Проблема не в прізвищі прем'єра, а в тому, чи буде прем'єр узагалі

6 переглядів
Сергій Грабовський, для УП
Четвер, 1 грудня 2005, 12:45

Спроби спрогнозувати вже зараз конфігурацію політичних сил у майбутньому парламенті, видається, дещо нагадують ворожіння на кавовій гущі.

Адже у разі якихось масштабних сюрпризів, схожих на той, який всі спостерігали у вересні, коли спершу відбулася відставка уряду, а потім – підписання угоди Ющенко-Янукович, фактом стануть і помітні зміни в орієнтаціях виборців.

З іншого боку, і ворожіння на кавовій гущі, коли за справу береться фахівець, може дати цікаві результати, які тією чи іншою мірою відображають реальність. Тим більше, коли йдеться про українську політику, де часом найризикованіші припущення виявляються найточнішими.

Отож, після прогностичного експерименту, проведеного Володимиром Малинковичем, я теж наважуюсь стати на шлях побудови гіпотетичних конструкцій. Тільки не на кавовій, а на соціологічній гущі, на її крутому помолі, зробленому Центром імені Разумкова.

Згідно із законом про вибори народних депутатів повідомляємо, що наразі йдеться про всеукраїнське соціологічне дослідження, проведене з 3 по 13 листопада 2005 року в усіх регіонах України; опитані 1993 респонденти віком від 18 років; теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.

Стратегічна цінність результатів цього дослідження та інших серйозних, тобто науково обґрунтованих, опитувань в тому, що вони фіксують певний стан громадських настроїв, який – у разі, якщо не станеться різких змін у геополітичній чи соціально-економічній ситуації, – може лишитися практично незмінним до самих виборів.

Отже: за даними зазначеного опитування, у разі, якби вибори до Верховної Ради України відбулися у першій половині листопада, то в парламент потрапили б сім партій і блоків:

Партія регіонів (17,5%),

Блок "Наша Україна" (13,5%),

Блок Юлії Тимошенко (12,4%),

Компартія (5,8%),

Соцпартія (5,6%),

Народний блок Литвина (3,3%) та

Прогресивна соціалістична партія (2,6%).

Усі інші партії та блоки привертають симпатію менше 1% опитаних виборців.

Що цікаво: навчені гірким досвідом минулого, виборці групуються навколо найбільших партій та блоків; отож, "згоріти" можуть тільки близько 6% голосів, усі інші будуть результативними.

Не брали б участі у виборах 6,4%, не змогли визначитися з політичними симпатіями чи не захотіли говорити про них уголос ("важко відповісти") – 20,9%.

Читач, звичайно, уже звернув увагу на 2,6%, які набрали б прогресивні соціалісти Наталії Вітренко – мовляв, як це так, адже прохідний бар'єр – 3%. Це так, але ж рахуються ці три відсотки від кількості тих, хто прийде на виборчі дільниці. Отож ПСПУ, набравши майже 3,6% від тих, хто збирається прийти голосувати, потрапила б до Верховної Ради.

Відтак, взявши до уваги показники тих, хто пройшов би у листопаді до парламенту, і поділивши депутатські мандати між ними (не буду втомлювати читача викладом підрахунку пропорцій), одержимо такий кінцевий результат:

Партія регіонів – 130 депутатів.

"Наша Україна" – 100 депутатів.

БЮТ – 92 депутати.

КПУ – 43 депутати.

СПУ – 42 депутати.

Народний блок Литвина – 24 депутати.

ПСПУ – 19 депутатів.

Як бачимо, результат не надто відрізняється від того розкладу, про який пише Володимир Малинкович. А тому не можуть надто вже відрізнятися й конфігурації ймовірних урядових альянсів. Скажімо, "регіонали", комуністи й прогресивні соціалісти, як би їм не хотілося, такий альянс не сформують – сил малувато (192 мандати).

БЮТ плюс Партія регіонів (про такий альянс зараз чимало говорять, хоча невідомо, чого більше в цих розмовах: аналітики, інформації чи відвертої провокації) теж не дотягують – 222 депутати.

Звісно, можна взяти в компанію команду Володимира Литвина, але чи піде він на таке блокування? Інші конфігурації також виглядають надто фантастичними. Отже, ми виходимо на два теоретично можливих варіанти парламентської більшості, яка формуватиме уряд та інші структури виконавчої влади.

Перший із цих варіантів – той, про який говорив президент Ющенко під час візиту до Сполучених Штатів: "Наша Україна", Партія регіонів та Народний блок Литвина. Це – 254 мандати, чого цілком досить для створення стійкої більшості, яка не залежатиме від настроїв депутатів-опортуністів (які неминуче з'являються у кожній фракції) чи від чиїхось хвороб та відряджень, що відбивається на результатах голосувань.

Але чи буде така конфігурація стійкою? Адже Партія регіонів, яка, згідно з опитуванням, має всі шанси стати одноосібним господарем низки ключових обласних рад та муніципалітетів великих міст на Сході і Півдні країни, навряд чи захоче грати роль молодшого партнера в урядовій коаліції.

А роль старшого партнера вона вже грала – і наслідок добре відомий: виникнення в країні революційної ситуації восени 2004 року, коли навіть номенклатурна команда Литвина не витримала і пішла проти "регіоналів".

Крім того, існує принципова несумісність "Нашої України" та Партії регіонів: якщо чолівка першої, попри всі свої всім відомі недоліки, все ж таки схиляється до європейських норм, до публічної політики, до орієнтації на сучасні зразки демократії, то Партія регіонів відверто орієнтується на "кремлівських чекістів", на "керовану демократію" a là Путін чи Лукашенко, на кланової систему побудови влади і самої партії.

Ба більше: принципово відмінний і виборець "Нашої України" та Партії регіонів. Останній може бути охарактеризований одним словом: "совок". Ясна річ, в його різних модифікаціях – від хамсько-маргінальної до кухонно-інтелігентської. І це здебільшого не провина громадян, для яких досі актуальна пісня "Мой адрес – не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз", а їхнє лихо; провина ж лежить передусім на минулій владі, яка не докладала жодних зусиль з подолання цих наслідків минулого, навпаки, культивувала їх.

Якщо ж слово "совок" комусь не подобається, можна скористатися більш науковим і ціннісно нейтральним терміном: людина тоталітарної (чи, в кращому разі, неототалітарної) ментальності.

А от виборець "Нашої України" у своїй переважній більшості має зовсім інші настанови. Звісно, це зовсім не робить першу категорію електорату дияволами, а другу – янголами, але я не можу вважати, вслід за Володимиром Малинковичем, що об'єднання "помаранчевих" і "біло-блакитних" в єдиній урядовій команді – це благо, яке об'єднає Україну.

Слід зважити і на те, що в разі такого об'єднання політично самостійні й активні виборці Ющенка можуть піти від нього, принаймні, та їхня частина, яка вважатиме створення такого уряду зрадою ідеалам Майдану.

Адже у середовищі "помаранчевих" не діє "фюрер-принцип"; і що тоді робитиме в уряді "Наша Україна", позбавлена підтримки з боку електорату? Працюватиме під орудою "донецьких"? Надто самолюбиві зібралися люди у цій команді, та й економічні та політичні інтереси у них разюче відмінні від "біло-блакитних".

А це означає, що створення уряду на базі двох потенційно найбільших майбутніх парламентських фракцій, поза тим, хто саме стане прем'єром, призведе до швидкої урядової кризи і розпаду більшості.

Другий варіант формування більшості і створення уряду – це рімейк "великої коаліції" початку цього року. "Наша Україна", БЮТ, соціалісти і "народники". Разом 258 депутатів.

Теж цілком досить для створення стабільної парламентської більшості. Й ідеологічні розбіжності начебто менші – ніхто з суб'єктів цієї "колишньої майбутньої" коаліції не плекає тоталітарні цінності в будь-якому їхньому різновиді (хоча популізмом, егалітаризмом, патерналізмом і деякими іншими ...ізмами) лідери зазначених політичних сил відверто грішать, ніде правди подіти).

Але чи зможуть приборкати свої амбіції як лідери чотирьох указаних політичних сил, так і, головне, їхні команди? Особисто у мене після 22 листопада є дуже великі сумніви щодо цього.

Що ж тоді виходить? Дуже цікава (теоретично), з іншого – небезпечна (практично) річ. А саме – що вперше проведені на партійно-пропорційній основі вибори можуть дати Україні ще більш некерований, нестабільний і непрогнозований парламент, аніж усі попередні виборчі перегони.

І це саме тоді, коли, згідно з політичною реформою, цей парламент муситиме взяти на себе відповідальність за формування структур виконавчої влади країни.

А якщо стійка більшість у новому парламенті неможлива, то чи буде взагалі існувати в Україні з весни наступного року не тільки законодавча, а і виконавча влада? Чи все вирішать ті 20% виборців, які досі не визначилися зі своїми партійно-політичними вподобаннями?

Чи, з іншого боку, вони просто не прийдуть на вибори або поповнять лави тих, хто проголосує проти всіх, ущент розчарувавшись як у "помаранчевій" команді, так і в опозиції до неї?

Список цих запитань можна продовжити, але, як на мене, висновок зрозумілий: пролонгація чинних настроїв електорату до моменту голосування загрожує виникненням управлінського хаосу в країні, який надовго здискредитує саму ідею парламентського врядування.

Адже проведення ще одних парламентських виборів наступного року в разі, якщо висліди березневих не приведуть до формування ефективної виконавчої влади, може або відтворити чинну ситуацію, і тоді навіть ліберали почнуть говорити про потребу "сильної руки" та "керованої демократії", або внаслідок низької явки виборців передати законодавчу та виконавчу владу в руки невідь якої популістської чи неототалітарної політичної сили.

А паралельно може розігратися потужний економічний шторм, наслідки якого прогнозувати просто неможливо. Ось це все і є та найбільша небезпека, яка чигає на Україну наступного року.

Вихід із глухого політичного кута можливий, як видається, за рахунок використання чи не єдиного електорального резерву, який існує зараз, і появі в парламенті ще 1-2 політичних суб'єктів, які зможуть істотно змінити розстановку депутатських сил, хоча йтиметься про невеликі фракції, по 15-20 депутатів. Ці політичні сили можуть здобути депутатські місця, залучивши до себе тих, хто зараз збирається прийти і проголосувати проти всіх.

Кількість такого електорату немала – в перерахунку від кількості активної частини виборців аж 9,2%. Це переважно розчарована публіка "помаранчевого" табору, яка посідає чи національно-демократичні, чи ліберальні позиції, але є значно радикальнішою в обстоюванні цих позицій, ніж будь-хто з "грандів" виборчих перегонів.

Теоретично цих виборців можуть підібрати "Українська правиця" та "Віче України". Але за дуже конкретних умов. Скажімо, якщо "правиця" заманіфестує свою власну позицію, відчутно відмінну від блоків Ющенка, Тимошенко і Литвина, і не боятиметься йти на конфлікти як із владою, так і з "червоними" чи "біло-синіми".

Ну, а спектр традиційних вимог націонал-демократів відомий, хоча до нього слід додати ще одну важливу річ: формування масового ефективного власника замість капіталістів компрадорського типу. Чи коли "Віче України" і його лідерка Інна Богословська так само рішуче і, головне, публічно дистанціюється від Віктора Пінчука та інших олігархів, а ще покаже справді національний лібералізм, який ґрунтується на українських реаліях, а не копію дурнуватих московсько-МВФівських рецептів, як було з "Командою озимого покоління" 2002 року.

Та все це тільки на рівні теоретичних міркувань. Бо ж навряд чи Юрій Костенко чи Анатолій Матвієнко зможуть показати себе за цей короткий термін незалежними від влади публічними політбійцями. Так само навряд чи Інна Богословська вивільниться від ролі адвоката Пінчука, яку їй дружно приписує виборець.

Зрештою, "негативістів" могли б залучити до себе і Ющенко з Тимошенко, створивши виборчий союз, який узяв би не тільки сумарну кількість "своїх" виборців (понад чверть від загального числа електорату), але і більшість розчарованих та тих, хто вагається. А це вже буде понад третину електорату, що дасть приблизно половину парламентських мандатів. І знов-таки, це суто теоретичні розмисли, ймовірність утілення яких дорівнює нулю.

Отож і виходить, що результати парламентських виборів можуть знаменувати не перехід до міфічної "парламентсько-президентської республіки" (це поняття відсутнє в політичних науках), а до управлінського хаосу і до дискредитації парламентаризму. Ой і гаряча ця соціологічна гуща, на якій доводиться ворожити...

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"



powered by lun.ua
Пилорами, контрабанда, зниклий аеродром. Чим живе мала батьківщина прем'єра Гончарука
"Формула Зеленського", санкції, шлях до НАТО та Донбас: велике інтерв'ю міністра Пристайка
Хто такі поліамори: хаотичний секс чи кохання за згодою?
Україна Зеленського. Від "гасіння пожеж" до "перезавантаження країни"
Усі публікації