Банкір і командир роти ударних БПЛА Андрій Оністрат: "Для мене дрони – як патрони"
Бізнесмен, банкір, а нині командир роти ударних безпілотників 68-ої окремої єгерської бригади Андрій Оністрат – один із тих небагатьох військових, які можуть собі дозволити відкрито говорити про армію та її проблеми.
І при цьому зберігати посаду, набирати людей у свій підрозділ, виконувати бойові задачі й залишатися величезним оптимістом та "адреналінщиком". За мірками української армії – велика рідкість.
Оністрат доєднався до Сил оборони за пару місяців після початку повномасштабного вторгнення. Спочатку служив у ЦСО "Альфа", у складі якого брав участь у наступі на Харківщині восени 2022-го. Потім – у Сухопутних військах, 68-ій бригаді, з якою пройшов оборону поблизу Вугледара, наступ під Великою Новосілкою й нині перебуває в обороні на лінії Куп'янськ – Лиман.
В обороні біля Вугледара на початку червня Оністрат втратив сина – 21-річного Остапа, який служив у його підрозділі. Остап першим з родини виявив бажання долучитися до Сил оборони: спершу служив у ДШВ, а потім разом із батьком у 68-ій.
У середині серпня "Українська правда" намагалася перетнутися з Андрієм Оністратом на лінії Куп'янськ – Лиман, яку прагнули прорвати росіяни. Втім, саме в той момент Оністрата відправили в його перший у житті штрафбат (за що – читайте наприкінці інтерв'ю). Тому репортаж про роботу "Шершнів Довбуша" вийшов без його присутності.
У жовтні ми перехопили Оністрата в Києві, під час його першої за пів року відпустки. В студію УП, на наш подив, він прийшов без військової форми і без своєї повсюдної супутниці – фронтової лайки з Борової на кличку Дівчуля.
"У зоні бойових дій Дівчуля зі мною живе, ходить на бойові завдання, вона завжди зі мною. Це мій друг. При тому вона розуміє мене з пів слова. Я спочатку трохи побоювався, що вона може кудись сквозанути, бо вона довго жила на вулиці, а потім я почав годувати її з руки, й вона дуже прив'язалася", – ділиться Оністрат.
В інтерв'ю УП Оністрат розповідає, якою бачить сьогоднішню армію, скільки і яких дронів "Шершням Довбуша" необхідно на місяць, і чи може Україна, на його думку, не витягнути цю війну.
Бюрократія, телефонне право та "я в рот е*ал, я воевал"
– Пане Андрію, ви більше як рік – у Силах оборони: спочатку це була Служба безпеки, потім Сухопутні війська. Як би ви з огляду на свої спостереження описали армію як організм – хто це, що це?
– Я вважаю, що зараз армія – це армія сорокарічних. Основну роботу тягнуть саме сорокарічні люди. Мене мій командир часто підколює, називаючи СЕО, по типу, що я такий директор. А все чому, яка підкладка під це? Я намагаюся знайти для кожного спосіб реалізації в армії. А у традиційних військових – стоп, наказ…
– Догана!
– До речі, у мене три догани. І з погляду психології я вважаю, що ці тупання ногами не мають сенсу. Точніше вони мають сенс, але набагато менший, ніж загальна атмосфера в колективі. Мені дуже пощастило з командиром бригади, тому що він мене реально підтримує.
Це екстраполюється в те, що в мене набагато якісніші люди, ніж у решті бригади. Мені не пхають кого завгодно, слава Богу, хоча і є пару "спадщин", яких ти нікуди не можеш подіти. Алкоголіка ти маєш тричі "задути", якогось нікчему – постійно дратувати доганами за те, що він щось не робить, а потім сказати: "Дивіться, у нього десять доган – треба звільнити". Ось це мені не подобається.
Що таке армія?
Сьогодні це інституція, яка живе своїм життям. До армії трішечки змінилося ставлення, повторюся – трішечки, бо я не вважаю, що армія є святою коровою, водночас я не вважаю, що до армії є тотальна повага з боку суспільства.
Є маса тем, які в армії треба не те щоб критикувати – міняти. А про це не дуже зручно говорити. От, наприклад, усі говорять: "Дрони, дрони, дрони..." і ніхто не розуміє, навіщо вони, звідки беруться, куди діваються.
А для мене дрони – це патрони. Ви уявляєте, якби ми так списували кожен патрон 5,45?
– Добре, система списання майна. Що ще треба пофіксити?
– Та там фіксити і фіксити. Система електронного обігу документів, обліку – це просто жах.
(УП: 17-го жовтня Кабмін спростив процедуру списання втраченого в бою майна. Як обіцяють у Міноборони, тепер на списання, наприклад, дрона має йти два тижні).
– Грубо кажучи бюрократія.
– Якщо грубо, то так, але в цілому – це наслідки радянщини. Що таке армія? Це історія, традиції, "33 за ДШВ" – і це все дійшло до наших часів. Тепер армія нас охороняє й оберігає, тільки що з цією історією робити?
– Ви говорите, що зараз армія – це сорокарічні люди. Вони ж не так і багато цієї радянщини застали?
– У них її немає. Вони до цього ставляться… От уявіть: у вас гарне волосся, ви гарно виглядаєте, тут приходжу я і кажу: "Щоб зі мною говорити, вам треба мати на голові військову шапку", – і починаю на вас її насовувати. А вона не підходить – стара, брудна і маленького розміру. Ви питаєте: "Це обов'язково?" Я кажу: "Так, це армія".
Я про це книжку напишу, точно продам 20 тисяч екземплярів. І всі, усі, хто мені хоч маленьке лайно зробили – звертаюся зараз, я про всіх вас напишу. З прізвищами.
– Ваш цивільний менеджерський досвід вам допомагає в армії чи заважає?
– Тільки допомагає, це 100%. Психологія людей, їхня поведінка, навички, про що вони мріють, коли втомлюються – я все це бачу з огляду на мій бекґраунд.
Є люди, які до цього ставляться скептично: та що він тут, от ми, армійщина! Синку, подивімося на результати.
У нас був прикол такий: перша сержантська комісія, я виставляю шістьох своїх людей, яких номіную на сержантів, і про кожного small story (невелику історію – УП) – цей воював там-то, цей робив те-то. На це дивиться людей 50-60, і тут встає один чувачок й каже зверхньо: "У вас усі такі бойові, такі ділові".
Це з тих людей, які люблять, вибачте, описувати себе фразою "я в рот е*ал, я воевал". А потім його поставили на головного сержанта бригади – попереднього вбило. Він приїхав до нас уже після двох наступів і каже: "Хочу подивитися на найкращий підрозділ бригади".
– Ще одне запитання про армію: який відсоток проблем в армії вирішує телефонне право?
– Невеликий, я б сказав, 5-7.
– Ви вдаєтеся до такої опції?
– Звичайно. Easy (простий –УП) приклад: моя рота має вертикальне підпорядкування, тобто є чуваки в Генштабі, яких ми ніколи не бачили, але які нас якось контролюють, питають, що ми зробили.
І десь три місяці тому вони мені кажуть: "Що у вас по бойових засобах ураження?". Я піднімаю телефон і кажу: "А що у нас по бойових засобах ураження? Від вас – ніяких. У нас усі дрони куплені або бригадою, або волонтерські". Вони кажуть: "Ну як так?". Отак.
А потім я подзвонив Міші Федорову, пішов з ним на зустріч, і нам дали перші дрони через Мінцифри.
– Скільки?
– Поки два комплекти.
– Mavic?
– Ні-ні, це не Mavic. Mavic нам дали ще колись на моє перше звернення, це було десять Mavic 3Т. Багато це чи мало?
От їду я в Чикаго, по дорозі кажу: "Давайте я зроблю зустріч – може, вдасться щось зібрати, щось купити". Приїжджаю в Чикаго, приходить людей 100, я зі сцени збираю десь 11-12 тисяч доларів – це в сухому залишку чотири 3Т. А Міша дав мені десять.
Під час бойових дій ми можемо втратити три за ніч, а можемо за тиждень не втратити жодного.
– Брак забезпечення дронами з боку держави, на вашу думку, це: а) закономірний брак ресурсу в країні, що воює; б) нерозуміння потреб військових?
– І те, і те.
– А чого більше?
– Нерозуміння військових – це за моїми внутрішніми відчуттями, а щодо браку ресурсів – ми ж не були до цього готові. Я вам скажу більше, що півтора року тому війна була одна, без дронів чи з їхньою мінімальною кількістю. Зараз вона зовсім інша.
Ви можете будь-якого американця спитати, як вони ставляться до дронів, він буде бекати, мекати і не знати, що відповісти. Я можу будь-яку групу з НАТО привезти, показати, як це працює, і вони просто відкриють рот. Ви бачили, як Саба працює, і так працює ще 10 людей.
Роль FPV, співпраця з українськими виробниками дронів і власні кошти на підрозділ
– Скільки дронів "Шершням Довбуша" треба на місяць?
– Плюс-мінус 30.
– Скільки з них Mavic, скільки FPV?
– Зараз ніч стала більша. І якщо, скажімо, влітку вона починалася о 20:30 і закінчувалася о 3:30, то зараз вона починається о 5 і закінчується о 7. А ще трішки і буде починатися о 4 і закінчуватися о 8. Тому, звичайно, 3Т (Mavic з тепловізором, який дозволяє цілодобово стежити за тепловим об'єктом – УП) треба більше на цей період, а звичайних "трьошок" (звичайний Mavic – УП) – менше.
На зимовий період, думаю, треба десь 40% 3Т і 40% "трьошок".
– Хочу ще запитати про FPV. Спілкуючись з FPV-шниками і спостерігаючи за їхньою роботою, у мене склалося враження, що кожен запуск FPV – це лотерея. Дрон може не піднятися, прикріплений до нього вибуховий пристрій може спрацювати в руках військового…
– Саме так.
– У такому разі чи не переоцінена роль FPV-дронів зараз на фронті?
– Дуже переоцінена. Відповідаю на ваші питання коротко і ясно: вона дуже переоцінена. З погляду всіх процесів…
От коли ви бачите відос – летить дрончик, раз, якийсь танчик зірвався, а з другого дрона це все підзняли! Це виглядає класно, але щоб досягнути цієї картинки, треба залучити неймовірно велику кількість освічених людей.
Це мають робити не Вася, Петя, Коля – штукатури з Яворівського району Львівської області. Це мають робити дронщики, розвідники – усі топчики.
– FPV-дрон наразі не є вашою головною ударною силою?
– Не є. Наша основна ударна сила сьогодні – це третій Mavic. Як би це дивно не звучало, але це статистика – скільки ми вразили техніки, танків, живої сили.
Усі кажуть: "Ой, нам це не подобається, те не подобається". Потім хтось дзвонить і каже: "Ми вигадали супер-заміну Mavic". Клас, а скільки ви можете нам їх поставити і коли? Я не чую у відповідь: "Заплатіть нам 20 тисяч доларів і комплект буде у вас післязавтра". Або через тиждень, або через місяць. Такого немає.
Мені нещодавно подзвонили з Прибалтики, кажуть: "Ми колись були в Україні, потім виїхали, зараз зробили класний дрон". Супер!
Берете цей дрон, приїжджаєте до мене на полігон, ми його випробовуємо, кажемо, як він працює. Потім ми беремо цей дрон, їдемо на лінію дотику, дивимося, як він працює, й даємо свій висновок. Якщо все буде ідеально, я теоретично стикую вас із Мінцифри. Усі ж хочуть потрапити в систему ЗСУ, щоб хтось почав фінансувати (виробництво – УП).
– З українськими виробниками дронів ви працюєте?
– Працюємо.
– З ким саме?
– Навіть Федоров їх не називає! Тому я теж не буду. Це нормальні люди, я їх знав у цивільному житті.
Ще один приклад: подобається мені якийсь пристрій, він добре літає, а потім ми направляємо на нього пушку, і вона його просто валить. Я кажу: "Слухайте, у нас суцільний РЕБ, немає місця без РЕБ. Є місця, де він дуже сильний, є де не дуже, а є місце, де його можна облетіти".
Потім приходять мої технарі, кажуть, знайшли фітюліну від подавлення, за кожен дрон треба заплатити 38 тисяч гривень. Я знаходжу ці гроші, плачу виробникам, і потім ще багато-багато питань.
Система дуже сильно розвивається, але є ще над чим працювати.
– Чи можемо ми вже констатувати, що українське виробництво дронів перейшло від етапу гаражних кооперативів до виробництва на хороших потужностях?
– 100%. Щоб ви зрозуміли масштаби, можете одним оком піддивлятися на те, що Міша (Федоров – УП) каже у себе в інсті, і множити на кілька разів. Множити, не ділити.
– Коли в Україні можуть з'явитися аналоги "Шахедів"?
– Я думаю, що вони вже на підході. Не маю 100% інформації, але маю опосередковану про те, що ці історії вже на дуже високому рівні розробки.
– Скільки своїх особистих коштів ви щомісяця витрачаєте на свою роту?
– У різний час по-різному. Щоб у мене не було на це спокуси, я 50% зарплати, як приходить – на рахунок дружини, 50% – на рахунок тата. І прямо зараз у мене кредитна лінія – мінус 50 тисяч, я серйозно.
На що витрачаються гроші? Є маса речей. Зимова гума – пішли дощі, й тобі треба поміняти її миттєво на всьому, що їздить, ремонт машин.
Є ротні машини, але вони в нас не обліковані, а чому? Бо є правило: на обліку мають бути машини з 2010-го року, а в мене є машини 2007-го. Приношу рапорт, а мені кажуть: "Go away (йди геть – УП)". Це означає, що я маю сам її ремонтувати. А коли машина експлуатується 24/7, причому в дуже прозаїчних умовах, і плюс вона ще не нова, їй мінімум років 15 років, то в ній постійно щось ламається. І таких дрібничок…
– Тобто про яку суму в місяць ідеться?
– Скажу так, що в цілому я витратив на роту біля 3-х мільйонів гривень (донатів – УП) за пів року.
Співбесіди в "Шершні Довбуша", перший штрафбат і марафон у Чикаго
– Ви також є HR-ом для свого підрозділу, ви самостійно проводите співбесіди з людьми, які хочуть долучитися до "Шершнів Довбуша". Кого ви відсіюєте одразу?
– Гарне питання. Коли я зустрічаюся з людьми, я, по-перше, хочу зрозуміти, наскільки вони готові йти на війну надовго. Щоб ні в кого не було ілюзій – війна надовго. Мені треба знати, як людина поведе себе в ситуації, коли я завтра не відпущу її у відпустку. І післязавтра не відпущу, а, може, відпущу тільки через три місяці.
Друга історія, у принципі, дуже важлива – наскільки людина готова вбивати.
– Ви так прямо і запитуєте?
– Так, я прямо так і запитую. Бо коли ми сидимо біля "ящика" чи дивимося ютуб, ми думаємо: зараз як дістану, бам-бам! А воно так не працює. Настає момент, коли один на іншого стають стволами, і хтось вистрілює першим. І цей перший ствол може бути не твій. Далі – наскільки людина фізично, морально готова.
Спочатку людина думає, що вона нічого не боїться. А коли потрапляє на "передок", усе виявляється інакше.
– Скільки заявок до вас надійшло за час формування підрозділу?
– Біля 30, ми взяли до 10 людей.
– Ви говорите, що спочатку людина думає, що нічого не боїться. А чи є страхи у вас як у командира?
– Як у командира? Ні, є відчуття великої відповідальності. Сказати, що в мене є страх… У всіх є страх, питання, як далеко ти його пускаєш. Скажімо так, я не кидаюся кудись від першого вибуху.
– У вас ця витримка була одразу чи це був етап переборювання себе?
– Ні, такого не було. Я адреналінщик, я мотоспортом займався, падав з мотоцикла зі швидкістю 160 км/год. Я знаю, що таке небезпека.
– Чи були випадки, коли ви відмовлялися виконувати бойові задачі з огляду на те, що це надто ризиковано для ваших хлопців?
– У мене був один випадок, за який мене відправили в штрафбат.
– На захід, у пункт постійної дислокації?
– Так. Ми отримали бойову задачу – зробити дві нові точки зльоту. Я особисто їх знайшов, затвердив. Потім їх треба робити – це фізично викопати й накрити. Накривати має спеціальна служба, а вона каже: "Я туди не поїду, там страшно". Врешті вони вивантажили (дошки – УП) за 3-4 кілометри від потрібного місця.
– Це дуже далеко…
– Це не 300 метрів і не три. У підсумку в одну точку ми самі якось довезли, а в другу не змогли, бо все зламалося. Я пообіцяв командиру виставити туди людей, а фізично цілий день намагався довезти туди ці "дрова" і не довіз. Тобто я не виставив людей. За це мене відправили у штрафбат.
Що мені треба було зробити, щоб туди не поїхати? Перший варіант – розплющитися і знайти транспорт, яким це можна завезти. Я розплющився – транспорту не було, я перепитав у всіх, кого можна. Зараз я його просто купив. Зібрали гроші, купили. Я його нікому не дам, бо мені ніхто нічого не давав.
Другий варіант: треба було взяти цих людей, фізично з ними поїхати на точку і працювати там. Якби почався обстріл, ми б згорнулися і переїхали. Це якби він гарно почався, а якби негарно? Така от історія.
– Коли вас відправляли в Ужгород, ви явно були тому не раді. В особистому листуванні ви написали мені, що вам достатньо на кілька днів виїжджати в Київ, щоб побачити родину, а весь інший час ви можете перебувати в зоні бойових дій.
Що вас затягує у війні? Чому вам там комфортно?
– Складне питання. Насправді я вважаю, що кожен чоловік, громадянин цієї країни має приміряти на себе цю історію.
– Лише чоловік?
– Так, жінки добровільно. Другий момент: чому мені було дискомфортно у штрафбаті? Бо я там нічого не робив. Бігав, плавав, на вєліку їздив. Живеш за свої, харчуєшся за свої, грошей тобі за це не платять. Тупе проведення часу, поряд з тобою одні алкаші. Уся твоя робота – ходити на шикування.
Якби зараз повторилася ця історія з накриттям точок, я б узяв хлопців і сам пішов би це робити. Тим паче, ті точки виявилися дуже ефективними, ми відпрацювали на них по два місяці.
– Це вже було на лінії Куп'янськ – Лиман?
– Так, ми ж тут знаходимося з 22 липня, а ви з нами вийшли на зв'язок у серпні. Це вже був наш "глибокий захід". У перший захід, коли ми в'їхали на пусті позиції, відбувався хаос. Нацгвардія виходить, питаєш – де ваші позиції? А, десь там, ми все, побігли, у нас наказ на вихід.
Потім я вже ознайомився з усіма точками, ми працювали "у повний зріст". Але треба було рухатися далі, бо чим далі ти просуваєшся, тим більше в тебе часу на скид, на розвідку.
Іноді от присилають з інших бригад людей і кажуть – працюйте разом. Я приходжу, кажу – ось вам точка, ми тут працювали, ми зараз ідемо вперед. А вони – ой, тут дуже близько, ні, ми будемо літати з дороги, три кілометри назад. Я кажу – а який сенс вам літати на три кілометри далі? А якщо ця людина потрапить до вас увечері за стіл, то вона скаже: "В рот е*ал, я воевал!". І таких багато.
– Якщо дивитися по напрямках, де вам було найважче: в обороні під Вугледаром, в наступі під Великою Новосілкою чи от зараз в обороні й частковому наступі на лінії Куп'янськ – Лиман?
– В обороні на Вугледарі було нецікаво, там було багато втрат дронів і невеликі враження з нашої сторони. У наступі під Великою Новосілкою було цікаво.
– Це ви у Благодатне заходили?
– Так. Там було більше динаміки, постійний рух, плюс я бачу, що бригаду більше підтримують, коли ми виконуємо свою задачу – у нас стало більше засобів ураження.
Тут (на лінії Куп'янськ – Лиман – УП) уже цікавіше, можна експериментувати. Мені от ще треба місяць–півтора і взагалі включуся в турборежим.
– Росіяни дуже оптимістично, як на мене, почуваються на цьому напрямку. Як думаєте, чи зможуть вони ще раз дійти до Куп'янська?
– Я не знаю, наскільки потужні наші сусіди, хоча от 66 бригада мені подобається. Через нас вони точно не пройдуть, желізяка. Під Сватовим основний удар тримаємо ми, 66 – праворуч від нас, 25 – ліворуч.
Я дивлюся на ситуацію оптимістично. Спочатку було трішки важкувато, бо було багато арти, ДРГ йшли, мобіків вони кидали. А потім ми їх розвалюємо і все.
– Буквально за кілька годин до нашої зустрічі ви повернулися з Чикаго, куди їздили на марафон. Це ваша перша відпустка за пів року і перший виїзд за кордон за все повномасштабне вторгнення?
– Я майже два роки не був за кордоном. Останній раз ми повернулися з Еміратів у січні 2022 року.
– Як ви почувалися у світі поза Україною, у світі без війни?
– Я в Америку зазвичай їжджу надихатися. Дивлюся, що відбувається, хто куди йде, як живе, які тенденції. Я дивлюся на це такими економічно банківськими очима – як вони реагують на підвищення ставки, як це все впливає на ринок іпотеки.
Трішечки дивлюся на кризу в Конгресі, я спілкуюся з людьми, особливо з республіканцями, тими, хто їх підтримує. Вони ж не відчувають війни, ні вони, ні австрійці (Оністрат також був у Відні під час відпустки – УП). У них своє життя.
Але от що мені сподобалося. Я зупинився в Іллінойсі на заправці, а там інша система, не європейська – треба кнопочки тикати, і треба час, щоб розібратися. Я намагаюся розбіратися, підходжу до чувака, кажу: "Could you help me, please, because I'm first time, I don't understand?". А він: "Where are you from?". Я кажу: "From Ukraine". І він так класно на це відреагував! Просто перша людина на заправці.
Але от при цьому мене, наприклад, засмучують республіканці похилого віку, які думають, що Трамп хороший. Усі вихідці з, умовно кажучи, СРСР підтримують республіканців. Вони не до кінця розуміють, що відбувається, що праворадикальне крило республіканців просто заграє з тим, що більшість людей не можуть відповісти чітко, що таке 2+2. Вони не знають, що 2+2 і 2 у квадраті – це в результаті одне і те ж число.
Мені сподобалося, як один із республіканців сказав: "Вони не розуміють: якщо Україна раптом не витягне, то через деякий час нам треба буде відправляти американських солдатів воювати у Польщу, Латвію, Литву й Естонію за п'ятим пунктом НАТівського договору. І це буде набагато дорожче. Бо зараз жоден американський солдат не загинув – ми просто даємо гроші, які на фоні решти цифр є трьома копійками".
– Ви допускаєте той варіант, що Україна може не витягнути?
– Ні, я не допускаю. Я допускаю, що може бути дуже важко. Дуже важко. Може йтися про зменшення фінансової допомоги, яка покриває частину нашого дефіциту бюджету – це може призвести до жахливих наслідків з погляду інфляції, бо доведеться друкувати гроші. Буде важко, наслідки незрозумілі.
Але в цілому я в це не вірю, не хочу, я оптиміст. Я розумію, якщо раптом щось станеться, мені доведеться достатньо швидко виїхати з країни. Я не хочу в це вірити взагалі. Такого не може бути.
Ольга Кириленко, УП
Відео та фото – Назарій Мазилюк, УП
