Мой внутренний ватник, или Путешествие туда, оттуда, и снова туда

Пятница, 4 июля 2014, 15:33

…День за днем я вирощую свого внутрішнього ватника. Мені потрібно зрозуміти, як сталося, що українці вбивають одне одного.

Моє нове альтер-его, якщо бути точним – не зовсім ватник. Зовсім не ватник. Це типовий мешканець Донбасу, з тієї більшості, що асоціює себе із Україною, але не прийняла нову владу.

Щирого ватника зрозуміти навіть легше. Немає проблем і з російським іредентистом.

Зрозуміти більшість Донбасу нам набагато важче: ну як можна водночас і бути за єдину Україну, і схвалювати політику Путіна?

А при цьому не помітити загрози у російських бойовиках, та й досі вважати їх менш небезпечними ніж нацгвардія – як це можливо?

А ця відома загадка: чому вони вважають, що ополчення було створено для захисту від нацгвардії, яка атакувала міста Донбасу, коли насправді українські силовики прийшли туди саме через те, що там з'явилося озброєні люди, які спробували захопити владу?

У цьому конфлікті зрозуміти іншу сторону – дуже важко. Навіть не через відданість своїй стороні, а просто через те, що ти не розумієш, як можна мислити так, як це робить протилежна.

Тут варто не відволікатися на те, що інша сторона вірить у пропагандистську брехню.

Нам також хотілося б вірити, наприклад, у те, що в Одесі люди загинули не з вини майданівців. Але важливіше тут те, як ми пояснюємо суть конфлікту в Одесі, і на яких переконаннях ґрунтуються наші пояснення.

Після того, як ти зміг зайняти протилежну позицію – передати її "своїм" також складно.

Написати пояснення від імені свого "ватника"? Не вийде передати усі підґрунтя того, що він думає. Це буде просто черговий текст з "тієї" сторони.

Віддзеркалити ситуацію, написати про те, як українська столиця залишилася у Харкові, і там у 2006 році східняки скидають Ющенка? Повної аналогії не вийде: по-перше, у нас з ними різні переконання, по-друге, багато деталей у дзеркалі не вдасться зробити пізнаваними.

Описати погляди донбасців з позиції стороннього спостерігача? Все одно не вийде: не буде емпатії, необхідної для розуміння. Скажуть "ну вони й дурні", та й годі.

Спробую, як зможу. Але від читача потрібна співпраця.

Головне тут – докласти зусиль, щоби стати на позицію іншого, і спробувати зрозуміти, як так можна думати, навіть якщо спочатку цей спосіб мислення здався неможливим.

Зусилля виправдають себе: нерозуміння одне одного – необхідна умова цієї війни.

Туди

Тож, мій внутрішній ватник – з донбаської більшості. Вважає, що Україні варто дружити з Росією, але жодним чином не думав про приєднання до неї.

Любить Україну, голосував за Януковича. Можливо, голосував за нього навіть із тими емоціями, з якими ви голосували б за Балогу, якби альтернативою був Медведчук.

"Янукович – крадій, але хіба Тимошенко менша крадійка? Та важливіше, що оті хочуть здати Україну в рабство Заходу, посварити її з Росією, а чому ми маємо розлучатися країною, з якою пов'язані найтісніше? І заради кого – заради тих, хто не хоче нас бачити в Євросоюзі?"

Уявили позицію?

Тепер переносимось у часи Майдану: "Хай був би мирний протест, хай би вирішували долю країни на виборах, але це ж напад на міліцію, спроба перевороту!"

Ви обурюєтеся все більше і більше, вам страшно за країну, яку майданівці тягнуть у прірву. Міліція дуже стримано реагує на те, що її атакують, намагаючись прорватися до урядових будівель задля захоплення влади.

Наприкінці лютого відбувається цей жахливий розстріл. Нагадую, ми схильні шукати пояснення подій, які виправдовують нашу сторону. Тож, після розстрілу стається державний переворот.

Можете уявити, що б ви відчули, якби у 2006 році – хай в результаті зради депутатів "Батьківщини" – в.о. президента став би Медведчук, прем'єром – Царьов, найімовірнішим претендентом на президентство – Ахметов, а Ющенко та Тимошенко утекли би до Польщі.

Так, після емоційних гойдалок останніх місяців важко згадувати себе тодішніх. Але спробуйте уявити. Це те, що відчув Донбас наприкінці лютого 2014 року.

Мало того, що президент, за якого ви голосували, виявився боягузом, ще й депутати з партії, яку ви обрали, взяли участь у перевороті.

Рядові учасники перевороту починають ходити по містах зі зброєю. З автоматами вони вриваються до держустанов, депутати-заколотники б'ють когось із телебачення. Україна перетворюється на Сомалі.

Скажіть, що ви б не боялися, якби законна і обрана вами влада була би скинута, а озброєні загони радикалів з числа ваших політичних опонентів руйнували б залишки державних структур, – хай би як вони не запевняли вас у своїй миролюбності.

До нас звертається мер Львова, ще хтось записує відеозвернення. Обіцяють російську мову, разом будувати нову країну. Але вони говорять так, наче звертаються до дітей, наче розмовляють із недоумками.

В країні – повне беззаконня та безвладдя, у кріслі президента замість вашого законного вибранця тепер сидить сірий кардинал однієї із партій ваших супротивників. Прем'єр – один з їхніх спритних хлопців, в парламенті – заколотники та зрадники з вашої партії. Нас не спитали, наш голос не чують.

Країна йде до повної катастрофи.

Крим збирається втекти від цього безладу. Жахливо, що країна розпадається, але ви розумієте кримчан.

Злітає вгору курс долара. Ви були праві: усе руйнується на очах, цей переворот зруйнував країну.

Важливий момент: ви голосували за свого президента у тому числі й через те, що він обіцяв стабільність. Ви були праві: його скинули, і прийшов безлад – саме те, чого ви боялися.

Ви прагнете порядку, і скидання законно обраної влади ніколи не входило до вашого уявлення про дозволене.

Тим часом заколотники оголошують мобілізацію. Ви боїтеся: війни ніде немає, невже вони спрямують війська на вас?

Про всяк випадок до кордонів Росія підводить свої війська, і ви вдячні їм: наші друзі захистять нас, якщо розпад країни продовжиться. А може, і натиснуть погрозами на заколотників, щоби ті хоч якось привели справи до ладу.

На площах вашого міста починають збиратися люди, які хочуть чи то федералізації, чи то щоби Росія захистила, чи то щоби ваш регіон приєднався до Росії, як це зробив Крим.

Так, протестувати проти цього жаху варто, але від'єднатися від решти України... Та ні, це занадто. Ви хочете, щоби Україна залишилася цілісною. Може, і так усе налагодиться?

Ще один момент: досвіду громадської діяльності у вас немає, немає й освіченого класу з вашими поглядами, який би підказав, що робити.

Штурмують будівлі – це вам не дуже подобається, але хай. Так ці всі органи підпорядковуються заколотникам, а так там наші хлопці будуть. Десь і росіяни якісь приїздять допомагати.

Хтось із ваших сусідів будує барикаду на в'їзді до міста.

Ви усе більше цікавитеся тим, що відбувається у країні. Ви сподіваєтеся, що чутки про Правий Сектор, який влаштує терор на Донбасі – це неправда.

Ви вирішуєте перевірити – почитати в інтернеті, що пишуть ті, хто захопив владу. У новинах, які ви читаєте, найгірші чутки виявилися правдою. Вони дійсно хочуть нас вбивати, і радіють нашим смертям.

Заходите до сусіда, який без зброї – як і інші місцеві – стояв на блокпосту на околиці міста, щоби пересвідчитися, що він живий.

Він живий: мабуть це було деінде. Ви розповідаєте сусідові про те, як в інтернеті молода політик – здавалося б, людина як людина – радіє тому, що вбили нас, колорадів. Тих, хто просто вийшов захищати місто, щоби до нього не приїхав Правий Сектор. Чому їм можна будувати барикади, а нам – ні?

У те місто, куди приїхали росіяни, вводять "танки". Уявіть – танки заколотників-узурпаторів на вулицях сусіднього міста.

Були праві ті, хто казав, що нацгвардія прийде із каральною місією. Тепер вона тут, вбиває тих, хто ледве встиг підготуватися до оборони.

В Одесі майданівці спалюють наших. Затримані – тільки з нашого боку. В інтернеті знову радіють нашим смертям. Тепер нас можна вбивати безкарно.

Українське ТБ сказало, що вони самі себе спалили. Пізніше воно ще скаже, що в Луганську люди самі себе постріляли з ПЗРК. А там же видно, що на площі розірвалося кілька бомб. По українському телебаченню – цинічна брехня.

Російські канали, звісно, прибріхують, перегинають з емоціями – але, головне, говорять ту правду, яку ми бачимо на власні очі.

Референдум про самовизначення, про який вони так добре розповідають, здається виходом із цього жахливого становища. Але після нього нічого не змінюється.

Втім, набагато кращою агітацією за референдум було не телебачення, а Одеса, Маріуполь та Красноармійськ.

Ви ходите по українських сайтах, там пишуть, що ми – ті, хто живе на Донбасі – бидло, і нас треба чи то відокремити, чи то вислати до Росії, чи то первиховувати. Решта Україна нас ненавидить і не вважає за рівних їм людей.

Слов'янськ обстрілюють із артилерії. Помирають люди, які там жили. Якщо раніше ви обурювалися київською владою, то тепер ви починаєте її ненавидіти.

ДНР теж виявилися ще тими дурниками. Але є різниця між тими, через кого у місті небезпечно, та тими, хто зрівняє з землею ваш квартал і скаже, що ви самі себе підірвали.

Чутки про злочини нацгвардії стають все жахливішими.

У будь-якому разі, зараз найбільше ви хочете миру. І коли нарешті стали стріляти менше, почалися перемовини, з'явилася надія на мир – з Києва знову надійшла команда: воювати.

Звідти

Приблизно так розвивалися погляди більшості мешканців Донбасу. Принаймні, таку картину вдалося реконструювати.

Я дивився на їхню реакцію на ключові події у тих блогах, де не повторювали пропагандистські кліше, а намагалися висловити власні почуття, перепитував, знайомився з поглядами в інтерв'ю, порівнював із результатами соцопитувань – та намагався поставити себе на їхнє місце.

Оскільки конфлікт зайшов далеко, для того щоби зрозуміти протилежну систему поглядів, мені знадобилося й справді забути те, що я знав.

І коли я повертався з чергової уявної подорожі на той бік, мене раптом шокувало, що я зміг повірити у те, що на Донбасі – каральні місії.

Це нісенітниця, але так вважали мільйони українців. Це варто розуміти.

Але є і речі, що не позбавлені сенсу.

Усунення Януковича від влади було, звісно, політичним, а не суто юридичним рішенням. З цим рішенням, в принципі, погодилися усі політсили, окрім комуністів. Однак значна частина виборців біглого президента не прийняла зміни влади.

Гнучкість регіоналів залишилася незрозумілою для донбасців. Мужики не поняли. Так не поступают.

Невизнання влади – це сильна штука. Згадаймо, навіть під час Майдану більшість киян чи західняків вважали Януковича владою. Ненавиділи, але усе ж таки думали про нього, як про президента.

Обурення зміщенням обраної ними влади – цілком природня реакція. Не менш природнім є страх, коли ніким не контрольовані радикальні політичні опоненти ходять зі зброєю.

Але пропаганда за три місяці Майдану роздула ці емоції до велетенських розмірів. Захоплені власними змінами, ми не помітили, що ця зима змінила не тільки нас.

Тому зміна влади виглядала справжньою катастрофою для найвідданіших прихильників Януковича. Втеча Януковича та "зрада" регіоналів залишила Донбас без хоча б такого політичного представництва на піку його емоцій.

Це – розгадка для відомої загадки, звідки цей несамовитий страх у донбасців.

Додайте до цього те, що обурені – це, в основному, люди без вищої освіти, без досвіду політичної діяльності, а бодай трохи відповідальних ЗМІ на тому боці немає.

За умови достатньої політичної культури це обурення каналізувалося б у процес відновлення політичного представництва Донбасу.

Це – розгадка для відомої загадки, чому донбасці обурюються тим, що "їх не спитали", що "їх голос не чують", але не можуть висловити своїх вимог.

Але росіяни та регіонали зробили донбасцям найзлішу послугу з усіх можливих. Вони каналізували обурення у сепаратизм та військовий конфлікт. Створення озброєних підрозділів для них було легітимізоване наявністю таких у політичних опонентів. Для захисту від них потрібна й наша самооборона.

Вони боялися, що ці загони нападуть на них – і вони дійсно напали. Навіть гірше: до цього нападу залучили армію, військову техніку.

Це – розгадка відомої загадки, чому донбасці вважають, що це не російські диверсанти першими напали на Україну, а українські силовики першими атакували мирні міста Донбасу.

"Так, у цих містах була самооборона, але ж вона була по всій Україні".

Такої речі, як російський диверсант, для Донбасу не існує. Це учасник самооборони з іншої країни. "На Майдані були, а чому нам не можна? Так, через напад нацгвардії самооборона переросла у ополчення".

Те, у чому ми бачимо боротьбу із російською агресією та корупційною системою, вони сприймають як громадянський конфлікт.

Варто зрозуміти, що вони інтерпретують події саме в рамках концепції політичного конфлікту, який переростає у громадянську війну.

Ми раділи, що загроза того, що ця війна перекинеться ще й на Одесу, зменшилася.

Вони у одеських подіях побачили безкарне вбивство активістів з їхньої сторони політичного конфлікту. Хоч більшість з них і не підтримує сепаратизм, ці активісти для них – їхня, антимайданівська сторона конфлікту.

У нашій радості вони побачили зловтіху з приводу того, що вбивають таких, як вони – чи то за політичними поглядами, чи то просто за те, що вони – східняки, "совкове бидло". Одеса, до речі, стала одним із поворотних пунктів у свідомості дончан.

З'явилося дві альтернативні картини цієї війни.

Наша: Росія напала на Україну, захопила Крим, закинула диверсантів на Донбас, українські силовики дають їм відсіч, а через те що міліція виявляється неспроможною виконувати свої функції, доводиться долучатися й добровольцям.

Їхня: У країні відбувся переворот, наступив хаос, радикали з їхнього боку озброїлися, заради захисту почали озброюватися і наші, і не дарма: на нас дійсно напали, і навіть не тільки радикали, але й армія з важкою технікою.

Скільки людей з такою точкою зору в Україні? Ну, можна судити за непрямими даними: 16%, 7 мільйонів, добре ставилися до Путіна, 21%, 10 мільйонів, надавали перевагу Митному союзу перед ЄС. На Донбасі таких абсолютна більшість: 66% за Путіна, 68% – за МС.

Вони не помітили російсько-української війни, а ми прогледіли громадянський конфлікт.

Ескалації можна було би запобігти, якби принаймні значна частина з нас розуміла би й іншу точку зору. Тоді б ми діяли інакше.

Гібридна війна була б приречена на швидку поразку, якби вдалося б залагодити політичний конфлікт між громадянами.

І знову туди

Якби ми знали, що ключ до розуміння настроїв на Донбасі – обурення незаконною зміною влади, наші звернення до східняків, мабуть, втратили б поблажливий тон, і ми змогли би говорити конструктивно про те, що розуміємо їхнє обурення, і хочемо домовитися про їхнє політичне представництво.

Можливо, ми могли би подбати про політичну каналізацію протестних настроїв, не дали би їх перехопити купці політдиверсантів.

Можливо, ми би змогли навіть знайти російських партнерів, які б допомогли сформувати нове політичне представництво Донбасу, висловити причини обурення і розробити програму відновлення легітимності влади за участі східняків.

Можливо, ми змогли би подбати й про те, щоби джерелом інформації для людей з цими поглядами стали не російські ЗМІ, а щось більш правдиве.

Ми могли би пам'ятати про те, що радість з приводу успіхів АТО, тим більше "народної АТО", – мільйони українців сприймають як підтвердження того, що ми бажаємо їм смерті через їхні політичні погляди.

Ми пам'ятали би, як сприймаються "танки" у місті, як сприймаються слова міністра оборони про "надійну фільтрацію" тих, хто виїздить з Донбасу.

Українські ЗМІ та речники пам'ятали би, що навіть натяк на заангажованість мільйони українців сприймають як підтвердження того, що брешуть вони, принаймні, не менше за російські.

Якби подібні речі вдалися б у повній мірі, чисельність "Народного ополчення Донбасу" навряд чи би сильно перевищила кількість людей, які прибули з Гіркіним з Росії.

Я не знаю, що могло би переломити громадську думку зараз. Але можу сказати кілька простих речей.

Повномасштабне АТО, можливо, скине бойовиків у Росію – але змусить Донбас ненавидіти Київ іще сильніше.

Не знаю, що такого зможуть робити українські силовики, чого вони ще не робили досі, якщо буде введений військовий стан, – але я впевнений, що його введення остаточно перелякає регіон.

Використання авіації та артилерії у населених пунктах і навіть просто польоти військових літаків над містами лякають донбасців.

Якби українські ЗМІ та речники були б цілковито віддані істині, не надавали би зайвої уваги малоймовірним версіям, це могло би стати кроком до відновлення довіри до них на Донбасі.

Важливо почати діалог у звільненій частині Донбасу.

Олександр Демченко, спеціально для УП

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде