Однак НАТО або чого не сказав Леонтьєв
Ми, безперечно, звикли до постійного прагнення Савіка Шустера провокувати максимальне загострення дискусій, піднімаючи найбільш драстичні та дратівливі для України теми, й запрошуючи для їх обговорення політиків з полярно протилежними часто неадекватними поглядами, але Леонтьєва ..., мабуть, все ж таки не чекали.
Однак, розрахунок Шустера був вивірено точним. Адже вільна дискусія – формат для Леонтьєва – протипоказаний. У ньому він виглядає програшно, непереконливо, позаяк легко зривається на емоції та не дуже обмірковані заяви. Інша справа його авторська програма "Однако", в якій він – справжній ас журналістики.
І яку б відразу чи несприйняття не викликали його погляди, в "Однако" Леонтьєв викладає їх чітко, сильно і надзвичайно стильно. Показово, що всі спроби повторити його формат в Україні неминуче провалювалися. У силу різних причин. Серед яких, брак щирого патріотизму та щирого вболівання за власну Державу грав далеко не останню роль.
Бо Леонтьєв, безперечно, патріот. Патріот Росії. І патріот не за гроші. Ми всі чудово розуміємо, що немає грошей, за які можна було б його купити і змусити виступати на боці, скажімо, Касьянова, чи Каспарова, чи Березовського.
У своїх програмах він тому і переконливий, що викладає власні, а не чужі переконання. Леонтьєв задає тональність, на яку рівняються, і він говорить речі, які очевидно резонують у душах росіян.
Нам ці речі можуть не подобатися. Особливо, коли він дозволяє собі надмірність і зневажливий тон стосовно України та її політичних лідерів, однак... Дослухатися до сентенцій цього "жахливого хлопчиська" російської журналістики варто.
Особливо, коли він говорить продумано, а не в стані екзальтації чи запалу. Бо в такі моменти він дуже часто транслює думки російської влади та російської політичної еліти. Думки, що їх офіційна Москва виголошувати не буде. Зокрема й стосовно нашого членства в НАТО.
КЛЮЧОВЕ ПИТАННЯ
Питання НАТО, безперечно, є ключовим для України. І тим паче, - для Росії. Принаймні, україно-російські стосунки на пряму залежать від того, чи будемо ми рухатися до НАТО, чи ні. Якщо будемо, то ні про які добросусідські стосунки говорити не можна. Це нонсенс.
Нас чекатиме виключно ескалація і загострення стосунків з Росією. Такий сценарій дуже багатьох в Україні цілком задовольняє, і не задача цього тексту когось переконувати.
Обмежимося констатацією очевидного – ставлення сьогоднішньої Росії до України загалом вкладається в тезу: "Робіть, що хочете. Живіть як знаєте. Тільки... не вступайте в НАТО".
Зрозуміло, що офіційні заяви Кремля звучатимуть інакше, але посил, який закладається між рядків офіційних заяв, завжди один і той же. Не потрібно великого розуму, щоб його зрозуміти. Так само як не треба було його мати у 2004 році, щоб розуміти – прихід до влади Ющенка неминуче означатиме –форсування вступу України до НАТО.
Хоча офіційно Ющенко про таке й жодного слова не говорив, а навпаки дозволяв собі дуже навіть проросійську риторику.
Нікого тоді в оману це ввести не могло. І перш за все – саму Росію. Тому, власне, Москва так і не хотіла Ющенка. Не як демократичного політика, чи націоналіста, чи ще кого. Фактично, вона боялася і не хотіла найбільше одного – руху України до НАТО.
Власне, й усі зиґзаґи україно-російських стосунків, починаючи з 2000 року цілком накладаються на ті чи інші заяви та рішення Києва щодо НАТО.
І Тузла, до речі, була наслідком саме такого кроку України в бік НАТО, а подальше замирення та обіцянка ціни за газ на рівні 50 дол. – результатом запевнення Москви з боку Києва, що ніякого реального руху в бік ворожого їй альянсу не буде. Ніколи. Допоки при владі в Україні буде Кучма. Чи Янукович.
І ми з вами це теж завжди чудово розуміли, які б "пронатівські" рішення не ухвалювала тоді Верховна Рада під наглядом Медведчука та ко.
Усі ми завжди знали, що це був блеф. Виключно для закордонного вжитку. Але Росія і тоді не могла спокійно дивитися на такі "невинні ігри", розуміючи, що рано чи пізно вони їй можуть вилізти боком. І вони їй, дійсно, вилазять. Сьогодні.
ЩО СКАЗАВ ЛЕОНТЬЄВ
З усього того, що сказав Леонтьєв на "Свободі", мені здаються важливими дві тези. Він сказав їх продумано, іще не ввійшовши у дискусійний раж. Перша прозвучала як запитання: "Ви готові стріляти у росіян?!..."
Це запитання адресувалося аудиторії і українцям в цілому. Іншими словами його можна було б перефразувати так: "У разі конфлікту Америки з Росією, ви, дійсно, готові виступити на боці Америки – проти Росії?"
Не має сумніву, що значна частина аудиторії із запалом відповіла б "Так!". Однак... Не факт, що більшість українців їх у цьому підтримала б. І тут справа не в тому, що Альянс є, буцімто, миролюбним блоком.
 |
| Михайло Леонтьєв |
Цю тезу українські політики можуть з більшим, чи меншим успіхом нав'язувати лише собі та нашому обивателю. Але аж ніяк не Росії. Бо для росіян НАТО – цілком реальна загроза.
І докази агресивних планів Америки щодо себе їм шукати не доводиться, вони усім продемонстровані наочно.
Це ті ж самі ПРО у Чехії та Польщі. Проти кого вони спрямовані? Проти Ірану? Чи знайдеться хоча б одна людина, яка, не лукавлячи з собою, буде серйозно обстоювати настільки абсурдну тезу?
Тому варто зрозуміти, що рухаючись у бік НАТО, Україна наче відкрито декларує Росії: "Так, це правда. Ми готові у вас стріляти". Принаймні, Росія та росіяни сприйматимуть наші дії тільки так і не інакше. З усіма відповідними наслідками.
Друга теза, яка заслуговує на увагу, пов'язана з першою і стосується світової фінансової кризи, джерелом якої виступає сьогодні Америка, знаходячись у самому її епіцентрі. Україна ще не відчула наслідків цієї кризи на собі, і в цьому є свій позитив. Але є і негатив. Бо ми продовжуємо жити наче ніякої кризи нема.
У той час як лідери провідних економік Європи збираються на екстренні зустрічі, виголошують абсолютно безпорадні заяви, закликають терміново проводити засідання великої вісімки, а світом прокочуються хвилі багатомільярдних втрат і банкрутств. У цей час в Україні "усе мовчить, бо благоденствує".
Лише коли внаслідок загальносвітової рецесії різко впаде попит на продукцію наших металургійних та хімічних підприємств, а експортно-імпортний дисбаланс України почне зростати геометрично, тоді ми вже певно зачухаємося. І добре, якщо знайдемо якийсь вихід.
Допоки ж чухаються інші і говорять про перспективи абсолютно не райдужні, а швидше навіть катастрофічні.
Дехто пророчить кінець долару як світовій резервній валюті, дехто стверджує, що Америку взагалі чекає економічний колапс у вигляді Великої Депресії №2 – із голодними бунтами масовими банкрутствами та громадянськими заворушеннями. Хтось упевнений, що однією Америкою тут не обійдеться, і цікаво, що сьогодні над такими заявами ніхто в світі вже більше не сміється.
Це найгірший знак. Бо ще два роки тому усі б лише посміювалися та крутили пальцями біля голови, сьогодні ж, доводиться великим зусиллям волі демонструвати більш-менш пристойну міну і говорити щось на зразок: "Треба сподіватися на краще. Можливо, все воно ще якось й обійдеться."
"Але до чого тут Україна та НАТО?" – запитаєте ви. Справа в тому, що з точки зору Росії – зв'язок тут безпосередній.
Більшість експертних прогнозів ніяк не допускають добровільного сходження Америки зі світового олімпу.
Переважно вважається, що США будуть усіма силами намагатися й надалі забезпечувати свою гегемонію, а найлегше їм це буде зробити саме за допомогою військової сили. Точніше, за допомогою – війни. Іще точніше, - за допомогою експорту, створення та керування конфліктами.
Власне, це типова історична практика, гаслом усіх імперій завжди було: "Розділяй та володарюй".
Це своєрідний кризовий менеджмент, коли метрополія спочатку сама свідомо провокує чи створює конфлікт, а потім, під гаслами наведення порядку чи справедливості, відправляє у кризову зону – бомбардувальники, крилаті ракети та авіаносці.
Нічого нового у такій практиці нема, вона достатньо ефективна, перевірена часом і важко уявити – що б могло стримати Америку від її застосування. Власне вона і так застосовує її з успіхом постійно.
Проблемним залишається хіба постійний пошук усе нових і нових кризових точок на мапі світу. Але цю проблему також цілком можна вирішити.
ЧОГО НЕ СКАЗАВ ЛЕОНТЬЄВ
Якщо у наведених міркуваннях є сенс, то очевидно, що, як одну з найбільш пріоритетних зон для експорту дестабілізації, Америка має розглядати територію колишнього СРСР. Причин тут кілька.
По-перше, ця зона і так не надто стабільна. По-друге, і це головне, тут є чим поживитися.
Коли Ален Грінспен – донедавна один із найвпливовіших діячів Америки – пішов у відставку з посади керівника Федерального Резервного Банку США і через пару місяців по тому заявив, що головною причиною вторгнення до Іраку була нафта, то це викликало обурення лише офіційного Вашінгтону.
Світ і так давно розумів, у чому була головна провина Хусейна та Іраку. Як у байці про вовка та ягня: "Ты виноват лишь в том, что хочется мне кушать".
Будь-якій імперії – потрібен не лише контроль над територіями, але й максимально вільний доступ до їхніх ресурсів. А США сьогодні, як ніколи гостро, потребують нових джерел для фінансування своєї велетенської машини, яку інакше, цілком вірогідно, чекає стагнація або й навіть колапс.
Територія Росії їй, безперечно, може забезпечити необхідний ресурс. І тому в Росії готуються до найгіршого. Принаймні, там постійно тримають в голові саме ось такий варіант – найгіршого для себе розвитку подій. Однак...
Усі розуміють, що просто так напасти на Іран чи Росію Америка не може. Поки що. Потрібен привід. Хоча б якийсь формальний привід. У випадку з Іраном теоретично можна знову спробувати використати фантом ядерної зброї.
У випадку з Росією складніше. Тут потрібен якийсь локальний конфлікт. Можливо між Росією та Грузією. Хоча Грузія занадто вже маленька. Інша справа – Україна. Оце вже, дійсно, міг би бути привід так привід.
ЯК ТИМОШЕНКО І ЮЩЕНКО
Зрозуміло, що російська політична еліта добре усвідомлює цю загрозу і буде всіма силами їй протидіяти. Зокрема, намагаючись не допускати загострення стосунків ні з Грузією, ні з Україною.
У міру можливостей, безперечно. Адже робити це Росії стає дедалі важче. Так само як сьогодні Юлії Тимошенко стає дедалі важче зберігати гарну міну у своїх стосунках із президентом Ющенком.
Не секрет, що дії Ющенка та його оточення стосовно Тимошенко уже довгий час носять чіткі ознаки системної провокації.
Будь-які кроки Тимошенко наштовхуються на критику з боку Банкової, законодавчі ініціативи президента чітко спрямовуються на обмеження повноважень кабміну та впливу БЮТ на регіони, можна припустити, що й листа про ПДЧ прем'єр підписувала із ретельно викрученими руками.
Однак Тимошенко уперто тримає себе в руках і робить усе можливе й навіть неможливе, аби не дати привід звинувачувати себе у протидії Ющенку. Його ж оточення навпаки використовує усі можливі способи, аби насолити Тимошенко і тим самим все ж таки спровокувати її на вибух, конфлікт та необдумані заяви.
Те ж саме, практично, ми спостерігаємо й у стосунках між Україною та Росією. Придивіться, адже офіційна Москва практично ніколи не виступає ініціатором загострень.
Навпаки, уже кілька років поспіль ініціатива тут виключно за нами. Україна ж не лише використовує усі можливі приводи, аби роздмухати найдрібніші непорозуміння, але й сама систематично вигадує ті чи інші приводи, аби якнайдошкульніше насолити Росії.
Зрозуміло, що усе це подається у нас як суто патріотична позиція, але за фактом воно виглядає як свідоме і безперервне топтання по усіх найулюбленіших мозолях Росії, серед яких мозоль під назвою НАТО є, безперечно, найболючішим.
Однак не факт, що Тимошенко таки зірветься, а в Кремлі втратять самоконтроль. Хоча усе може бути і нічого виключати не можна. Просто, тут є велика відмінність між цими двома ситуаціями.
Бо, якщо конфлікт між Тимошенко та Ющенком Україна все ж пережити якось зможе, то реальний конфлікт з Росією та подальшу миротворчу операцію під умовною назвою "Буря в степах України" нам, вочевидь, краще не переживати. Ніколи.
Однак…
 |
Микола Кульчинський
