Про політичну культуру. "Нашу" і "Їхню"

Ще віддавна чув, що чехи – наймодерніший слов’янський нарід, – мовляв кількасот літнє перебування під австро-німецьким культурним і політичним впливом відбилося на їхній суспільній самоорганізації, і на способі думання.

Після кількох перших днів феєричного захвату культурними пам’ятками "перлини європейської корони" – Праги, починаєш спостерігати за дрібничками, котрі, власне, й визначають національний характер того чи того суспільства.

Перше, що кидається в очі – це чіткість і пунктуальність: увесь громадський транспорт їздить з точністю до хвилини. На кожній зупинці написаний розклад. Відсутність маршруток і інших транспортних естетичних потвор заставляє полегшено зітхнути. До того ж план як дістатись з точки "А" в точку "Б" з легкістю можна знайти в Інтернеті.

Цим користуються буквально усі. Відправляючись з одного кінця Праги в інший, можна не тільки вивчити "де", "коли" і на "що" треба сісти, "як" і "куди" пересісти, але й похвилинно спланувати собі найшвидший маршрут саме на необхідний вам час.

Для мешканців невеликих міст України ця "дрібничка" видається навіть не вартою уваги, але кияни, впевнений, добре знають у якому настрої і тонусі вони почуваються, приїхавши на працю десь з району Троєщина, нам’явши боки, згорбившись в маршрутках і наслухавшись кримінальних ерзац-пісень відомого київського ерзац-радіо, до того ж пам’ятаючи, що ввечері доведеться долати той самий маршрут знову.

Пунктуальність і відповідальність чехів відчувається і на робочому місці. Перший час дуже дратувало і навіть обурювало, що для того, аби подати якийсь папірець в університеті, кожен мусить чекати коли та чи та секретарка (!) потрібної вам особи має так звані "прийомні години".

Це, як правило, одна-дві години на день. До того ж, якщо в понеділок вони є десь зранку, то будьте певні, що у вівторок – десь ополудні, в середу їх не буде взагалі, а в четвер – очевидно перед вечором, та ще й з перервою хвилин на 25. Цей елемент бюрократії дуже дратує наші звиклі до свободи козацькі душі, але мусили призвичаїтись.

Додайте до цього, що уся Чехія має розділені тижні на парні і непарні. Перший тиждень в році є непарним. Другий – парним. Якщо ви не граєте у спортлото, де перед кожним тижневим розіграшем повідомляють його номер по порядку, котрий співпадає, власне, з номером тижня, ви ніколи не назвете який зараз тиждень: парний чи непарний.

Однак кожен чех це з легкістю зробить навіть, прокинувшись серед ночі. Очевидно, ви вже здогадались, що розклад секретарки у парні і непарні тижні є абсолютно різним.

Тому кожен раз вам доведеться ще й рахувати тижні перед входом до кабінету. В січні це було просто. В травні це є ще терпимо. В листопаді – хапаєшся за голову!

В тому ж таки листопаді країну охоплює всенародна передріздвяна феєрія, чи навіть містерія – щоб не сказати "істерія". Тільки-но на дворі з’явилося жовте листя – дивись, вже всі вітрини прикрашені новорічними гірляндами, ялинками, іграшками, усюди ярмарки різдвяних сувенірів, концерти, народні бродіння (в сенсі, бездумне обходження усіх великих площ Праги з позами недолугих снайперів, у котрих замість зброї – цифрові фотоапарати).

Ця тотальна підготовка до Різдва у більшості своїй як не атеїстичних, то точно вже арелігійних чехів, довгий час викликала у мене здивування. Але цей летаргійний сон вигідний для суспільства і для держави, адже саме в цей період спостерігається значне підвищення рівня продаж в супермаркетах, ресторанах, готелях. Хтось відпочиває – хтось на відпочинку заробляє. Бюджет поповнюється. Усі задоволені.

Якщо врахувати, що щось подібне починається перед лютневим Днем Закоханих, а далі – перед Великоднем, то ловиш себе на думці, що чеські будні – це лише незначні проміжки між всенародними святами. Відсвяткувавши Великдень, не тіште себе ілюзіями "взятись, нарешті, до роботи", адже незабаром ЛІТО! А отже, пора відпусток.

До якого моря-океану поїхати в цьому році з друзями чи родиною, ви маєте знати наперед, інакше вас просто змете різноманітними пропозиціями дешевих комфортабельних курортів в найекзотичніших куточках світу зі "спеціальними знижками саме для вас".

Виникає питання: "А звідки ж увесь цей добробут в суспільстві із суцільними святами?" Не потрібно бути економістом, ані філософом, щоб відповісти: уся справа в належній самоорганізації, як суспільства, так і себе самого.

Для прикладу, уявіть собі бабцю в селі, що від зорі до зорі не розгинає спини, але ледь-ледь може прогодувати себе, а тепер – звичайного мешканця міста, котрий, попри усі економічні негаразди, прогодувати може себе вільно, працюючи "як не язиком, то пером". Така приблизно пропорція і при кореляції "Україна – Чехія".

Тут і політична культура. Депутати в Чехії не змінюють фракцій, в залежності від настрою чи політичної обстановки. Це не зрозуміють виборці. А виборці в Чехії – це найчіткіші контролери, бо громадська думка розвивається органічно й безперервно.

На чеському телебаченні існує кілька політичних ток-шоу, "хрещення" якими мусить пройти кожен публічний політик. Він стоїть на відкритій арені, а у залі, навколо нього, сидять звичайні люди, котрі задають йому різні питання.

Атаки йдуть з усіх боків. Дивлячись на нещасний вигляд нової "жертви", розумієш, що він є підзвітний народу. Виглядає він, наче школяр, що приніс додому "двійку". Уявити на мить бодай одного українського політика з таким виразом обличчя не можу, хоч як не намагався!

Ще один свіжий приклад. Взимку цього року Міністр закордонних справ Чехії Цирил Свобода потрапив у автонегоду. Отримав поважні проблеми з хребтом. І от, щойно прооперований, він лежить в ліжку. Але ось надходить новина, що президент Чехії наклав вето на нову редакцію закону про ПДВ.

Оскільки специфіка чеської політичної моделі є такою, що переважна більшість депутатів від урядової коаліції ("більшості" по-нашому) водночас займають міністерські посади, а сама ця урядова коаліція нараховує 101 голос проти 99 голосів опозиції, доля закону опинилася під загрозою.

Я з цікавістю почав спостерігати як вийдуть із патової ситуації чехи, згадуючи і проводячи аналогії із відповідним голосуванням про зміни до Конституції в Верховній Раді України. Те, що голосувати картками відсутнього депутата вважається дурним тоном, здається, зрозуміли вже й наші обранці, але те, до чого додумався чеський Уряд, щоб проголосувати напередодні вступу в ЄС вкрай необхідний закон про ПДВ, повірте мені, не додумався б жоден наш посадовець.

Для успіху в голосуванні знадобився... гелікоптер, котрим привезли бідолагу-міністра. Вид, повірте, у нього був дуже поганенький: ще недавно стрункий і впевнений в собі, аж арогантний, владоможець тепер виглядав не краще від папи Івана Павла ІІ.

Пробувши кілька хвилин на інвалідному візку в Парламенті, і кволо піднявши руку "За" закон – власне 101-ий, вирішальний, голос – він одразу був транспортований назад до лікарні.

Я найменшою мірою схильний до сарказму в цій ситуації. Певна її комічність містить в собі найкращу ілюстрацію поваги чехів до встановлених ними ж самими правилами. Вони керуються ще давньоримським: "Щоб не визнавати над собою волі нікого іншого, ми свідомо визнаємо над собою волю Закону".

Згаданий випадок ще більше заставив мене поважати цю країну, де кожен рух політичного діяча є під громадським контролем. Нещодавно лише вщух скандал, котрий мало не коштував місця вибраному старості однієї з чеських областей.

Все розпочалося з того, що один журналіст помітив, як на службовій машині цього губернатора перевозили іншу людину. Суспільство вибухнуло: "Ми платимо податки, а гроші йдуть на вітер!". І хоч як потім нещасний губернатор не пояснював, що він мусив перевезти на службовій машині "дружину в лікарню", а "сина до школи", і що було це "тільки один раз", йому цього так і не змогли пробачити і політичний рейтинг його катастрофічно впав.

Окрема розмова – авта, якими їздять чеські політики. Це переважно "шкодівки". Один мій знайомий, зауваживши кількість шестисотих мерседесів на вулицях Києва, сказав, що якби в його країні політика помітили в такій машині, на його політичній кар’єрі можна впевнено було б поставити хрест – звідки гроші!

А нещодавно особисто зіткнувся в метро із справжнісіньким чеським сенатором, котрий кудись дуже поспішав – чи то на засідання парламенту, чи то до свого виборчого штабу, – бо ж він ще й балотується до Європарламенту.

Якщо у вас виникла репліка: "Ага! Якщо до Європарламенту, тоді ясно, чому він їздить саме в метро". Ви, як і я, й досі на тринадцятому році незалежності України, залишаєтесь "гомо совєтікус". Щиро зізнаюсь, перша думка у мене самого була теж такою: "Що, сенаторе, пішов в народ? Заробляєш передвиборчі бали?"

Але, повірте мені, що така оцінка є нашою найбільшою пострадянською патологією. Не можна всюди бачити брехунів і злодіїв, не можна всюди видивлятись "що не так". Нещодавно, стоячи із приятелем на зупинці, помітили як на стовпі робітник наклеює рекламу якогось журналу. Наклеївши, він фотографував крупним планом цей стовп, і переходив до іншого. Я ліниво поцікавився, чого це він фотографує кожну наклеєну рекламу. І отримав не менш ліниву відповідь: "Для звіту".

Це "для звіту" мене одразу розбудило: "Так він же фотографує крупним планом! Фото ж будуть однакові! Можна з одного негативу зробити кілька фото, і не морочити собі голови"... Мій приятель мене не зрозумів. А я замислився: у мене ж й на думці не було "обдурювати" роботодавця цього працівника! Чому ж тоді в голову полізла саме ця думка? Потім я зрозумів: бо в нашій розмові було вжито слово "звіт", а отже, "відповідальність".

В радянське життя нас, українців, привчили до того, що "робота – не вовк", "не своє – не шкода", селян навчили красти в колгоспах те, що вони самі ж зробили своєю працею, робітників – тягнути все з заводів. Кожен відчував, що він "не без гріха". Ось, де наша найбільша проблема: ми не віримо в партнерство!

Це ж відбувається і на політичній арені, бо українська політика – не гірша і не краща від усього українського суспільства. Звичайно, вірніше наше суспільство називати не "українським", а "пострадянським" або "передукраїнським", але це тема для окремих міркувань.

Слухаючи нещодавно лекцію відомого чеського професора-конституціоналіста про систему влади в Чехії, я поцікавився: "От ви сказали, що для подолання президентського вето потрібно 101 голос депутатів? А якщо президент усе одно не підпише закон?" Професор, очевидно, списавши безглуздість запитання на мою погану чеську, спокійно пояснив: "Ви не зрозуміли, колего. В нас президент дійсно може накласти вето на закон, але парламент може його подолати 101-им голосом. Це записано в Конституції".

Переді мною відкрилися дві можливі відповіді:
1. Чемно подякувати.
2. Пояснити професорові, що ситуації, коли вето подолано, а закон усе одно не підписується, існувати можуть, і навести приклад України.

Я вирішив не ганьбити своєї Батьківщини в очах колег і не випробовувати міцність здоров’я старенького професора, скромно подякувавши, сів на своє місце.

Ще одна цікава деталь – усі чехи віддано шанують свою культуру і історію. Вони вміло творять суспільні міфи з реальних і напівреальних подій і персоналій, бо усвідомлюють важливість культурних стереотипів в процесі становлення та існування народу. Кожен чех знає, що "вперше ідея євроінтеграції народилася в Чехії" і "першим євроінтегратором був не Черчілль з Шуманом, а саме король Їржі Подебрадський".

До речі, спитайте, у когось в Україні, чи знає він про те, що в середньовічному Луцьку відбувся перший з’їзд усіх більших монархів Європи. Впевнений, що ця подія відома лише історикам.

Годі вже казати, з яким пієтетом тут ставляться до короля Карла ІV, Яна Гуса, Яна Амоса Коменського та інших світочів європейської культури, що "бодай однією ногою побували в Празі"!

Звичайно, чехи, як кожен "маленький" народ, трохи перегинають палку, оспівуючи своїх, дійсно великих, предків. Але головне тут – роль, котру виконують ці постаті у загальнонаціональному згуртуванні.

Часом, однак доходить до смішного. Приміром, я вперше зачувши фразу "це було ще перед революцією", уявив собі революцію 1917 року. Ви, безперечно, засмієтесь, адже, дійсно, революція в Росії 1917 року мала для Чехії досить опосередковане значення.

Тоді я пропоную Вам самим відповісти "яку" саме революцію мають на увазі чехи оцим своїм "до революції". Так ось, "революцій" в ХХ столітті і Чехії було три. Перша – 1945 рік, коли радянські війська вибивали німців з Праги. Друга – це, звичайно, 1968 рік – окупація радянськими військами Праги, і третя – 1989 – вихід радянських військ з Праги.

Жертв усіх цих трьох "революцій" було менше, ніж мешканців будь якого спаленого німцями чи вимореного голодом радянською владою українського села, але дивіденди країна отримує: геть-таки народ-революціонер!

Але зрештою, це я від заздрощів. Ну шанують люди свою історію, ну вміють отримувати на ній певний політичний і культурний капітал – це ж добре! І тотальна забудькуватість українців до жертв своїх трагедій – це є виключно наша проблема. До того ж, за християнським поглядом "мільйон жертв – це одна жертва, помножена на мільйон". Ми ж часто думаємо навпаки: "одна жертва – це мільйонна частина усіх жертв".

У цих філософських міркуваннях, завертаю до доброї празької господи, аби почастуватись кухлем свіжого чеського пива – до скількох нових думок спонукає цей національний напій! Але зупиняюсь на одній: знай міру – як у пиві, так і в міркуваннях.

Тому оцим закінчуючи свої рефлексії, закликаю усіх, хто бажає їх прокоментувати, написати мені на o-andriychuk@operamail.com

Автор: Олесь Андрійчук, головний редактор просвітницького альманаху "Джерела", координатор акції на пошану жертв Голодомору "Прочитай! Знай!"