, виявилися відрізаними від своїх баз.
Історики переважно солідарні в тому, що головна причина, чому Денікін виявився в еміграції в Парижі, а не на троні в Москві, лежить саме в Махнові. Як писав сам російський генерал Денікін, "у руках повстанців опинилися Мелітополь, Бердянськ, де вони підірвали артилерійські склади, і Маріуполь - за 100 верст від Ставки (Таганрога).
Повстанці погрожували Волновасі - нашій артилерійській базі... Випадкові частини - місцеві гарнізони, запасні батальйони, загони Державної варти, виставлені спочатку проти Махна, легко розбивалися великими його бандами.
Для придушення повстання довелося, незважаючи на серйозне становище фронту, знімати з нього частини і використовувати всі резерви... Це повстання, що набуло таких широких розмірів, зруйнувало наш тил і послабило фронт у найбільш важкий для нього час".
Звичайно, Російська імперія й до того зазнала цілої низки ударів, починаючи від Лютневої революції 1917-го. Але це був фінал.
Людина з однією легенею (інша в Махна була видалена в ув‘язненні), що отримала 12 важких поранень, могла по кілька діб не злазити з коня. У той час більшовик Лев Каменєв назвав Гуляйполе "картинкою українського XVII століття".
Історик Запорізької Січі Дмитро Яворницький був вражений, раптом побачивши живу історію прямо перед собою. Яворницький отримав від Махна охоронну грамоту на свій музей запорізької старовини. Зіткнення з брутальною реальністю призвело до того, що Яворницький у пізніх своїх творах став менш ідеалістично ставитися до історії козаччини.
Махно, попри радянські міфи, був байдужий до грошей і випивки. В останні роки свого життя в еміграції в Парижі він заробляв на хліб виробництвом декорацій. З цим ремеслом Махно познайомився в юності на роботі в українських театрах – тодішніх вогнищах українського життя.
Щоб пояснити успіхи Махна, радянська пропаганда навіть почала говорити про німецьких чи англійських військових радників. А насправді в результаті реквізицій тисяч "тачанок" на просторі Півдня України, Махно отримав мобільну армію, яка пересувалася швидше, ніж моторизовані армії часів ІІ Світової війни.
Махно зрозумів, що сотня вояків, які швидко рухаються, б‘ючи по вразливих місцях ворога, сильніша за нерухому тисячу.
Крім того, силоміць мобілізовані у червоні й білі загони бійці часто воювали проти Махна безініціативно, лише під страхом кари.
Хоча, ще в 1920-х роках ніхто в СРСР не ставив під сумнів суто український характер махновщини, згодом пропаганда спробувала вихолостити сам український характер махновського руху.
Мовляв, діяли якісь безнаціональні анархісти. У фільмі "Олександр Пархоменко" (1942 рік) прозвучала нібито пісня Махна "Любо, братцы, любо". При цьому у фільмі текст пісні було спотворено у порівнянні з оригінальним текстом авторства Махна, і, що найголовніше, перекладено на російську з українського оригіналу.
Після одруження з діячкою Гуляйпільської "Просвіти" Кузьменко, відозви Махна до населення почали видаватися переважно українською мовою.
У передмові до своїх спогадів 1926 року Нестор Махно пише.: "Про одне лиш можу пошкодувати я, видаючи цей нарис: це те, що він виходить не в Україні і не українською мовою.
Культурно український народ крок за кроком йде до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності і це було б важливо. Але в тому, що я не можу видати свої записки мовою свого народу, вина не моя, а тих умов, у яких я перебуваю".
Махновщина навпомацки йшла до природньої для себе ідеології українського патріотизму. І в цьому була вина не стільки селян, як незрілості української інтелігенції після двохсотлітнього імперського панування.
Ось як описував еволюцію Махна від анархізму до українського патріотизму радянський історик Кубанін у 1926 році, по свіжих слідах: "Тонка анархістська позолота стирається. Махновський штаб на чолі зі своїм керівником повертається обличчям до української інтелігенції… Махно починає сприяти петлюрівським загонам, укладає з ними перемир‘я, угоду про ненапад і спільні дії проти радянської влади.
Нападки махновських газет і самого Махна спрямовані проти "московських насильників", відозви рясніють усе більше і більше такими перлами, як "визволення рідної України від російського гноблення".
В інтересах Махна було підтримувати слабшого у війні між "білими" і "червоними". Проте, за наказом Махна, навіть всупереч законам війни та й здорового глузду, було страчено посланців від білого генерала Врангеля, який пропонував Махнові спільний фронт проти червоних і був готовий визнати УНР.
Махно дав себе одурити делегації "Інтернаціоналу" на чолі з угорським комуністом Бела Куном. Огида до "старого режиму" часом проявлялася в повстанців досить гротескно, через їхнє строкате, обвішане зброєю вбрання. Так людська натура компенсувала попередні приниження.
У Махна явно бракувало стратегічного бачення. Він бачив у гетьмані Скоропадському прикриття для багатих німецьких колоністів, які, за словами Тараса Шевченка, "на Січі картопельку садили". А ті замолоду засіли в печінці Махнові.
Грецький історик Фукідід у IV столітті до нашої ери дав таку характеристику землякам Махна: "За військовою потужністю й чисельністю війська з ними взагалі не може зрівнятися жоден народ. І не лише в Європі, але навіть і в Азії немає народу, який сам по собі міг би встояти проти них, якби вони були в єдності. Однак у сенсі здорового глузду та розуміння життєвих потреб вони не піднімаються до рівня інших народів".
Сказано так, наче й не минало ніяких тисячоліть.
Найголовніший підсумок цього "противсіхства": український національний рух було розділено на два потоки (державницький і повстанський), і розбито поодинці. Іноді справді доводиться обирати між гіршим і ще гіршим.
Але якщо взагалі утриматися від вибору, то можна отримати і найгірше.
Олександр Палій, історик, автор книг "Історія України" (2010), "Ключ до історії України"(2005), для УП
