Ющенко, Тимошенко чи Пілсудський?
Взаємна гра на знищення між президентом та прем’єр-міністром України стала головним змістом вітчизняної політики. Сьогодні схоже, що кризу в державі поглиблює навіть не те, що можновладці взаємно блокують роботу одне одному чи просто не мають на цю роботу часу через свою "війну".
Ні – кризу творить сама ця війна, яка, в свою чергу, підживлюється кризою. Віртуальна реальність "Юля/Вітя" модулює реальність звичайну.
Скажімо, що відбувається, коли секретаріат президента докладає титанічних зусиль, щоб довести усій країні неминучість дефолту (бо ні до якої іншої думки постійні заяви про "розбалансованість бюджету" підвести не можуть), а уряд у відповідь влаштовує безглузді змагання з "наповнення" цього бюджету в останній день місяця?
Колективними зусиллями бюджетна система розбалансовується ще більше – дійти такого висновку неважко й непрофесіоналу.
Тимошенко як українська Руаяль
Кожен із гравців у цю мазохістську гру давно обрав органічну собі стратегію. Для Юлії Тимошенко головний пропагандистський ресурс – це сама Юлія Тимошенко, і звідси походять як переваги, так і недоліки її стратегії.
Переваги відомі добре. Що ж до недоліків, то це, на жаль – не лише надмірна захопленість обіцянками та прожектами на кшталт міфічних "Білих потоків" із нафтою.
Два роки тому, під час президентської кампанії у Франції, кандидатці Сеголен Руаяль журналісти поставили цілком безневинне запитання – скільки атомних підводних човнів має Франція. Кандидатка Руаяль сказала, що один.
Підступні журналісти "виправили" представницю соцпартії: сім. Так, сім,одразу погодилась вона. Насправді ж у Франції було (і є) чотири ядерних субмарини.
П’ять місяців тому, 8 вересня, Юлія Тимошенко давала велику прес-конференцію в "Українському домі". Серед інших пролунало і запитання від кримської журналістки про те, чи підтримає БЮТ сумнозвісний законопроект про статус Севастополя. Нагадаємо, цей законопроект значно послаблює контроль над "містом російської слави" з боку центральної влади.
У відповідь Тимошенко заявила, що її політична сила… не зазіхає на автономний статус Криму, і не збирається переглядати "закріплений Конституцією України та Криму статус півострова".
Цей випадок не такий яскравий, як випадок із пані Руаяль. Хтось, можливо, навіть скаже, що Юлія Володимирівна таким чином свідомо пішла від теми.
Але присутнім на прес-конференції було добре помітно, що прем’єр просто не зрозуміла питання, вхопивши лише приналежність журналістки до кримського ЗМІ. Між тим, статус автономії та болюче питання самоврядування в Севастополі – це все-таки дуже різні речі.
І такі речі потенційний лідер держави повинен знати значно краще, аніж навіть кількість бойових одиниць у своєму флоті. Бо ця кількість змінюється швидше, аніж зникають проблеми на кшталт севастопольської.
Саме тому Тимошенко так легко ловити на суперечностях, натяжках і більш чи менш прямій брехні. Чим професійно і займається чималий штат співробітників секретаріату Президента України.
Ющенко як зброя Москви
Колись Віктор Ющенко обіцяв, що його секретаріат не буде другим урядом, як адміністрація Леоніда Кучми. "Маленькі українці" сьогодні можуть сказати, що свого слова він дотримав: у публічному просторі Банкова сьогодні існує винятково для критики уряду.
Принаймні, боротьба з Тимошенко є єдиним масштабним проектом Банкової, результати якого помітні широким масам.
У цій боротьбі йдеться саме про збірне поняття "Банкова", оскільки президент від неї з більшим чи меншим успіхом дистанціюється. Віктор Ющенко не розвінчує кожну дрібну неправду Тимошенко і вже тим більше не каже неправди сам. Хіба що щось, що не підлягає доведенню – наприклад, що-небудь абстрактне про чиїсь "неукраїнські інтереси".
При цьому, як показує соціологія, це не рятує президента від рейтингової ями. Та й без соціології давно видно, що боротьба "за" Ющенка давно перетворилася на боротьбу "проти" Тимошенко.
Проте не всім іще втямки, що ця боротьба, в свою чергу, давно стала боротьбою на знищення України.
Жоден економіст не визначать, наприклад, скільки в цьогорічній весняній інфляції було від "Юліної тисячі", а скільки – від гучних запевнень клерків секретаріату в тому, що ця тисяча обов’язково призведе до інфляції. Проте немає сумніву, що відповідна заслуга Банкової у інфляції є.
Але найстрашніше у цій ситуації те, що автори та виголошувачі звинувачень на адресу уряду – дуже часто справедливих! – просто не мають морального права їх робити. І це стосується у першу чергу президента.
Адже саме президент Ющенко створив традицію юридично сумнівних кадрових рішень, звільняючи суддів через скасування указів про їхні призначення. Яке право тепер має ця людина критикувати подібний же спосіб дій щодо голови Нацбанку?
Саме президент Ющенко переконано заявляв про неминуче надання Україні ПДЧ НАТО, а коли керована саме президентом Ющенком вітчизняна дипломатія нічогісінько не зробила для досягнення цього ПДЧ - хрестоматійним став випадок, коли в Німеччині півроку не було призначено українського посла. Все той же Ющенко, образившись на західних партнерів (!), ледь не поїхав демонстративно із саміту Бухаресті.
Як із вуст цієї людини сприймати високопарні тиради про "зраду українських інтересів"?
До речі, про зраду. Тема "зрадництва" настільки захопила кола вітчизняних патріотів (ідеться не по нечисленних "шароварників", а про цілком щирих людей), що мало хто згадує відому істину – маніпулювати ворогом досить легко. В усілякому разі легше, ніж тим, кому ти байдужий.
Адже ворог завжди зв’язаний із тобою не меншою кількістю ниточок, аніж друг. І треба просто смикати за потрібні ниточки.
Наприклад, досить переконати Віктора Ющенка в тому, що друга особа в державі є "агентом Москви" - і все, далі зусиль до знищення "помаранчевих" можна не докладати.
(Самій цій особі при цьому дозволяється думати що завгодно, в тому числі всерйоз вірити, що Кремль "ставить" саме на неї; власне, це навіть краще, бо додає підозрам такої переконливості!..).
Так внутрішньоукраїнській "холодній громадянській" надається нового імпульсу.
Телекінезом по бездоріжжю
Експромтом, але влучно про українську ситуацію в одному з нещодавніх ефірів "Еха Москви" сказала чудова російська публіцистка Юлія Латиніна. Причому в передачі йшлося зовсім не про Україну, а про абстрактні речі – так звану "соціологію брехні".
Наприклад, пояснювала Латиніна, очевидною правдою є те, що корови не літають. Але якщо влада зацікавлена довести зворотнє, вона спочатку прибере корів звідти, де їх може побачити кожен, а потім покаже по телевізору десять експертів, які розкажуть про коров’ячу аеродинаміку, ще потім покаже – по телевізору ж – стадо корів, "які ось-ось злетять", і, нарешті, оголосить, що кожен, хто твердить, нібито корови не літають, є ворогом народу.
Демократія відрізняється від диктатури тим, сказала дотепна росіянка, що за демократії корови не літають.
І тут-таки додала – за винятком молодої української демократії, де прем’єр каже, що корови літають, президент, аби суперечити прем’єрові, доводить, що вони пересуваються телекінезом, а Партія регіонів, аби "викрити" президента і прем’єра, наполягає, що корів не існує взагалі.
Так от, коли політично стурбовані українці зараз доводять одне одному, що Ющенко кращий за Тимошенко, чи, навпаки, Тимошенко краща за Ющенка, то це насправді – просто дискусія про те, літають корови чи все ж таки пересуваються за допомогою телекінезу.
Автор, говорячи тут про Ющенка та Тимошенко, не випадково обходить увагою Віктора Януковича.
Просто цей текст написано для тих, хто в будь-якому разі не належить до симпатиків цього, взагалі-то, не найгіршого в Україні політика.
У таких людей є багато причин виступати проти Партії регіонів, але наведемо лише одну: нинішня Росія – не та, що півтора десятиліття тому, коли до влади прийшов Леонід Кучма. І у "проросійського кандидата" Януковича після гіпотетичної перемоги може не виявитись такої можливості для маневру, яка була у "проросійського кандидата" Кучми – бо її йому ніхто не дасть.
Отже, цей текст написано для тих, хто вагається у виборі між двома лідерами Майдану, щосили намагаючись знайти "менше зло" із двох - у той час як ті двоє наввипередки ховають не лише себе, але й українську державність.
Зупинімо їх, поки вони не зупинили нас?
Всеосяжний публічний конфлікт усередині влади не просто перекидається на суспільство.
Сторони конфлікту послідовно, агресивно і дуже наполегливо нав’язують його суспільству, вбачаючи в цьому суспільстві винятково ресурс для використання на свою користь.
Адже "біомаса" - це не обов’язково ті, хто стоїть на майданах (за гроші чи й ні). Це й ті – і навіть у першу чергу ті – хто сидить перед телевізором, споглядаючи чергову "Свободу" на тому чи іншому каналі. І потім іде голосувати (чи й ні).
Принаймні, так воно є з точки зору вождів.
Приклади щодня дає саме життя. Під час написання цього тексту авторові потелефонували знайомі, дотичні до одного із штабів, і спитали, чи не знає автор людей, згодних за гроші писати коментарі під статтями в Інтернеті – на користь однієї політичної сили та, відповідно, не на користь усіх інших.
Насправді ні для кого, принаймні, в Інтернет-журналістиці, не секрет, що такий "бізнес" (за участі, як правило, студентів) квітне пишним цвітом в усіх "штабах" головних політичних сил.
Ті, хто дзвонили авторові цих рядків, мають відношення до, скажімо так, білих. Проте абсолютно точно відомо, що іще раніше подібний "набір до війська" провели, скажімо так, помаранчеві.
Той "набір" проводився в останні дні російсько-української газово-інформаційної війни і був скерований на наступ проти московських домовленостей від 19 січня. Але показово інше: під час самої "", коли росіяни застосовували ту ж самісіньку тактику в українських онлайн-виданнях, протидією їм в Україні не зацікавилась жодна політична, чи, тим паче, державна структура!
Звісно – адже росіяни діяли не проти Ющенка чи Тимошенко (Балоги, Дубини і так далі), а проти України як такої. Щоб українські політики та платили за захист України в такий кризовий час?
Словом, внутрішнє протистояння, ніби вірус СНІДу, знищує в першу чергу суспільну імунну систему – тобто громадську думку. Від високої журналістики, яка стає (стала) винятково інструментом обслуговування конфлікту – до здорового глузду подільського селянина, котрого не обдурить і найвправніший міський пройдисвіт, але котрий геть втрачає свій природній скептицизм після телевиступу однієї-єдиної людини.
Або, навпаки, давно не дивиться тих телевиступів, не ходить голосувати й у принципі не цікавиться долею "цієї країни". Тобто в його особі вірус знищив чергову клітину організму.
Як і віруси СНІДу, віруси піар-війни не вбивають організм як такий. Але роблять його нездатним опиратись іншим загрозам. Аналогію продовжувати?
…Очевидно, діагнозу замало: необхідний рецепт лікування. Проте так само очевидно, що цей рецепт ще тільки належить знайти. Власне, це є найголовнішим завданням українського суспільства на сьогодні.
Історичний досвід показує, що "лікування" в подібній ситуації полягає у тій чи іншій формі авторитарного правління. Це – констатація факту, який не залежить від бажання чи небажання автора. Разом із тим, той же історичний досвід показує, що такі ліки допомагають далеко не завжди. Це – теж факт.
Отже, головне українське питання сьогодні – це пошук адекватного авторитаризму. І пошук терміновий - доки ЄС на пару з Росією не розділили цю незрозумілу самій собі Україну на умовно-історичні утворення та, окремо, "Території Газопроводів". Під контролем якої-небудь Тимчасової Двосторонньої Адміністрації.
От тоді в нас проблем із авторитаризмом не буде.
 |
Олександр Михельсон
