Інтелектуали та інтелектофоби-2. Або чим гомофобія відрізняється від інтелектофобії
"Всякое ослабление умственной жизни в обществе неизбежно влечет за собой усиление материальных наклонностей и гнусно-эгоистических инстинктов."
Федор Тютчев
Як з’являються інтелектуали? Що таке бренд інтелектуала та інтелектуальна валюта?
Дуже часто так здається, що інтелектуали народжуються самі по собі, що інтелектуали це якась вища міра розумних, якої досягають індивідуально, дякуючи розвиткові вроджених здібностей.
Але що б там не говорили психологи та етологи, інтелектуали не з’являються природнім чином, і вони не є продуктом власного індивідуального розвитку всередині масової освіти.
Звичайно на появу інтелектуала впливають як вроджені розумові здібності, так і масова освіта — середня та вища. Але для того, щоб стати інтелектуалом, достатньо середнього рівня розумових здібностей, інколи достатньо не тільки вищої, але і середньої освіти. Решта — набувається.
Із часів появи масової освіти спосіб продукування інтелектуалів не змінився нітрохи. За кожним інтелектуалом стоїть інший інтелектуал, навіть якщо він цього не усвідомлює чи свідомо заперечує.
Інтелектуала породжує інший інтелектуал в індивідуальному навчанні. Причому це навчання йде, як у старі добрі часи: Вчитель вчить Учня індивідуально. Їх зустріч — ситуація взаємного вибору: Вчитель обирає Учня, Учень обирає Вчителя.
В інтелектуальному навчанні передають не стільки знання, скільки — вміння мислити, етику стандартних ситуацій інтелектуальної діяльності, традиції поведінки у життєвих ситуаціях поза інтелектуальною діяльністю, середовище спілкування, соціальні зв’язки.
Отже інтелектуал з’являється тоді, коли знаходить свого Вчителя і стає добрим Учнем. Як правило, це відбувається вже після закінчення масової освіти — як середньої, так і вищої. Отже знайшовши свого Вчителя та ставши добрим Учнем, простий розумний отримує шанс стати інтелектуалом.
Знову ж таки, зверніть увагу, що мова не йде про вченого чи письменника, філософа чи політика, інженера чи лікаря як способи діяльності. Мова йде саме про інтелектуалів у цих сферах, які стали добрими Учнями своїх Вчителів.
Таким чином інтелектуал — це унікальний продукт соціуму, що при всій своїй схожості на решту продуктів масової освіти — як середньої, так і вищої — має зовсім інше походження, інші затрати часу на свою підготовку, а відтак потенційно іншу якість і відповідно іншу ціну на ринку.
Щоб бути інтелектуалом, вища освіта бажана, аспірантура не обов’язкова, вчений ступінь не важливий. Бренд інтелектуала — це його Вчитель і право називати себе його Учнем, яке Вчитель не заперечує.
Визнання інтелектуальності — не отримання диплому і не захист. Інтелектуала визнають інші інтелектуали за якість його продуктів та етику поведінки у їх виробництві.
Саме ці обставини є підставою для властивого інтелектуалам інтелектуального снобізму. І ці ж обставини вкупі з недовірою решти суспільства до вузького замкненого в собі кола інтелектуалів є першою причиною зворотного ставлення суспільства до інтелектуалів — латентної інтелектофобії.
Таким чином у світі розуму та чистогану ми запропонуємо уявлення про інтелектуальну валюту (інтелвалюту). Інтелвалюта це обмін цікавості-допитливості одного інтелектуала на цікавість-допитливість іншого, це використання та оцінка цікавості-допитливості інтелектуалів з боку суспільного розуму, тобто в раціональній практичній соціалізації.
Інтелвалюта в інтелектуалізованому суспільстві має вільне конвертування щодо грошей, влади, популярності. У деінтелектуалізованому суспільстві вільне конвертування інтелвалюти відсутнє, а сама інтелвалюта переходить у стан натурального обміну — як обмін винятково між самими інтелектуалами.
Яка роль інтелектуалів у суспільних змінах та як вони переживають різне ставлення суспільства до них?
Вище ми описали ідеальну ситуацію появи інтелектуала. Але можливість такої появи пов’язана з соціалізацією інтелектуалів — тобто з тим, що на інтелектуалів у суспільстві має бути попит.
А такий попит є не завжди. ХХ століття знало три періоди інтелектуально-наукового злету: 30-40 роки — фашистська Німеччина, 60-70 роки — Радянський Союз, 80-90 роки — Сполучені Штати Америки. Саме в ці часи в цих країнах потреба в інтелектуалах була найбільшою і відповідно соціалізація інтелектуалів найвищою.
Для кожної з цих країн були характерні періоди інтелектуалізації та деінтелектуалізації. Деінтелектуалізація Німеччини в 50-60-ті була нищівною. Деінтелектуалізація США відбувається просто у нас на очах.
Інтелектуалізація 60-70-х в СРСР мала інерцію на 80-ті роки, але вже 90-ті були пов’язані з різкою деінтелектуалізацією. Деінтелектуалізація поглибилася розпадом СРСР, тобто на неї наклався ще і цивілізаційний відкат республік колишнього СРСР. Саме тому деінтелектуалізація стала такою нищівною і для нас.
При цьому інтелектуали до цього мають двоїсте відношення — з одного боку, вони саме ті, хто готував такі зміни, а отже мають підстави пишатися ними, а з іншого боку, вони саме ті, хто найбільше потерпає від їх наслідків. Вони найбільше винуваті — і найбільше покарані.
Це — друга причина, але вже не латентної, а відкритої інтелектофобії — інтелектуалів звинувачують у розпаді СРСР та наступній кризі.
Інтелектуали, що залишилися, виживали разом з усіма — торгували на місцевих базарах, працювали репетиторами, пішли в бізнес або жили в злиднях, продовжуючи займатися своєю колишньою професією.
Частина інтелектуалів поїхали з СРСР в США — тобто в ту країну, де вони наразі найбільше потрібні в 80-90-х минулого століття.
Зверніть увагу, що не завжди деінтелектуалізація породжує інтелектофобію. В якій-небудь деінтелектуалізованій африканській країні може бути дуже велика цінність інтелекту, і навпаки в досить інтелектуалізованій країні може бути розвинена інтелектофобія.
Інтелектофобія з'являється тоді, коли в процесі деінтелектуалізації на більшість місць прийняття рішень в країні — в бізнесі, економіці та політиці — приходять малоосвічені, неінтелектуальні люди. Бажаючи зберегти ці місця, такі люди змушені перетворювати своїх більш інтелектуальних конкурентів на ворогів.
Давайте проаналізуємо деякі цифри. За даними спец-випуску журналу "Кореспондент" "Топ-100" за 2007 рік, спираючись на власний аналіз, можна побачити, що серед ста найбільш впливових людей України інтелектуалів — не більше 10%.
Причому більшість із них впливовими є значною мірою завдяки своїй посаді чи публічним можливостям, а не завдяки своєму інтелектуальному авторитету. Про це свідчить те, що такі люди опиняються в рейтингу "ТОП-100" тільки після заняття посади, і випадають з нього після своєї відставки.
Згідно зі статистичними даними витрати на науку в Україні складають 0,3% в структурі державного бюджету. Це при тому, що в Росії вони складають 1,3%, а середньоєвропейський показник — 2-3%.
Причому, зауважте, ми говоримо не про абсолютні величини фінансування науки, а про відносні, які не залежать від абсолютного розміру ВВП.
Тому відносні показники фінансування науки мають бути співмірними для інтелектуалізованих країн.
Для фінансування науки характерна наступна обставина: якщо держава вкладає в науку 2-3%, то бізнес інвестує ще більше, а якщо держава вкладає менше 2% — бізнес інвестує ще менше.
Тобто держава тут є не стільки фінансистом, скільки стрижнем ідеології, яка породжує чи блокує мотивацію бізнесу до інтелектуалізації чи до інтелектофобії.
За даними Washington ProFilе, станом на 2005 рік 45 тисяч вчених та технічних спеціалістів виїхали в США з України, а до США за цей же час з Росії — 63 тисячі.
Давайте співвіднесемо коефіцієнти деінтелектуалізації двох країн.
Населення України на 2001 рік — 48 млн. чоловік, населення Росії на 2001 рік — 145 млн. чол. Отже з України на кожну 1 тис. людей виїжджали в США приблизно 0,9 вченого або технічного спеціаліста.
А з Росії за це же час виїжджали в США — 0,4 вченого або технічного спеціаліста. Отже деінтелектуалізація в Україні більш як вдвічі вища, ніж в Росії. Інші цифри статистики населення країн за інші роки не змінюють співвідношення суттєво.
Звичайно це умовний коефіцієнт, бо ми брали не загальну картину, а лише по відношенню до США. Але все рівно це промовиста обставина.
37% інтелектуалів головною причиною еміграції назвали "сімейні обставини", 30% — "можливість навчання та підвищення кваліфікації", і лише 21% головною причиною назвали "роботу чи економічні можливості". Такий розподіл яскраво демонструє цінності інтелектуалів.
Разом із тим через недопрацьованість соціологічної анкети ми не можемо знати, що стоїть за "сімейними обставинами", бо нездатність інтелектуала утримувати матеріально дітей чи навіть його алкоголізм через непотрібність його послуг та інтелектуальну деградацію, перш за все, проявляються як сімейні обставини (руйнування сім’ї), але причини цього зовсім несімейні.
Сьогодні з’явилися вузли нової структури раціональної соціалізації — бізнес-структури, яких в СРСР не було. Нелюбов бізнесменів до інтелектуалів — це традиційна нелюбов радикального раціоналізму до всього непрактичного, несоціалізованого, ідеального і нібито далекого від реальності.
Немалих успіхів у бізнесі досягли і колишні інтелектуали. Інтелектуалізм — це їх минуле. Їх заперечення інтелектуалізму на користь бізнесу — свідомий вибір. Немає більш затятого інтелектофоба, ніж колишній інтелектуал. Це третя причина інтелектофобії.
Гасло: "якщо ти такий розумний, то чого ти не багатий" — є головним лейтмотивом бізнесмена у розмові з інтелектуалом. Визнання бізнесменами інших цінностей поза грішми, популярністю та владою — це питання часу: можливо, одне, два чи три покоління. Тільки найбільш просунуті з бізнесменів знаходять у собі духовні сили визнати цінність інтелектуалізму як щось взагалі-то потрібне, але не їм і не зараз.
І нехай нас не обманюють спонсорство та філантропія вітчизняних бізнесменів. Поки що у нас нема жодного прикладу спонсорства чи філантропії, яка би не була позначена безпосередньою практичною вигодою.
У післярадянській дійсності з’явилося таке явище як комерційна реклама за повної відсутності соціальної реклами. Реклама товарів як перш за все реклама нових цінностей — цінностей споживання. У широкому сенсі реклама повторює одне і те ж: споживай гроші, владу, популярність. Головна цінність — індивідуальний комфорт.
Головна мета життя — прості задоволення. Головний ворог реклами — інтелектуал, оскільки його цінності інші — неспоживацькі, складні, а його інтелектуальна валюта не є вільноконвертованою. Отже нічим не обмежена монопольна реклама цінностей споживання це четверта причина інтелектофобії.
Коли свій інтелект ми фактично знищили, а комфорт потребує нових технологій, то ці нові технології ми змушені запозичувати. Запозичення — це вид інтелектуальної залежності, інтелектуального рабства.
Ми купуємо, крадемо та дозволяємо дарувати нам технології, розроблені закордонними інтелектуалами, — в промисловості, економіці, політиці. Ми навіть державні стратегії замовляємо закордонним спеціалістам — тобто робимо просто злочин перед народом та його нащадками. Так олігарх чи обслуговуючий його політик, які піклуються про перспективи свого бізнесу та своє політичне реноме за рахунок закордонних інтелектуалів, стають ворогами народу, бо знищують своїх інтелектуалів.
На тлі чужих технологій та чужих найманих інтелектуалів, вітчизняні інтелектуали, які змушені боротися за елементарне виживання, які вже встигли інтелектуально деградувати, звичайно не є конкурентними.
Так народжується замкнене коло інтелектуальної деградації: чого дурний, бо бідний, а чого бідний, бо дурний. Приїжджі інтелектуали з нахабством знущаються над вітчизняними інтелектуалами, переконуючи наших замовників, що якісний інтелектуальний продукт можна замовити тільки за кордоном.
Переконання наших бізнесменів-замовників у тому, що вітчизняні інтелектуали не можуть запропонувати якісний інтелектуальний продукт — це п’ята причина інтелектофобії.
Зверніть увагу на таку обставину. У публічній сфері важко знайти підтримку расизму чи ксенофобії, бо вони мають здебільшого побутовий характер. В публічній сфері непристойно виказувати сексизм та гомофобію.
Разом із тим, інтелектофобія може виражатися публічно — як журналістами, так і політиками — в різних формах. І ніякого суспільного спротиву щодо цього ми не маємо.
Отже ми спокійно показуємо демонстрації гомосексуалістів у ЗМІ і вважаємо непристойним демонструвати гомофобію. Але ми вважаємо пристойним публічну демонстрацію інтелектофобії.
Зрештою, я давно вас всіх хотів запитати, панове.
Чому за те, що я говорю складно, маю почуватися винуватим і виправдовуватися я, а не ті, хто цю складність не розуміє?
Як так сталося, що профан, дурень чи ідіот почуває себе правим у своєму невігластві, а я змушений виправдовуватися за те, що, бачте, вони мене не розуміють?
Це сталося через те, що інтелектофобія проникає в усі сфери суспільного життя —політику, економіку, публічну комунікацію і т.д.
Зрештою інтелектофобія оформляється вже як частина суспільної свідомості, вона стає традицією — це сьома причина інтелектофобії. Ми, панове, віднині живемо з вами в інтелектофобській країні...
Далі буде
 |
Сергій Дацюк
