Юлія Тимошенко: Сфінкс №1 української політики

Ось уже майже 10 років Юлія Тимошенко залишається загадкою для журналістів, політологів, а над усе – для українського електорату. Вона має багато палких прихильників і не менш пристрасних супротивників.

Якщо перші з величезним пієтетом сприймають кожне її слово як божественне одкровення, то другі не вірять жодному. Тимошенко залишається таким собі Сфінксом української політики, про справжні наміри і мету якого, про внутрішній морально-психологічний рушій вчинків цієї діячки активно сперечаються як у політологічних салонах, так і на кухнях пересічних українців.

Останнім часом ці дискусії стають більш предметними, адже наші люди поступово вчаться зіставляти заяви політиків з їхніми діями і помічати, що діло дуже часто в них заперечує слово.

Дивлячись на палкі промови прем"єрки, я завжди згадую свого студента-африканця з Київського інституту театрального мистецтва, який привертав увагу тим, що навчати його акторської майстерності не було ніякого сенсу, бо він мав природну обдарованість і коли щось виголошував, то робив це абсолютно щиро, з глибокою переконаністю.

Проте, якщо згодом він виголошував щось зовсім протилежне, щирість, впевненість і переконаність нікуди не зникали…

Однак з плином часу навіть блискучі імпрези пані Юлії змушують невесело замислюватися. Поведінка в Москві, коли в її присутності російський президент ображав главу української держави (за явного співчуття Тимошенко), запам'ятається надовго і ще матиме наслідки в її кар'єрі.

Ця поведінка свідчила про цілковиту відсутність державницької гідності й навіть зеленої уяви про етику державного діяча. Чи можна уявити, щоби в присутності Ангели Меркель хтось наважився ображати федерального президента Німеччини, а в присутності Сільвіо Берлусконі президента Італії?

До речі, в цьому відношенні багатьом нашим політичним фігурантам, у тому числі й Тимошенко, дай Боже зрости до рівня політиків пострадянського простору.

Коли російські війська наступали на Тбілісі, журналістка 5-го каналу Губіна брала інтерв'ю в екс-спікера парламенту Грузії Ніно Бурджанадзе. Губіна запитала, як скривджена президентом екс-спікер оцінює дії Михайла Саакашвілі, вочевидь, за нашою звичкою, очікуючи каскаду звинувачень. Але пані Ніно з гідністю закрила тему, сказавши: "Я думаю, що зараз не час і не місце обговорювати дії нашого президента".

Запитання провокує і діяльність газети, що її вважають близькою до Юлії Тимошенко. Коли редактором "Вечерних вестей" був пан Ткаченко, її ще можна було читати людям, які лояльно ставляться до України.

Але після того, як з незрозумілих причин Ткаченка прибрали, а видання очолив такий собі пан Ковальов, газета змінилася до невпізнання, за винятком збереження абсолютно негативного ставлення до Ющенка і релігійно-захопленого – до Тимошенко.

Газета стала рупором войовничої українофобії, на її шпальтах запанували "зірки" на кшталт Сергія Бурова, який в перспективі має всі шанси випередити Дмитра Табачника у "палкій любові" до України.

Досить звернути увагу на лексику цього журналіста: "свідомиє" (саме так у лапках) – так Буров називає українців, яким не байдуже, що буде з їхньою країною, мовою і культурою. Ідейно-близький до нього колишній віце-прем'єр застосував поняття "свідомі ти", вочевидячки плутаючи українську історії з історією іншої країни, де були покарані Богом содоміти, Содом і Гоморра.

Статті Бурова містять постійні прокляття на адресу українських націоналістів ("тупий і настирливий націоналізм"), таврування українського телебачення, що на думку Бурова, у порівнянні з російським, є суцільною нісенітницею, культурна політика України, як він навіює читачам, "спрямована на знищення в Україні всього російського", а керівництво України, напевно, за винятком Тимошенко – то "пани – ліквідатори російської мови".

Немає жодної потреби спростовувати істерики Бурова, тим більше звертаючись до аудиторії, здатної мислити власними мізками. Чого варті лише запевнення іншого автора "ВВ", що в разі вступу України до НАТО, Румунія забере у нас Південну Бессарабію, Північну Буковину і острів Зміїний.

Все з точністю до навпаки: якщо Україна стане членом НАТО, то на будь-яких територіальних претензіях до неї буде поставлено хрест, бо такі претензії суперечать фундаментальним засадам Північноатлантичного Альянсу.

Ну а твердження на кшталт того, що Росія не має жодних територіальних претензій до України, можуть викликати тільки усмішку…

Та ж газета звинувачує гетьмана Мазепу, "який зрадив імператора Петра І", і Карла ХІІ, який, "ганебно втік з поля битви під Полтавою". На жаль історичне невігласто є фірмовою рисою "ВВ".

Добре, бодай, що "ВВ" не пише, що Мазепа зрадив Україну. Це вже певний поступ у порівняння з радянськими часами.

Інший автор "ВВ", такий собі Воржевітін, дав захоплений репортаж про провокаційну витівку сепаратистського руху так званих русинів у Мукачевому в рубриці "Во дают!".

Купка провокаторів, що представляють (як вони стверджують) інтереси менш ніж 2% українського населення Закарпаття, вимагала створення автономної республіки і погрожувала всеєвропейським скандалом, якщо вимоги не будуть задоволені.

Треба віддати належне пану Воржевітіну, який чесно написав про те, що акцію 109 осіб у будинку російського драматичного театру підтримували ще 100 осіб – членів проросійської молодіжної організації "Родіна". Хоча і без Воржевітіна ясно, звідки "ноги ростуть" у так званого русинського руху.

Судячи зі всього, з тональності статті, з підбору фактів і "фактів", "ВВ" глибоко співчуває організаторам мукачівської акції… Хочеться запитати пані прем'єрку, чи поділяє вона те, що пише ця газета, котру мільйони українців ототожнюють з Юлією Тимошенко? Чесна відповідь допоможе виборцям визначитися.

А днями народний депутат від БЮТ Олександр Фельдман у телеефірі звинуватив СБУ в тому, що служба "відбілює терористів з ОУН-УПА". Хотілося б знати, чи поділяє Тимошенко такі погляди свого нардепа?

Принаймні, виборцям Західної і Центральної України було б дуже цікаво про це дізнатися. Ще кілька років тому, на пряме запитання про відновлення історичної справедливості щодо учасників боротьби за державну незалежність України, Тимошенко заявила, що треба перевірити кожного ветерана ОУН-УПА і якщо за ним немає злочинів, визнати його.

Дивно, а чому ж немає такого ж самого підходу до тих, хто воював "За Родіну (нашу совєтскую), за Сталіна!", тобто за ствердження тоталітарного режиму, який після війни влаштував в УРСР новий штучний голод, жертвами якого став щонайменше мільйон людей?

Є ще чимало вчинків прем'єрки, що дуже дивують.

Наприклад, навіщо було у вересні поточного року разом з Партією регіонів ухвалювати закони, що важко зрозуміти по-іншому, ніж оголошення війни президентові, скасування найважливіших його повноважень, як гаранта суверенітету і національної безпеки України, щоби вже у жовтні ставати на коліна і заявляти, що вона готова геть на усе, прагне задовольнити всі вимоги глави держави, аби тільки не було дострокових виборів, які вона сама спровокувала?

І чому вона почала відверто провокувати політичну нестабільність в Україні саме напередодні чергового саміту НАТО, де Україна мала непогані шанси на отримання ПДЧ?

Коли Тимошенко давала інтерв'ю каналові "Інтер", журналіст запитав у неї наприкінці розмови: "Коли Ви останній раз зустрічалися з Віктором Медведчуком?" – вона мило усміхнулась, сказавши щось на кшталт того, що інтерв'ю було для неї дуже приємним, але воно вже закінчилося…

Коли весь склад БЮТ у Верховній Раді проголосував за закон про державну службу, де передбачалось обов'язкове володіння державними службовцями російською мовою, прем"єрка чомусь не побачила в цьому суперечності зі своїми публічними заявами про відданість українській як єдиній державній мові України.

Хоча насправді ухвалений БЮТ разом із Партією регіонів закон надавав російській статус державної мови де-факто. Бо якою є мова, котрою повинен володіти (в обов'язковому порядку) урядовець? Звісно, державною.

Отже БЮТ вирішив дуже хитромудро: формально в Україні державна мова українська, а фактично – російська. Однак на цьому фокусі БЮТ було спіймано за руку і тоді Тимошенко почала верзти щось абсолютно непереконливе, мовляв, ніхто перед голосуванням зі складу БЮТ того законопроекту Партії регіонів не читав.

Що ж це виходить? Політична сила Юлії Тимошенко здатна ухвалювати закони, не читаючи їх, не знаючи за що, власне, вона голосує? Тоді тут уже йдеться про патологічну безвідповідальність, авантюризм і навіть злочин перед державою і виборцями.

Мені особливо цікаво, як за цей закон проголосував член БЮТ Володимир Яворівський, який по радіо дуже вболіває за українську мову. Невже він також не читав?

Коли в жовтні на Майдан Незалежності прийшли прихильники ОУН-УПА, щоб відсвяткувати 66-ту річницю утворення повстанської армії, підлеглі політичного союзника Юлії Тимошенко міністра внутрішніх справ Юрія Луценка влаштували побиття цих людей, подібне до побиття учасників поховання патріарха Володимира на Софіївському Майдані за часів Кучми.

Міліціанти звинувачували симпатиків ОУН-УПА, що в них не було дозволів виходити на Майдан Незалежності. Водночас МВС абсолютно не звертало уваги на збіговисько комуністів і вітренківців на тому ж Майдані, незважаючи на відсутність у тих будь-яких дозволів...

А обструкція, що її влаштувала Юлія Тимошенко Збройним Силам України, відмовившись фінансувати їх згідно із законодавством якраз після подій у Грузії?

Це вже не слова на дівочі посиденьки з Путіним у Москві, а конкретні й цілком однозначні дії. Це політика.

То яких же висновків має дійти людина, що уважно проаналізує ці, й не тільки ці факти, що яскраво характеризують діяльність прем'єр-міністра України? Звісно, всі ці кроки є сигналом, знаком, тільки б ще дізнатися, кому саме і з якою метою?

 

Ігор Лосєв, доцент НаУКМА, для УП