Жити Надією!

3407 переглядів
0
П'ятниця, 11 березня 2016, 10:37
Роман Дубасевич
культуролог, перекладач, Берлін

Хвиля протестів проти ув’язнення Надії Савченко, що прокотилася країною та діаспорами, свідчить про те, що її доля стала питанням загальнонаціонального масштабу.

Щобільше від початку її сухого голодування, а відтак загрози реальної смерті, протестні акції почали стрімко набирати обертів та емоційного накалу.

Яскравий приклад – напади на російські дипломатичні представництва, символічна "різанина" ляльок Путіна (sic!) та спалення російських прапорів у Києві, Львові, Одесі.

Увага усієї країни на тиждень виявилася прикутою до однієї новини – тонкої волосинки, на якій підвисло життя відважної жінки.

Збіг протесту з міжнародним жіночим днем та уродинами Шевченка за лічені дні зробив її не тільки символом українського жіноцтва, а й України. Щойно дізнавшись про припинення голодного протесту проти сваволі російської судової системи, країна перевела подих.

Масштаб та гострота протестів поставили українську владу і дипломатію перед серйозним викликом. Адже у ці дні годі собі уявити людину в Україні та серед її прихильників за кордоном, яка залишилася б байдужою до полоненої.

Утім попри величезні зусилля родини ув’язненої, адвокатів та громадянського суспільства, ситуація все ще на межі зриву: голодування не залишало Савченко шансу вижити, так само як мінімальною залишається перспектива її передчасного звільнення.

Всупереч її відчайдушному спротиву, в українському суспільстві запанувало тривожне передчуття неминучої катастрофи.

На перший погляд, винуватці цієї трагедії очевидні. Головну відповідальність несе та сама людина, яка задля великої геополітичної гри вирішила розпалити громадянське протистояння на сході України до повномасштабної війни й узурпувала владу в сусідній країні.

Водночас прикметно, що сама Надія, а також її родина щораз частіше вказували у бік української влади, яка допустила розгортання такого сценарію.

Але чи вичерпує цей список усіх учасників цієї моторошної трагедії, цього вмирання наживо, під камери, свідком якого стало українське суспільство? На моє переконання, неабияку відповідальність за стан Савченко несе і українське суспільство.

За долею Надії слушно бачать і сваволю російської влади, і бездарність української, але чомусь ніяк не хочуть бачити те, що Савченко є втіленням цієї війни загалом – її безглуздя, її жорстокості й хаосогенності.

Українська літунка є не тільки символом усіх українських військових, які змушені день-у-день гинути на Донбасі. Її доля як і доля інших жертв є відображенням темного і страшного обличчя українського суспільства, яке гублячи ціле покоління, свій добробут, зрештою, перспективу існування самої держави, ніяк не може вирішити, яку ціну воно готове запропонувати за припинення війни.

Навпаки воно пишається тим, коли у відповідь може гордо кинути образу в обличчя агресора, руйнівні можливості якого в рази перевищують ресурси України, і змушують рахуватися з нею найрозвинутіші країни Європи.

Але чомусь обережність чи навіть опортунізм останньої ми схильні вважати лише зрадою.

На превеликий жаль, нам навіть не спадає на думку, що така поведінка, крім економічних інтересів, може бути продиктована і гірким досвідом непередбачуваної динаміки двох жахітливих світових воєн, адекватне осмислення яких досі заблоковано радянською та націоналістичною міфологіями.

Зрештою, достатньо навіть озирнутися на "довоєнні роки", як це дивно звучить..., або навіть прислухалися до біженців з Донбасу, аби швидко усвідомити, що нам все ще є що втрачати у випадку ескалації конфлікту.

Видається, що лідери сепаратистів усвідомлюють це краще, ніж українська влада, яка продовжує жити у паралельній реальності. Невипадково на останній зі своїх прес-конференцій лідер ДНР Захарченко цинічно натякав на те, що Україна може ще просити про вибори.

Характерним для розщеплення нашого суспільства між героїчними деклараціями та тривожним станом справ є безрезультатні дискусії навколо статусу окупованих територій та виборів.

Загальноприйнятою є думка, що надання особливого адміністративного режиму та проведення виборів на непідконтрольних Україні територіях стане бомбою сповільненої дії.

Легалізація сепаратистських еліт, їхній вступ у парламент приведе до розпаду української держави так само, як загрожує ним і федералізація.

Однак всупереч істерії майже усіх українських партій, гіркою правдою є й інше.

Продовження війни коштує невимовних і незворотніх жертв: вона не тільки знекровлює українські родини та українську економіку, але й розкладає українську політику.

Уже традиційні ексцеси з учорашніми та сьогоднішніми героями, їхня зневага до закону й елементарних норм людської поведінки руйнують начебто омріяну ними державу не менше, ніж корупція та злочини попереднього режиму.

Щораз частіші інциденти із застосуванням зброї, бійки у парламенті та нечуване (і взаємне!) хамство серед політиків найвищого ранґу свідчать про те, що зумовлена війною мілітаризація колективної свідомості – не вигадка перечулених інтелектуалів, а вже реальність.

Додаймо сюди постійне списування на війну та Росію економічних і політичних провалів, і ми отримаємо картину важкохворого пацієнта, якого горе-лікарі замість негайної терапії та ліжкового режиму заходилися лікувати больовий шоком, що має буцімто "мобілізувати", "згуртувати" його сили.

Розмови про героїзм, "незламність" українців на тлі щораз більшої соціальної несправедливості, нечуваного зростання цін і зубожіння, корупції та кругової поруки, приміром, у прокуратурі,звучать як цинізм, особлива небезпечність якого криється у його хронічній неусвідомленості.

Аби збагнути, кому потрібні герої, пропоную лише згадати про соціальне забезпечення ветеранів АТО, або жахливі картини побуту 53-тьої бригади, що після фронтового пекла опинилася серед пекла тилового – у полі серед болота, без даху, їжі й елементарних санітарних умов.

І це проблема не тільки України, а й усіх воєн: так було після Другої світової, після В’єтнаму, Афганістану, в Україні ця зневага до людського життя просто набрала збочених форм.

Суспільство не може довго жити у стані війни, воно прагне її витіснити, забутий повернутися до нормального життя. Натомість офіційна риторика й далі марить героїчним опором та кіборгами.

Ми відмовляємося бачити зловісне обличчя війни й усвідомлювати її повний рахунок.

А його доведеться оплатити, при чому виглядає так, що робитиметься це коштом найбідніших категорій українського громадянства, тоді як середній клас та "еліти" забарикадуються у чергових ілюзіях власної всесильності.

Адже, крім порівняно невеликої кількості програмістів та бізнесменів, в армії воюють соціальні низи, варто тільки передивитися численні ролики на ютюбі. Ті, хто не зміг виїхати, відкупитися чи уникнути мобілізації.

Що все це має спільного з випадком Савченко? Паралелі та відмінності очевидні. З одного боку, рішення про сухе голодування, а фактично – про публічну смерть є особистим вибором Надії.

Емоційний, можливо, розпачливий, він не підлягає "раціональній" дискусії, на відміну від загальнодержавних політичних рішень, а викликає лише невимовний жаль і скорботу.

З іншого боку, з огляду на неабиякі політичні дивіденди з цієї події, такий крок є частково втіленням певного суспільного сценарію – запиту на героїзм, незламність і непохитність, які фактично не залишають Надії шансу на життя.

Показовою для такого роздвоєння була дискусія про долю полоненої на шоу Шустер Live від 4-го березня цього року. Хоч аудиторія і політики були одностайні у тому, що Надія мусить жити, вони не припиняли повторювати про героїзм цієї жінки, пророкуючи їй навіть блискучу політичну кар’єру.

Гості довго розважали над тим, кому може бути вигідна її смерть – Путіну чи навіть політичним силам в межах країни.

Утім ніхто не замислився, що наділивши її високим політичним статусом, зробивши її всенародною іконою, ми фактично зробили її заручником не тільки Путіна, а й усього українського суспільства.

Добре усвідомлюючи щораз більшу символічну вагу полоненої, Путін отримав чудовий важіль для тиску як на Надію, так і на Україну загалом: адже тепер ставки для торгу неймовірно зросли.

Крім того, протести, що переходять у акти вандалізму, є чудовим матеріалом для міжнародної дискредитації України, тоді як безпорадність українських політиків лише підриватиме рештки довіри до них й розхитуватиме й без того нестабільну політичну ситуацію.

Вона знов стає схожою на порохову бочку, що може вибухнути будь-де, а найімовірніше знову на Сході.

Як влучно зауважив Віталій Портніков: "Оказалось, что именно дело Савченко – тот крючок, на который можно подцепить украинскую рыбину – и тащить, тащить, тащить на сушу, пока она не задохнется от гнева и бессилия. Какой же злодей добровольно отказывается от такой наживки – наживки дестабилизации и разжигания ненависти к власти враждебной страны?".

Перетворивши Савченко на черговий "символ нації" та її "бойового духу", ми прирікаємо її на мучеництво, а, можливо, й на смерть.

Хоч лише людина без серця могла не зауважити, що заручниця перебуває на межі внутрішнього зриву, і лише відмова від сухого голодування дає малу надію, що у великої Надії знайдуться сили, аби протистояти суспільному "замовленню" на нового національного месію і зберегти себе.

Роман Дубасевич, для УП

powered by lun.ua
Авторизуйтесь щоб писати коментарі
Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення
ProZorro. Типові помилки замовників, про які варто знати
Будь-які публічні закупівлі починаються з підготовки тендерної документації. Саме від того, як сформована документація, залежать майбутні умови участі в тендерах.
Коли судді пропонують мені хабар – це не нормально
Вчорашня історія додала ще один аргумент до створення Антикорупційного суду з незалежним відкритим конкурсом з добору суддів, які не будуть намагатися "вирішити все по-нормальному".
"Мова ворожнечі" як тавро і цензура. Європейський контекст
При законодавчому закріпленні концепції "hate speech" (мова ворожнечі) суспільство може бути позбавлене можливості вільно засуджувати неприпустиму поведінку. У тому числі – політиків.
Корисний кейс для бізнесу : як перемогти ДФС
Методи тиску на бізнес не тільки продовжують жити, а й активно розвиваються. Наприклад, податківцями. Наприклад, коли вони блокують реєстрацію податкових накладних. Що робити?
Євроінтеграція для холодильника? Що прийде на зміну боротьбі за безвіз
Продукція великих компаній різниться за якістю у "старій Європі" та у "новій". Ми можемо стати не лише спостерігачами, але й учасниками безпрецедентного кейсу захисту прав споживачів у Європі.