Рік Януковича? Чи досі "анти-Ющенка"?
Минає рік президентства Януковича. Усякий проміжний фініш завжди провокує не скільки до оцінок минулого, скільки до певної проекції майбутнього. Виникає низка питань, які ніби підштовхують до обережного оптимізму. Отже:
– До яких наслідків привів такий вибір українців у другому турі президентських виборів 2010 року?
– Чи є якісь позитиви в діяльності команди Януковича?
– Куди ця команда приведе країну – до економічного процвітання, як вони декларують, чи до повного занепаду на всіх рівнях, як про це говорить опозиція й Західний світ?
– Якщо це було помилкою, то як цю помилку виправляти?
Усе ж українська ситуація нагадує обпареного, що дмухає на студену воду. Багато води, тобто порожніх слів. За рік цієї води вилилося стільки, що суспільство вже затруєне.
Найголовніший емоційний висновок, котрий отримали громадяни – усвідомлення того, що твоя рідна держава є твоїм головним визискувачем, а не захисником. Це, власне, для соціалістично-, чи то патерналістські орієнтованого виборця самого Януковича.
А для тих, хто Януковича не обирав, усе зрозуміло й так.
Тільки це не плата за попередній вибір. Це плата за віру в невичерпну соціальність держави. За минулий рік сам Янукович, здається, не поспішав налаштовувати діалог із цілою країною, але усвідомлення необхідності такого діалогу все ж вряди-годи Банкова пробує демонструвати.
На жаль, усе, на що спромоглася команда Януковича в інтелектуальному сенсі –примітивне заперечення Ющенка.
Модель "Янукович як механічний анти-Ющенко" веде в безвихідь не тільки Януковича, але й країну. Тому до цього образу, до анти-Ющенка, країна поставилася як лише до політтехнології. Тільки з нинішнім інтелектуальним ресурсом, на котрий опирається влада, швидкого результату годі й чекати.
Ситуація взагалі заведена на відсутність швидкого результату. Швидкий результат – лише риторика частини малоосвічених політиків. При формуванні фундаменту стійкої будови, розрахованої на велику перспективу, потрібні, у першу чергу, кроки обачні.
Попри те, що негатив у діях влади поки що переважає, усе ж можна говорити про певні здобутки. Саме вони можуть бути передвісниками майбутніх переможних сценаріїв.
Найперше – влада стала більш узгодженою, дієвою й прогнозованою. Почався процес зближення слова й дії. Адже розрив між словами й діями попередньої команди на Банковій, об'єктивно, став фактором політичної смерті тієї команди.
Друге – фактор економічного націоналізму. По суті, він формує надію й на повернення влади до ідеологічних рамок попередніх президентських команд. А основою дій попередніх президентів, усе ж, була ставка на українську ідентичність як основний рушій реформ. Ця ідентичність потребуватиме певного соціального договору, котрий силами самого малого чи середнього бізнесу не перекрити.
Отже, крупний капітал змушений буде інвестувати в національні проекти як у соціальні.
Третє – навіть починаючи реформи, фактично наосліп, без звіреного плану дій, влада змушена буде ще більш озиратися на міжнародну практику реформ, та спиратися на прогнозовані фінансові ринки, відповідно реформуючи й законодавство та держаний апарат.
Зрозуміло одне – зусиллями лише однієї із соціальних груп реформи не робляться. Кожна група має бути майбутнім акціонером реформ. Але найбільшим рушієм повинен стати крупний капітал.
Якщо комусь усе ще хочеться будувати Малу Росію, нехай одразу на себе приміряє кухвайку Ходорковського. Бо тоді Янукович вимушений буде поводити себе по-путінськи.
Четверте – участь в інтегральних проектах. Євро-2012, заявка на Зимову Олімпіаду-2022, аверс Одеса-Броди, термінал скрапленого газу як нацпроект, перекидання венесуельської нафти до Білорусі, тотальна інформатизація освіти як той же нацпроект та інше – це фактично формування заявки на регіональне лідерство, що робить євроінтеграційні зусилля фактично незворотними.
П'яте – конституційний процес. Яким би брутальним він не був, але крок зроблено, і є чіткий відповідач за цей крок. Хай навіть із присмаком фаталізму – "куди крива винесе". Але ця крива оплачується із приватної кишені наймайновитіших спонсорів перемоги Януковича.
Сам процес переписування Конституції започаткував паралельно й переформатування політичного ландшафту країни. І це – позитивна реальність.
Імітаційній політиці, започаткованій ще в часи Кучми, приходить закономірний кінець.
Разом із тим виводяться на передові рубежі люди, чия свідомість формувалася фактично в умовах незалежності й політичного плюралізму. Світоглядно ці люди нічим не різняться із громадянам розвинених європейських демократій.
Отже, куди веде країну Янукович і його команда?
Найпринциповіша перешкода в здійсненні реальних реформ – практика й кадри.
Поборюючи політичних опонентів, за останній рік владна команда більше уваги присвятила перерозподілу ресурсів і активів, аніж реальним реформам. Держава в руках Януковича виглядає як інструмент наживи невеликого кола акціонерів. А "всі хто не з ними, той проти них".
Хоча в суспільстві все ще присутні певні очікування. Однак повсякдення практика влади переконує навіть найщирішого виборця біло-блакитних: держави з подібними політичними практиками живуть не довго.
Януковичу із президентством просто пощастило: адже без світової кризи він, напевне, не став би головою держави.
Але йому пощастило й вдруге: ще до нього Ющенко девальвував кучмівську Україну – таку собі "перехідну державу" між російським імперіалізмом/індустріальним суспільством та постімперською державою, і, відповідно, частково постіндустріальним суспільством.
Януковичу випало будувати державу пост-індустріального суспільства із проекцією на інформаційне суспільство. Тож, практика радянського адміністрування, що залишилась в спадщину, є вбивчою для реалізації такого амбітного надзавдання.
Враження таке, що зараз влада через тиск на опозицію просто заповнює тактичну паузу, заявивши про реформи й не до кінця розуміючи їхній обсяг і часові межі.
Свого часу гуру неолібералізму, Мілтон Фрідман, резюмував приблизно таке: "Лише криза, справжня, а не уявна, веде до реальних перемін."
Тож Януковичу ніщо не заважає будувати.
Адже Ющенко і криза, чи то Ющенко як криза – фактично розчистив йому майданчик. Він навіть опозицію фактично нейтралізував для Януковича. Але Вікторові Федоровичу розраховуватися все ж доведеться не з Ющенком, а з його виборцем. Однак виборець Віктора Андрійовича, як і Юлії Володимирівни, поки що цього бажання не демонструє.
Сконсолідована влада, перед новими викликами й потрясіннями, котрі чекають нас, у першу чергу, з боку Росії, може виявитися благом.
Однак влада, у котрій рішення приймається досить маленьким колом посвячених, завжди є більшим ризиком для нації, аніж слабка влада того ж Ющенка.
Мінімізація держави робить життєздатнішим і самоорганізованішим суспільство.
Що ж до оцінок Заходу, то хай би Захід дав сам собі звіт про те, що президентство Януковича стало наслідком не зовсім послідовної політики щодо України Ющенка також.
Янукович – не помилка українців. І варто припиняти балаканину про його президентство як помилку.
Перемога Януковича якраз є свідченням демократизації країни. За таких економічних умов, у котрі потрапила країна, навіть зрілий виборець у країнах зі столітньою демократією повівся б точно так, як український виборець.
Щоб скорегувати українську ситуацію й зменшити внутрішню напругу, дуже важливо, аби український громадянин досить чітко й однозначно розумів як перспективи країни, так і її місце у світових розподілах.
До того ж, важливо втримати від розпаду найпотужніші опозиційні сили. А ще краще – мінімізувати взаємопоборювання в колах цих партій. І тут сила й досвід найпотужніших європейських партій є безальтернативним.
Це й буде той обруч, котрий триматиме ззовні внутріполітичне бродіння в українській діжці.
Володимир Цибулько, спеціально для УП
