Війна показової небоязні юридичної відповідальності
Події останніх років примушують громадян на пам’ять цитувати ті чи інші положення Конституції.
Тепер, навряд чи можна віднайти людину, яка не знає, що в статті 90 сформульовано три підстави для дострокового припинення президентом повноважень Верховної Ради.
Що відповідно до статті 106 визначається перелік повноважень президента, а стаття 83 вказує, що коаліція повинна формуватися із фракцій, а не окремих депутатів.
Безперечно, що така масова правова обізнаність із основними положеннями Основного закону збільшує рівень правової обізнаності, сприяє розумінню політико-правових процесі у державі.
Це все так, якби не два основних "але".
Перше "але" стосується того, що чомусь та зазначений "правовий лікбез", який формується у суспільстві, здебільшого стосується лише тих положень Конституції, які передбачають повноваження владних органів.
Автор жодного разу не чув, щоб у ЗМІ піднімалося питання, про необхідність широкого обговорення положень частини 2 статті 3 Конституції, де чітко вказано, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
А держава відповідальна перед громадою за свою діяльність і зобов’язана утверджувати і забезпечувати права і свободи людини.
На жаль, не бачив автор і блокувань парламентської трибуни та перехоплення щитових з приводу необхідності гарантування положення статті 48 Конституції, відповідно до якого кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.
Автор би дуже здивувався, якби пан Головатий єдиний залишився в залі Верховної Ради та лементував щодо необхідності звернення в ПАРЕ з приводу того, що замість гарантованих державою соціальних виплат у розмірі не нижчому від прожиткового мінімуму (стаття 46) матері отримують щомісячну допомогу по догляду за дитиною до 3 років у розмірі 100-110 гривен.
Ну не бачив автор цього і не чув. Тож чи з того боку громадяни та високопосадовці починають читати Конституцію?
Чи важливо громадянам України починати будувати свої відносини із державою із забезпечення саме прав держави (читай окремих посадовців), а не прав та свобод людини?
Але є ще й друге "але", яке є більш незворотнім за своїми наслідками, аніж перше. Сьогодні в державі сформований та фактично стимулюється "юридичний нігілізм".
Традиційно в юридичній літературі правовий (юридичний) нігілізм визначають як невизнання права як соціальної цінності, що проявляється у негативно-заперечувальному відношенні до права, законам, правопорядку, в недовірі до необхідності права, його можливості, суспільної корисності.
Поділяючи цю точку зору, широко відомий вчений Матузов справедливо відмічає, що правовий нігілізм може проявлятись у декількох основних формах:
а) навмисне порушення законів та інших нормативно-правових актів;
б) масове недотримання та невиконання юридичних приписів; в) видання суперечливих правових актів;
г) підміна законності доцільністю;
д) конфронтація представницьких та виконавчих структур;
е) порушення прав людини тощо.
Чи це не юридичне пророцтва Нострадамуса? Повний набір того, що сьогодні спостерігаємо в Україні. А все так гарно починалось…
Кінець 2004 року, Верховний Суд виносить епохальне рішення, яким вперше стверджує реальне верховенство права у країні.
Тоді, після багатогодинного перегляду судового серіалу навіть у найзапекліших скептиків почала жевріти надія – ось воно, нарешті добились справедливого рішення суду, нарешті високо посадовці скорились силі Феміди.
Не пройшло і трьох років, як в державі з обох сторін політичного протистояння знову тільки й чути про те, що виявляється рішення ВСУ про поновлення на посаді губернатора – це шоу; за рішення районних судів, якими призупиняється виконання тих чи інших постанов, суддям загрожують розправою на Вищій раді юстиції.
І все це відбувається на фоні того, що практично в обов’язки кожного із посадовців вводиться обов’язок дотримуватись Конституції та законів, стверджувати права та свободи громадян…
Але апогеєм та каталізатором розвитку правового нігілізму в Україні стало прийняття президентом указу про дострокове припинення повноважень парламенту.
І тут вже почалося: і взаємні звинувачення, і нічні засідання ВРУ та уряду, погрози пересадити всіх і вся, закиди про травлю прокуратурою та іншими силовими органами і аж до введення надзвичайного стану в державі.
Вся юридична шизофренія, яка останнім часом накопичувалась у державі, одним гнійним потоком брехні та лицемірства виплюхнулась наверх, змітаючи все, що траплялось під ноги, включаючи здоровий глузд та елементарне почуття людської гідності.
Таке враження, що в державі після первинного економіко-кримінального бєзпрєдєла започатковується бєзпрєдєл юридичний, як новий тип відносин, що за своїм змістом є більш кваліфікованим від елементарного гопництва.
І особлива роль відводиться саме "особам із певним рівнем юридичних знань" - автор свідомо не іменує цих представників роду людського юристами, оскільки для автора юрист означає фахівець в сфері права.
Самі ці особи і намагаються через недосконалості, недолугості та інші огріхи законодавства обґрунтувати будь-яку, навіть найбезглуздішу ідею.
На жаль, саме юристи та філософи обґрунтували свого часу ідею фашизму, також при цьому посилаючись на засади гуманізм та виверти законодавства.
Що стосується безпосередньо указу президента, автор, в першу чергу як юрист, глибоко переконаний, що у правовій державі ці питання повинна вирішувати лише та спеціальна інституція, яка за своїм функціональним призначенням може та повинна вирішувати питання конституційності чи неконституційності документу.
Відповідно до статті 147, єдиним органом такої конституційної юрисдикції є Конституційний Суд.
І до тих пір, допоки він не винесе свій вердикт у вказаній справі, жоден із нас не має права перебирати на себе його повноваження та стверджувати на офіційному рівні про конституційність та неконституційність того чи іншого нормативного правового акту.
Відповідно до частини 3 статті 106 Конституції, укази президента є обов’язковими до виконання на території України.
Отже допоки даний указ не втратив свою легітимність через процедуру визнання його неконституційним уповноваженим органом, він є обов’язковим до застосування усіма, в тому числі і органами державної влади, які повинні діяти лише в межах та у спосіб, що встановлений законом (стаття 19).
На цьому фоні дивною видається позиція, яку обійняли парламент та уряд, що вони не будуть виконувати положення даного указу, допоки КСУ не винесе рішення на його неконституційність.
Такий юридичний нонсенс – вершина нерозуміння сутності права, або його зухвалого недотримання, за декількох основних причин.
Насамперед, ніде в законодавстві не передбачена можливість не виконувати того чи іншого нормативно-правового акту. А апелювання до статті 60 Конституції, відповідно до якої ніхто не повинен виконувати явно злочинні розпорядження чи накази, навряд чи є юридично спроможним.
Адже можливість дострокового припинення повноважень парламенту входить до переліку повноважень президента (стаття 90 Конституції), і тому, вибачте за тавтологію, злочинність з нього явно не слідує!
По-друге, у жодному законі немає вказівки на те, що положення нормативно-правового акту може діяти лише у випадку, коли підтверджена його конституційність, а до цього моменту, воно повинно бути призупинене.
Адже за такого підходу, який нам пропонують урядовці, КСУ повинен перевірити весь масив законодавства на предмет його конституційності.
Враховуючи шалені темпи діяльності Конституційного Суду, які він демонструє за останні 8 місяців та його КПД, що стрімко близиться до нуля, хотілося б поцікавитись у шановних правників із Кабміну, чи розумієте Ви, що такий підхід – це крах правової системи держави?
Що Ваше ставлення до закону сьогодні – це фактичне спонукання до невизнання права у суспільстві.
Уявімо собі гіпотетичну ситуацію, що керуючись тією самою логікою, злочинець, який буде засуджуватись за вмисне вбивство чи зґвалтування, заявить у суді, що він не визнає норм Кримінального кодексу, оскільки Конституційний Суд не підтвердив його конституційність.
Найстрашніше, що юридичний нігілізм може мати і своє логічне продовження.
Слідуючи настановам Ради, яка скасовує своє попереднє рішення про призначення ЦВК, чим ставить під сумнів легітимність проведення усіх виборів із 2004 року, наступне слово може бути за президентом, який може скасувати своє подання Януковича на посаду прем’єра, подання своєї третини складу КСУ, подання про відставку уряду Тимошенко…
А до цього ще додайте той факт, що фактично на сьогодні як мінімум ¾ рішень парламенту можна визнати неконституційними лише на тій підставі, що в порушення вимог статті 83 Конституції вони були проголосовані депутатами не особисто, а за допомогою "депутатів-піаністів", які кожного разу демонструють свою віртуозну техніку та дають сеанс одночасної гри у процесі голосування картками інших.
А відповідно до рішення КСУ у справі щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою від 7 липня 1998 року порушення порядку особистого голосування є підставою для визнання такого рішення ВРУ неконституційним.
Ну невже вони не усвідомлюють того, що в державі починається відверта війна, війна юридичної казуїстики та нехтувань елементарних приписів закону, війна демонстрації публічної зневаги до суду та його рішень, які є загальнообов’язкові по всій території України?
Війна показової небоязні юридичної відповідальності. Невже вони не усвідомлюють того, що в ній не буде переможців і переможених.
Ця війна спрямована на знищення української державності, соборності та національного суверенітету. Це було і було в українській історії, яка вочевидь нічому їх не вчить.
І тому, якщо вони не спроможні домовлятися – хай зупиняться!
Хай перестануть знов і знов гортати сторінки Основного закону, де виписані їхні повноваження та влада один над одним.
Ці сторінки вже засмальцьовані від постійного перегляду та скроплені брехнею, підкупом та обманом.
Хай відкриють Конституцію на новій для багатьох із них сторінці – де розташована стаття 5, яка говорить, що "… єдиним джерелом влади в Україні є народ…
А тому, дайте можливість цьому "єдиному джерелу влади" висловитись щодо того, чи хоче він вас взагалі, і чи гідні ви представляти його та піклуватись за нього.
І чи доросли ви до того, щоб отримати можливість завойовувати для України те місце, яке їй давно належить посідати у світі. Автор чомусь переконаний, що відповідь шокує багатьох.
Руслан Стефанчук, кандидат юридичних наук, голова Хмельницької обласної організації УРП "Собор", для УП
