"Кузькіна мать" Володимира Путіна і Україна
Уже тиждень світова преса на різні голоси обговорює промову російського президента у Мюнхені, в якій пан Путін виклав нові ґлобальні амбіції Москви.
10 лютого просто перед чільними політиками Заходу Володимир Володимирович намалював похмуру картинку нестабільного світового устрою і поклав провину за це на США. Одразу стало зрозуміло, що у повітрі носяться підзабуті флюїди "холодної війни".
Промова була чітким сигналом: стосунки між Москвою і Вашингтоном перебувають на найнижчій позначці від моменту, коли епоха Горбачова поставила крапку на "холодній війні".
Суботній наганяй російського президента Америці багато хто порівнює з промовою генсека КПРС Хрущова на сесії ООН у вересні 1960 року. Тоді Микита Сергійович обіцяв показати Америці "кузькіну мать", і стукав по трибуні своїм черевиком.
Якою буде оцінка промови пана Путіна за півстоліття, зараз не має значення. Зараз важливо те, куди далі піде словесна конфронтація між Америкою та Росією і як ці стосунки вплинуть на ситуацію в Україні.
АМЕРИКАНСЬКІ ПРОБЛЕМИ
Російські оглядачі переважно намагаються підняти значення промови і підштовхують до думки про її історичність: прийшов час Росії говорити з Америкою на рівних.
Такі тлумачення мають право на існування, якщо узяти до уваги, що американська зовнішня політики переживає не найкращі часи, і саме зараз цілком зручно наголосити на цьому.
Дійсно, Сполучені Штати пожинають плоди необдуманої, м’яко кажучи, іракської кампанії. Через чотири роки після початку окупації чітко видно, що адміністрація Буша припустилась дуже серйозної помилки.
Америка, що претендувала на роль головної опори світового устрою, не змогла забезпечити бодай елементарного ладу в захопленому Іраку.
У результаті однодушний усесвітній проамериканський хор після 11 вересня 2001 року ("ми усі тепер американці") перетворилася на какофонію розгублених голосів.
З військово-політичної точки зору Вашинґтон показав, що він усе ще здатний знищувати цілі ворожі режими на іншому боці земної кулі. Але як побудувати новий порядок на уламках ворожої країни – таке завдання зараз виглядає занадто складним.
У результаті авторитет адміністрації Джорджа Буша у світі низький як ніколи, і невдала окупація зв’язує їй руки вдома.
Росія навчена гірким досвідом 1980-х років, коли афганська війна була однією з численних причин, що розхитали СРСР аж до остаточної руйнації.
Після такого сумного досвіду інколи навіть цілі покоління людей міряють світ через свої катастрофічні спогади.
Вирахувати, чи після іракської війни Америка зазнає нових важких випробувань, що врешті-решт призведуть до її занепаду, неможливо. Але в це можна вірити, і цього можна прагнути: такий іще один висновок з мюнхенської промови пана Путіна.
РОСІЙСЬКІ АМБІЦІЇ
У своїх коментарях багато західних оглядачів намагаються применшити значення промови і зобразити її такою собі словесною артпідготовкою напередодні цьоготижневих дипломатичних реверансів Росії в азійський бік.
Дійсно, одразу після промови пан Путін здійснив поїздку до арабських країн, а трохи згодом міністр закордонних справ Сергій Лавров міркував у Делі про "багатополярний світ" разом зі своїми індійськими і китайськими колегами.
Зменшення значення промови, природно, має право на існування, бо зрозуміло, що Росія – це далеко не СРСР.
Чому? Тому що:
(1) У Росії немає альтернативної міжнародної ідеології. Комунізм був якраз таким чудовим інструментом привласнити право на справедливість в останній інстанції.
З розпадом комуністичної ідеології саме Америка тримає в руках чарівну паличку ліберальної демократії, що здатна перетворювати хаос подій на міфи.
А російські економічний націоналізм і словесні винаходи на кшталт "суверенної демократії" є насправді ідеологічним захистом, а не наступом. Та й призначені більше для домашньої аудиторії, аніж на експорт.
(2) Друзі Москви не такі вже і численні. Дехто давно уже вступив до НАТО. Ближні сусіди, такі як Білорусь і Грузія, ображені недоливом нафти і недодувом газу. А деякі сусіди дальні, як Куба, відчувають себе кинутими напризволяще.
(3) У Росії ще менше економічних і людських ресурсів, ніж мав Радянський Союз. Той факт, що Москва отримала дві важливі складові СРСР як наддержави – енергоносії та ядерну зброю – ще не означає автоматичного відновлення наддержави.
Як відомо ціни на нафту періодично зростають і падають. З ядерною зброєю теж не все так просто.
Ядерна зброя – гарний аргумент, коли усі інші у суперечці уже використано. Тобто, при спілкуванні лютих ворогів, яким уже нема чого втрачати.
Використати зброю за прямим призначенням теж неможливо, бо сенсу в обміні ядерними ударами немає: переможців і переможених тут просто немає.
Нема місця для ядерної зброї і у щоденній міжнародній практиці. Той, хто постійно згадує про ядерну зброю, виглядає принаймні нерозважливим політиком, бо це зовні подібне до раптового переходу на крик під час джентльменської розмови.
Робить ядерну зброю неефективною і взаємозалежність Заходу і Росії.
Адже ядерною зброєю незручно:
(а) примушувати клієнтів у Європі купувати нафту і газ за більшими цінами,
(б) вибивати кредити чи прямі інвестиції, або
(в) скорочувати шлях до розміщення цінних паперів на біржах Нью-Йорка чи Лондона.
НАРЕШТІ, УКРАЇНА
Заяви пана Путіна в Мюнхені, звичайно, були адресовані не тільки Америці, Європі чи арабським шейхам. Свідком промови був і особисто присутній на мюнхенській конференції президент Віктор Ющенко.
Нібито у цій суперечці Україна поки лишається стороннім спостерігачем. Адже попри старання різних політичних сил у різні політичні епохи, Україна так і не стала крайнім бастіоном ані Заходу, ані Росії.
Таке ґеополітичне розташування можна називати санітарною зоною або мостом між двома цивілізаціями – це як вам більше подобається. Але за будь-яких формулювань ми змушені пильно придивлятися в обидва напрямки.
Якщо суперечки США, Європи і Росії перейдуть у нову, більш жорстоку, фазу – то це не може не вплинути на стабільність в нас удома.
Відносно м‘яка на це реакція Вашинґтона на висловлювання пана Путіна свідчить, що реактивного розвитку подій поки немає. Це добре.
А про претензії Росії на нову роль у світі Україна і так дізналася раніше за інших: ще під час подій довкола Тузли у 2003 році, а далі на виборах 2004 року. Тут новини немає.
Помірковані словесні баталії між Заходом і Росією самі по собі для більш-менш нейтрального Києва не такі вже й страшні. Гірше, коли наші амбіційні стратегічні партнери починають звертати свої погляди в наш бік одночасно.
От у таких ситуаціях Україну дійсно трясе, і не важливо чи йдеться про солідарне бажання позбавити Київ ядерної зброї (як це було на початку 1990-х), чи про сутичку інтересів (як це було у 2004 році).
Отже, зараз навряд чи треба драматизувати ситуацію. Справжні проблеми почнуться в разі, коли у світі чи регіоні відбуватимуться архітектонічні зміни. Поки їх немає. Треба усвідомлювати, що вони можуть бути, але вони так само реальні як падіння метеорита до вас у постіль.
Тому, як і до мюнхенської промови, ми продовжуємо уважно спостерігати: чи не буде подальших різких коливань цін на нафту, які здатні або зробити Росію напівбанкрутом, або - навпаки - змусять пів Європи повзти на колінах до Москви.
Чи не обвалиться американський ринок житла, і чи не попадають біржові показники через нові невдачі в Іраку, або через нову можливість війни в Ірані.
Спокуса щось поміняти у сферах впливів і знайти для України якесь нове пристосування швидше буде прив’язана саме до екстремальних міжнародних обставин.
І поки держави з більшими ресурсами не наробили дурниць в ім’я своєї примарної величі, що би не відбувалося довкола України, головне – не дати їй добровільно перетворитися на майданчик для з’ясування стосунків Росії, Європи і Америки.
Бо яким би мінливим не був цей світ, від 1991 року поки вірно діє аксіома: головні загрози для України не зовнішні, а внутрішні.
Ворожнеча політиків, невизнання влади закону, розуміння ринку як права на грабунок, занепад освіти і апатія громадян становлять значно більшу небезпеку, аніж загострення відносин між США і Росією.
Внутрішня непевність, що передається у хиткість особистої політичної влади, може, як варіант, змусити політиків шукати опору не всередині країни, а зовні.
Від бажання стати рятівниками України один крок до спокуси стати добровільними помічниками великих держав і перенести ворожнечу зовнішню на внутрішньополітичний ґрунт.
Це і була би найбільша помилка – зробити громадян своєї країни геополітичними супротивниками.
