Дитяча хвороба лівизни української журналістики
"Українська правда" публікує цю статтю, залишаючи за собою право не погоджуватися з автором. На наш погляд, автор помиляється щодо ролі ЗМІ та влади.
Але його точка зору може бути оприлюднена, хоча б тому, що поруч з великою кількістю листів "за" вимоги до президента та реплік на підтримку УП та журналістів, ми отримуємо досить багато агресивних, злих листів людей, які переконані, що "ми ллємо воду на млин біло-голубих".
Ми запевняємо читачів, що наша мета – добитися правди в будь-якій ситуації. Кого б вона не стосувалася. Вказати на кричущі факти, та звернути увагу на несправедливість.
Не наша мета вказувати політикам, куди ми маємо рухатися та знаходити для них рішення. Так, ми можемо підказати, подати думку розумної людини, яка знається на проблемі. Але все інше залежить від влади.
І менш за все ми думаємо, що преса має бути настільки вдячна Ющенку за такий подарунок у вигляді свободи слова, що може собі дозволити замовчувати факти з життя президента та його близьких.
Одна з останніх топ-новин українського інформаційного простору – скандал, пов'язаний з Андрієм Ющенком, сином президента – почала віддалятися в часі і скоро, думається, зникне за обрієм. З'являться інші сенсаційні новини, які викличуть нові інформаційні збурення.
Президент помирився з журналістом інтернет-видання "Українська правда" – у телефонній розмові Віктор Андрійович і журналіст віртуально простягнули один одному руки. Інцидент вичерпано. Віктор Ющенко тепер, очевидно, більше приділятиме уваги своєму проблемному сину, а кореспондент "УП" продовжить шукати і оприлюднювати нові сенсаційні матеріали – така вже у нього робота.
Проте є в цій історії щось таке, що не відпускає від себе, змушує ще і ще раз продумувати те, що сталося. Спричиняє до цих роздумів лист, адресований президенту – його підписали більше 700 журналістів. У цьому листі, що розміщений у багатьох веб-сайтах, серед всього іншого висловлена вимога до Віктора Ющенка "публічно вибачитися перед кореспондентом "Української правди" Сергієм Лещенком". Президент нібито публічно образив кореспондента, який розмістив в "УП" матеріал, в якому 19-річного Андрія Ющенка показано у непривабливому світлі – як типового представника "золотої молоді".
Якщо цей лист і ввійде в історію української журналістики, то він її навряд чи прикрасить. Швидше – навпаки.
Спробую пояснити цю думку.
Здається, після першого туру виборів президента Юлія Мостова, яка, до речі, є одним із підписантів того листа, розпачливо написала у "ДТ": у тому, що сталося з Україною, її народом, багато в чому винні журналісти, бо переважна більшість їх не тільки не суперечила у вищій мірі цинічному свавіллю влади, а й потурала їй у різних формах. Журналістів, які намагалися хоч якось протистояти тій владі, було не так і багато.
А потім ця маса журналістів, які, за Юлією Мостовою, прямо причетні до національної трагедії (бо те, що відбувалося в останнє десятиліття, є нічим іншим, як національною трагедією), раптом отримала "свободу слова". І те, що вона була отримана завдяки Віктору Ющенку, без постаті якого просто неможливо було перемогти стару владу, ніхто заперечити не зможе.
Стара влада, наділена диявольським інстинктом самозбереження, ще задовго до президентських виборів вирахувала, хто саме є найбільш небезпечним для неї. І, безпомильно вирахувавши, обвалилася на свого найпершого ворога, не гребуючи жодними засобами. Працювала величезна, щедро оплачувана медіа-машина, завдання якої полягало в тому, щоб хоч якось знизити оті стабільні 25% довіри, яку виявляв майбутній електорат до Ющенка.
Запрошую всіх, і в першу чергу підписантів листа, уявити, що пережив Ющенко, кілька років перебуваючи у медіа-просторі, який був наповнений не тільки голосами піховшиків-джангірових-корчинських (з ними все зрозуміло!), а й більш витонченими руйнівниками отих 25 відсотків – всі вони, відробляючи щедрі гонорари, рядилися у мантії таких собі об'єктивних інтелектуалів-аналітиків і відшукували, і не могли знайти бодай невеличку зачіпку, яку можна було б чи то по-білому, чи по-чорному пропіарити. Якщо не знаходили, то перебріхували або ж просто брехали.
А той клятий рейтинг так і не вдавалося понизити бодай на відсоток. Слава колективній підсвідомості українців: вона витримала всі ті підступні і масовані атаки!
А ще попросив би підписантів уявити собі Ющенка, батька п'ятьох дітей, в австрійській клініці у ті хвилини, коли навіть лікарі сумнівалися, чи виживе він. Тільки піднявся на ноги – покинув лікарню. Підтримуваний соратниками під руки, сходив на трибуну. Відчуваючи страшну фізичну біль у спині, проголошував свої харизматичні промови. Відомо, що після кількох таких виступів його відвозили в реанімацію.
Стояли промозглі, незатишні дні пізньої осені. Вечорами включаєш телевізор, а там дискутують на повному серйозі – отруїли Ющенка, чи він сам отруївся. Варяг Дмітрій Кісєльов з пінчукового телеканалу десятки разів повторював щодо отруєння Ющенка: "Он, Ющенко, врьот". І досі не вибачився.
Чесно кажучи, співставлення змісту листа з тими подіями, в центрі яких був Ющенко, і які врешті-решт привели до усунення злочинної влади, підводить до думки про серйозні проблеми, пов'язані зі станом моральності нашого суспільства. Стає очевидним, що у нього загрозливо знизилися ампатичні можливості, тобто знижена здатність до співпереживання. Натомість посилюється цинізм.
Ющенко переміг. Це була надзвичайно драматична, проте й глибоко катарсисна, красива перемога. Вона потрясла весь світ. Але, здається, не потрясла тільки українську журналістику. Мені не зустрічався жодний матеріал, який би позитивно, без постмодерністського цинізму, проаналізував цей подвиг Ющенка. Не зустрічалась мені також і гідна відповідь, наприклад, тому ж таки Дмітрію Кісєльову чи чорнопіарникам нижчого рангу – усім тим піховшикам, джангіровим та корчинським. Тут – майже глухе мовчання українського журналістського корпусу.
А ще мені не зустрічалася хоча б спроба проаналізувати таїну харизми Ющенка, на нищення якої були кинуті PR–технології багатомільйонної, а мо' й мільярдної вартості. Йдеться про феномен, який наші мас-медіа не тільки не відобразили і не осмислили, а й, здається, навіть не помітили. Вочевидь, у неї серйозні проблеми не тільки із зором.
Віктор Ющенко має повне право сказати журналістам словами одного із героїв Василя Шукшина: "Я прийшов, щоб дати вам волю". Щоправда, він цього не сказав, і, звичайно ж, не скаже. Проте будь-яка неупереджена особа розуміє, що саме він дав українській журналістиці свободу.
А тепер про те, як же журналістський корпус цією волею скористався. Розповідь про це має всі ознаки трагіфарса. Десь на другому тижні нової влади у ЗМІ почали з'являтися докори – мовляв, нічого не змінилося і нова влада нічим не краща за стару.
Надалі цей мотив ще більше посилився, хоч кожна людина з більш-менш адекватним сприйняттям реальності розуміє, що перебудувати уже сформовану олігархічно-кланову суспільно-політичну систему, яка привчила весь – зверху донизу! – державний аппарат жити і працювати за своїми вельми специфічними і далекими від будь-яких загальноприйнятих моральних норм правилами, є справою не одного року. Тим більше, що та злочинна і глибоко аморальна система для свого збереження готова піти на все. Вона не тільки зайняла кругову оборону, а й, зберігши за собою потужні медіа-ресурси, швидко розробила і почала здійснювати тактику "повзучої контрреволюції".
Телеканали, що контролювалися і фактично продовжують контролюватися олігархічними кланами (йдеться про більшу частину електронного медіа-ресурсу країни), і які раніше щодо Віктора Ющенка і очолюваної ним політичної сили займалися відвертим кілерством, змушені були змінити свою тактику. Зовні їх інформаційно-аналітичні програми ніби й ошляхетнилися, стали об'єктивнішими, в них почали подаватися різні точки зору на одну проблему.
Проте аналіз тих програм легко виявляє добре замасковану та все ж видиму для професійного ока тенденцію викликати у глядачів на підсвідомому рівні скептично-негативне ставлення до нової влади.
Технології відомі: іронічно-саркастична тональність, акцентація на одних і непомітне ігнорування інших, "не вигідних", фактів, роздмухування позірних, штучно витворених проблем, вкраплення у нібито об'єктивний інформаційний ряд окремих сюжетів, що спрямовані здійснити "потрібний" вплив на підсвідомість глядача… Приховані, так звані імпліцитні тенденції інформаційних програм стають явними, коли з'являється щонайменший привід розповісти про внутрішні суперечки, конфліктні ситуації, що вряди-годи трапляються у владній команді. Тоді коментатори та ведучі інформаційних програм буквально світяться радістю – тут вони, як мовиться, "ловлять кайф".
Інформаційна війна перенесена в інтернет-видання. Коли переглядаєш різні "форуми", то чітко бачиш тенденцію: майже у кожному такому "форумі" густо з'являються коментарі, завдання яких полягає в тому, щоб найвульгарнішим чином, у формах блатного "стьобу" образити президента. У всіх цих виступах однакова стилістика, а це означає, що вони за кількома розробленими стандартами творяться групою найнятих осіб. Такі ось наймодерніші чорнопіарні технології…
Мені можуть закинути, що я огульно звинувачую всю українську журналістику. Йдеться про найбільш видиме і, на превеликий жаль, найбільш впливове, таке, що домінує… Звичайно ж, у нас є чимало прекрасних журналістів, до яких вищесказане ніякого відношення не має.
Віктор Ющенко вже кілька разів висловлювався, що свобода слова має бути відповідальною, а журналістика – патріотичною. Ці слова залишилися непочутими. Вони потребують ретельної інтерпретації, бо йдеться про речі базові для журналістики країни, яка переживає один із найскладніших періодів своєї історії. Такої роз'яснювальної інтерпретації не відбулося, і винним тут є той сегмент оточення президента, який відповідає за "зв'язки з громадськістю" і який мав би набагато активніше роз'яснювати громадськості його позиції та ідеї.
Трансформування кланово-олігархічної суспільно-політичної системи у систему цивілізовану, по-справжньому демократичну, є справою архіскладною. Ця складність стає, сказати б, ще складнішою через те, що трансформування відбувається в країні, народ якої має дуже серйозні проблеми з національною самоідентифікацією, а тактика і стратегія створення так званої політичної нації просто відсутня навіть на теоретичному рівні.
В таких умовах перебудова однієї системи в іншу прямо залежна від того, чи вдасться створити потужне інформаційне поле, яке б не тільки впевнено і наступально протистояло інформаційному полю, що залишилося після старої влади і яке зараз, продовжуючи отримувати від олігархічних кланів щедре фінансове підживлення, намагається перехопити втрачену ініціативу та "оволодіти ситуацією".
Перше інформаційне поле є креативно-творчим, друге – критично-руйнівним. Зараз фактично домінує друге інформаційне поле, типовими представниками якого є не тільки Кравчук/Шуфрич/Шурма/Симоненко/Вітренко та ін. Автори, які вважають себе не причетними до цієї компанії, та все ж переконані, що "журналісти справді мають пускати владу на фарш" теж є мимовільним соратником вказаних діячів. А мають вони "пускати владу на фарш", продовжую цитувати того ж автора, "за відсутність обіцяних інвестицій.
За те, що податкова продовжує терор проти малого бізнесу. За мафію, яка злегка похитнувшись після революції, відновлює свій контроль над країною. За владу, яка іншим нагадує тераріум. За систематичні подорожчання життя". Читаєш подібне і перед очима вимальовується картина: кілька людей під пекучим сонцем каторжно працюють – роблять якусь роботу; навколо – щільне кільце людей, які спостерігають за працюючими, уїдливо коментуючи їх дії. Звичайно ж, це порівняння, як і всяке інше, кульгає, але ж, думається, у ньому є неабиякий сенс.
У чому ж причина того, що, отримавши свободу слова, більша частина нашого журналістського корпусу почала працювати на другому, руйнівному, інформаційному полі? Зводити все до потужної фінансової підтримки цього поля з боку старої влади, що мріє про реванш, не можна. Вона, ця підтримка, є важливим чинником, але, думається, не визначальним.
І тут доведеться звернутися до слова, яке багато хто зараз намагається публічно не вживати. Це слово – "малоросійство". Геніальний аналіз явища, що позначене цим словом, зробив Євген Маланюк – один із наймудріших українців у ХХ столітті. Малоросійство – це знижений рівень національної свідомості або ж навіть його повна відсутність. Малоросійство, за Маланюком, є психічною хворобою. Вона зовні непомітна, не виявляється у фізичних симптомах.
"У нас малоросійство, – писав він, – було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але – й передовсім – інтелігентською, отже поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації. І в цім – суть проблеми… . В нормальній, незмалоросійщеній психіці кожного сина свого народу існують своєрідні "умовні рефлекси" національного інстинкту: чорне – біле, добре – зле, вірне – невірне, чисте – нечисте, Боже – диявольське.
В малоросійстві ці рефлекси пригасають і слабнуть часом аж до повного їх зникнення".
Якщо проаналізувати "роботу" національного інстинкту нашого народу в перші півтора десятиліття державності, то побачимо, що цей інстинкт у більшості критичних випадків, коли треба було робити життєво важливий вибір, спрацьовував неправильно. Вибирали за великим рахунком не того президента і не той парламент.
І лише у президентських виборах 2004 року, опинившись перед реальною національною катастрофою, інтуїтивно відчувши смертельне дихання ситуації "бути чи не бути", національний інстинкт все-таки спрацював: рівновагу Сходу і Заходу України порушив Центр. Власне тут, на автентичних землях центральної України відбувся не зовсім очікуваний і поки що одноразовий спалах притлумленого національного інстинкту. Значною мірою цей спалах був спровокований самою особистістю Віктора Ющенка – людини із дуже глибоким національним закоріненням.
З приходом нової влади перед журналістським корпусом України постав вибір – працювати на креативно-творчому чи на критично-руйнівному інформаційному полі. І тут "умовний рефлекс" національного інстинкту мав би допомогти розібратися в опозиціях "чорне – біле, добре – зле, вірне – невірне, чисте – нечисте, Боже – диявольське". Але у більшості випадків він не спрацював.
Переміг спрощений варіант: руйнувати все-таки легше, ніж будувати. Потрібно менше моралі, менше відповідальності, менше знань і умінь. До того ж, тепер вже можна бути сміливим – тобі нічого не загрожуватиме, коли навіть почнеш "пускати владу на фарш". Навпаки, знайдуться ті, хто стане тебе заохочувати у справі "мочилова" і щедро оплачуватиме твої старання.
Таким ось бачиться психологічне підґрунтя дитячої хвороби лівизни, що охопила певну – і немалу! – частину українського медіа-простору.
Звертаючись вже кілька разів до журналістів з проханням бути відповідальними і патріотичними, Віктор Ющенко фактично просив їх підставити свої плечі під цю суперважку ношу – будівництво цивілізованої європейської України. Поки що діалог не склався. Президента не почули. Почули інше і склали послання, текст якого явно позначений дитячою хворобою лівизни.
Бачите, їм не сподобалося слово "кілер" і "морда". Бачите, у них хочуть відібрати свободу слова. Заспокойтесь, панове, ніхто у вас її відбирати не збирається – про це навіть і говорити не варто. Проте варто нагадати, завдяки кому ви цю свободу отримали. Саме тоді, коли з'явилась письмова вимога до президента, оприлюднився факт, що в часи попередньої влади був написаний і підписаний сотнею журналістів лист до Кучми, якого просили (саме просили, а не вимагали) не так жорстко тиснути на ЗМІ. Лист той, до речі, так і залишився невідправленим. Побоялися…
Креативно-творче інформаційне поле обов'язково повинне мати критичний сегмент. І чим він аналітичніший, розумніший, наближеніший до Істини, тим він професійніший, а від того і суспільно резонансніший. Така критика легко відрізняється від найпрофесійнішого "мочилово" (термін же який придумали!). За креативною критикою – Краса і Добро, за "мочиловим" – Зло.
На жаль, ми перебуваємо у постмодерністській смузі свого буття, коли поняття краси фактично знівельоване, і через те нам не просто зрозуміти красу творчого, гуманістичного у своїй основі журналістського слова і чину.
Креативна, спрямована на ствердження Добра журналістика, потребує таланту, невід'ємною складовими якого є патріотизм, висока моральність та здатність наблизитися до Істини.
І наостанок ще раз звернуся до Є. Маланюка: "…проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв'язаних з нашою основною проблемою – проблемою державності. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державності, та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності – грізним мементо.
Малоросійство бо – наша історична хвороба… (В. Липинський називав її хворобою бездержавности), хвороба многовікова, отже хронічна. Ні часові застрики, ні навіть хірургія – тут не поможуть. Її треба буде довгі-довгі десятиліття – ізживати".
Чесно кажучи, на п'ятнадцятому році державності можемо констатувати, що малоросійство ми ще й не почали ізживати. Проте є все-таки відчуття, що ось-ось почнемо це робити.
Григорій Клочек, професор, доктор філологічних наук, Кіровоград
