Уся влада – парткомам!

Продовження, Читайте також Доторкана недоторканність, або примхи українського парламентаризму

Ідею скасування депутатської недоторканності, яку відстоюють представники демкоаліції, слід розглядати в контексті ще однієї ініціативи – законопроекту щодо обмеження пільг та дострокового припинення повноважень народних депутатів.

Законопроект про внесення змін до закону про статус народного депутата України та деяких інших законів деталізує підстави та порядок дострокового припинення повноважень народного депутата в разі його невходження або виходу до/зі складу депутатської фракції (пункт 6 частини 2 та частина 6 статті 81 Конституції).

Зокрема, у законопроекті пояснюється, що слід розуміти під "невходженням до" та "виходом зі" складу депутатської фракції, отже, визначається, які саме дії (бездіяльність) народного депутата можуть мати наслідком дострокове припинення повноважень.

Так, невходженням до депутатської фракції визнається як відмова від участі в діяльності такої депутатської фракції, або фактична протидія діяльності депутатської фракції.

Виходом зі складу фракції, крім виходу за особистою письмовою заявою, є припинення участі у діяльності депутатської фракції, будь-яка участь у діяльності інших фракцій, дії всупереч офіційно прийнятим рішенням фракції, в тому числі, входження народного депутата України всупереч узгодженій політичній позиції фракції до складу коаліції, підписання угоди про створення коаліції, взяття на себе зобов'язань перед коаліцією.

При цьому, наявність факту невходження або виходу до/зі складу парламентської фракції, за законопроектом, встановлюється вищим керівним органом партії (блоку), який приймає рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата, що не підлягає оскарженню.

Зазначені підстави припускають можливість доволі широкого тлумачення, що за наявності бажання дозволить кваліфікувати як "невходження" або "вихід" чи не кожну самостійну дію народного депутата, яка не співпадає з офіційним курсом відповідної фракції.

Власне і критичний виступ на адресу керівництва фракції можна розцінювати як протидію діяльності депутатської фракції, а власна позиція депутата з тих чи інших питань, що збігається з позицією коаліції, може розцінюватись як взяття на себе зобов'язань перед коаліцією.

Законопроект позбавляє народних депутатів парламентської свободи; замість народних представників країна матиме більше чотирьохсот німих засобів реалізації волі фракційної верхівки, слухняних заручників партійної дисципліни.

Отже, даний законопроект суперечить концепції народного представництва, зазіхає на один з важливіших принципів парламентаризму – принцип вільності народних депутатів.

Слід підкреслити, що член парламенту є народним депутатом України, а не депутатом окремої фракції і що, врешті решт, він присягає на вірність народові України, а не партійному керівництву.

У пояснювальній записці до законопроекту зазначається, що його прийняття "...забезпечить реалізацію конституційного принципу про здійснення влади безпосередньо народом і унеможливить штучне змінювання результатів волевиявлення виборців – громадян України".

Але, по-перше, волевиявлення виборців не є константою, а по-друге, хто сказав, що саме керівництво депутатської фракції краще за всіх розуміє бажання виборців і не може помилятися з цього приводу?!

Уявляється, що ця законодавча пропозиція доводить до абсурду й без того сумнівну, з точки зору європейських стандартів, норму про імперативний мандат, яка справедливо і неодноразово критикувалася Венеціанською комісією.

"[Комісія] нагадує..., що прив’язування мандату народного депутата до членства в парламентській фракції чи блоку партій порушує незалежність депутатів і може також бути неконституційним..., враховуючи те, що члени парламенту повинні представляти народ, а не свої партії. Це чітко відображено в присязі народного депутата, що міститься в статті 79 Конституції.

Збереження запропонованої процедури в Конституції надає партіям можливість скасовувати результати виборів. Це також може мати наслідком ослаблення самої Верховної Ради через втручання у вільний і незалежний мандат депутатів, які відтепер не обов'язково слідуватимуть своїм переконанням для того, щоб зберегти членство в парламенті..."

Парламентська Асамблея Ради Європи також підтвердила, що відкликання народних депутатів політичними партіями (імперативний мандат) є неприйнятним у демократичній державі.

Наведемо з цього приводу справедливе судження вітчизняного правника Речицького: "...народний депутат – це не примітивний транслятор (ретранслятор) настроїв та уподобань електорату, а відповідальна, самостійно мисляча й політично автономна особистість.

Будь-який виборець може міняти свої політичні уподобання, те саме стосується й кожного народного депутата. Сучасна передвиборна програма – це декларація про наміри, а не караульний устав. Реалізувати її можна найрізноманітнішими способами.

Саме тому депутатам надається право вільно обирати тактику парламентського побутування. Здорова фракція – це не мурашник і не бджолиний вулик з раз і назавжди встановленими ролями. Проте насправді в українських парламентських фракціях рішення приймаються партійною елітою, яка складається максимум з 3-4 осіб.

Не дивно, що стиль роботи подібних тоталітарних фракцій зроджує лише нехіть і відразу...".

8 лютого 2008 року парламентська опозиція внесла до Верховної Ради законопроект про внесення змін до Конституції України щодо гарантії недоторканності для окремих посадових осіб, в якому викладене "опозиційне" бачення інституту недоторканності.

Законопроектом передбачається внесення змін до статті 80 Конституції, частину 3 якої пропонується викласти в такій редакції: "Народний депутат України не може бути без згоди Верховної Ради затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом".

А також внесення змін до частини 1 статті 105 Основного Закону, згідно до яких, президенту гарантується недоторканість на час виконання ним повноважень. Він не може бути затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом без згоди Верховної Ради.

На відміну від законопроекту, запропонованого представниками демкоаліції, пропозиції від опозиції, по-перше, стосуються не лише правового статусу народного депутата, але й правового статусу президента.

По-друге, мова йде не про скасування недоторканності, а про її гарантії.

Попри те, що зазначений законопроект є більш виваженим (подібне формулювання недоторканності міститься у Конституції щодо правового статусу суддів), він не здатний забезпечити належним чином невідворотність відповідальності народних депутатів.

Крім того, зміни до статті 105 Конституції мають супроводжуватися змінами статті 111 з тим, щоб зняти колізії, які можуть виникнути при вирішенні питання про відповідальність глави держави в порядку процедури імпічменту.

Утім, пропозиція про внесення "опозиційного" законопроекту не була підтримана ("за" проголосували 224 народні депутати).

Замість висновків

Законопроект від демкоаліції, який повністю скасовує депутатський імунітет, та чинна редакція статті 80 Конституції, яка надає народним депутатам "панцир" безвідповідальності, – це дві, неприйнятні у демократичному суспільстві крайнощі.

Між тим, конституційна практика зарубіжних країн засвідчує існування золотої середини, яка гарантує як незалежність, так і відповідальність депутатів.

Вирішення проблеми депутатської недоторканності вимагає внесення наступних змін до національного законодавства України:

По-перше, стаття 80 Конституції обов’язково повинна бути доповнена положенням, згідно з яким депутатська недоторканність не поширюється на випадки затримання народного депутата України на місці злочину.

По-друге, необхідно чітко визначити судовий орган, повноважний розглядати кримінальні справи щодо народних депутатів. Вважаємо, що таким органом має бути Верховний Суд України.

По-третє, слід внести зміни до закону про статус народного депутата України, Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів, відповідно до яких термін депутатського мандату призупиняє строк давності притягнення до кримінальної відповідальності, а народний депутат, проти якого порушено кримінальну справу, позбавляється права вільно залишати територію України.

Історія лише ХХ-го століття дає нам безліч прикладів, які ілюструють значення й призначення депутатської недоторканності.

Нагадаємо, що навесні 1918 року Центральна Рада прийняла закон, відповідно до якого члени Української Центральної Ради не підлягали відповідальності за голосування, висловлювання і, взагалі, за діяльність, пов’язану з виконанням обов’язків членів Центральної Ради як у самому парламенті, так і поза ним.

Вони могли бути притягнені до слідства й суду лише за згоди Центральної Ради. Поштовхом для прийняття зазначеного закону став арешт деяких депутатів, представників фракції соціалістів-революціонерів.

Приклад другий: у 1926 році, "з огляду на надзвичайні обставини", в Італії була скасована депутатська недоторканність, після чого режим Муссоліні розпочав активне переслідування політичних опонентів. Чим це закінчилося – відомо всім...

То невже ж нас нічому не вчить а ні власний, а ні чужий досвід?

Олександр Ярмиш, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України, Аліна Червяцова, кандидат юридичних наук, доцент, для УП

Автор малюнків – Євгеній Єгоров