Україна: пошук помилок проектувальників

45 переглядів
Георгій Почепцов, для УП
Четвер, 5 травня 2011, 10:02

Україну двадцять років тому будували різні проектувальники, кожен з яких бачив перед собою власні цілі. Найбільш потужні зовнішні проектувальники – Росія і США – так само мали різнонаправлені цілі.

США хотіли послабити ядро СРСР за рахунок територіального, ресурсного і демографічного зменшення. Росія (як це неодноразово повторює політолог Сергій Кургінян) мала на меті потрапити в Європу одноосібно, тому намагалася прибрати з європейського "шляху" решту республік.

За цієї гіпотези навіть національні рухи в республіках створювалися КДБ СРСР. Можемо відкинути це як гіпотетичний план Юрія Андропова, але не можемо відкинути реальність, оскільки всі республіки із соцтабору відходили однаково.

Цією єдиною моделлю було створення фізичної події, яка інтенсифікувала протестні настрої в тій чи інший республіці. Це було в Празі, Тімішоарах, Ризі, Вільнюсі, Тбілісі. І потім неможливо було знайти ані хто стріляв, ані кого вбито.

Цю модель повторили під час захоплення телецентру в 2003 році в Москві, коли вибух реально відбувся зсередини, але дав можливість розстріляти натовп зовні.

Різні цілі були і у внутрішніх проектувальників. Хто хотів комуністичної, хто демократичної держави. І всі вони і по сьогодні намагаються крутити колесо історії у свій бік.

Зрозуміло, що цей вихлястий шлях не так швидко виведе на якийсь результат. Тим більше, що нерідко ми взагалі не їдемо, а стоїмо на роздоріжжі – ніяк не можемо вирішити, куди ж нам треба. Куди хочеться – не дозволяють. Куди дозволяють – туди не хочеться.

Що мали в наявності проектувальники на початку? Проекти нової країни завжди повинні спиратися на мову, на історію, на культуру як базис відмінностей від інших, який формує масову ментальність.

У випадку України, мова, як базис власного світу і як бар'єр по відношенню до зовнішнього, не спрацьовує. З однієї сторони, мови російська і українська зближені і їх розуміє кожен мешканець України.

З іншої, Росія має настільки сильне власне інформаційне поле, що мова вже не має значення. Сильні смисли, а слід визнати, що російські смисли сильніші за українські, проходять через такий бар'єр.

Базовий відлік дає також чітка точка в історії, з якої все почалося. Але голосування депутатів чи громадян на референдумі не спрацьовують як героїчний вчинок. Всі розуміють, що сьогодні можна проголосувати так, а завтра навпаки. А потім знову проголосувати і отримати інший результат.

Голосування в цьому плані є чисто бюрократичним кроком, який важко піддається символізації. Навіть в СРСР довелося вигадувати повалення царського режиму через захоплення Зимового палацу.

Там теж запекла боротьба була чисто символічною, оскільки не було взагалі загиблих. А всім відомі кадри по захопленню Зимового палацу насправді є кадрами з художнього фільму, які в уяві всіх вже стали документальними.

Історія визволення є важливим компонентом символізації, на якому будується подальша проектна робота в віртуальному просторі, що можна реалізувати в літературі, мистецтві, кіно. Тут її не було. Тому це заважає створенню пам'ятників і меморіалів.

На чужій історії неможливо будувати нове. Вона відібрана і написана так, щоб з неї все рівно в результаті вийшов автомат Калашникова, як у відомому анекдоті.

Таким чином, мова і історія не дали потрібного фундаменту, тому маємо в базисі дві, а може й більше, політичні нації. Культура також виявилася не тим фундаментом, оскільки висока культура єдина для всіх, а масова – майже немає національного присмаку.

Те, що співає наш шоу-бізнес, можна співати в будь-якому ресторані, воно немає національного забарвлення. Тобто і висока, і масова культура не несуть можливостей для національного об'єднання.

Ми також не маємо уваги і поваги до свого. Управління увагою повинно вести дитину з малих років, чого не було зроблено. Єдине, що сталося за два десятиріччя, зник той рівень уваги до проблем і новин сусіда, який був за радянських часів.

Тепер ми вже не знаємо російських губернаторів, не знаємо сучасних письменників, хоча продовжуємо добре знати той же шоу-бізнес. І у випадку новин, і у випадку шоу-бізнесу, працює телебачення, але чомусь ми вибірково взяли одне і не взяли інше.

Сьогодення теж не зацікавлює, бо ми чи не єдина країна в світі, де прем'єр сидить в американській тюрмі, а президент ходить в рідну генпрокуратуру. Іншого президента пропонують теж викликати на допит через справу фальсифікації отруєння.

Прем'єрка теж ходить на допити. Так, Клінтон теж впритул наблизився до імпічменту, а ізраїльський прем'єр отримав строк. Але це відбулося за особисті епізоди їх кар'єри, а не за службові вчинки.

Мова, історія, сьогодення не дали можливості створити захисний шар, на базі якого можна вибудовувати державу. Єдиний інструментарій, який можна запропонувати, це, умовно кажучи, розширення одного компоненту за рахунок звуження іншого.

Йдеться не про боротьбу однотипних (мова1- мова2, чи кіно1- кіно2) компонентів, оскільки це не виходить. Навряд комусь вдасться звузити російську мову і таким чином розширити українську.

Іншими варіантами є такі можливі переходи. Звуження літератури за рахунок Інтернету. Звуження потягу до Росії (наприклад, відносно мови) за рахунок досягнення світових стандартів в космосі, медицині чи освіті.

Тобто, якщо літатимемо в космос краще Росії, отримаємо як наслідок і розвиток української мови.

Те саме трапиться у випадку появи українського мобільника чи автомобіля, або коли український Інтернет стане сильнішим за російський. Але поки що не можемо зробити навіть горілки, яку б визнали найкращою в світі.

Розвиток України в цьому плані можливий в разі концентрації зусиль на якійсь конкретній сфері, яка б піднімалася на високий рівень. Всі знають, що на Кубі гарна медицина. Всі чули про індійських програмістів. Всі захоплені зростанням китайської економіки. Всі знають про фінську Nokia.

Поки Україна не з'явиться в такому контексті, не треба мріяти про повернення уваги і довіри з боку громадян.

Радянський Союз теж робив подібний експеримент. Адже він приєднував своїх громадян до історії (наприклад, роблячи їх громадянами країни Гагаріна), що дозволяло на якомусь іншому рівні утримувати низькі матеріальні стандарти.

Тобто великий розвиток нематеріального, адже Радянський Союз міг навіть диктувати власний світовий порядок денний, дозволяв нехтувати матеріальним.

І люди все рівно були щасливими. Просто насичення матеріальним робить людину щасливішою, але до певної межі. Поєднання матеріального і нематеріального дає нові можливості.

Україна повинна більш розумно розпоряджатися власними ресурсними можливостями. Вона не зможе наздогнати світ за його правилами. Ані ми, ані Росія вже не можемо зробити на високому рівні ані мобільний телефон, ані телевізор, ані комп'ютер. Але ми повинні зробити своє.

Естонці вигадали Skype. І цього достатньо, щоб засяяти на світових просторах. Коли ми зможемо доповнити таку ж фразу "Україна зробила...", тільки тоді ми отримаємо перший результат внутрішнього і зовнішнього визнання.

Соціосистема – це маятник, який завжди повертається в висхідне положення, що продемонстрував перехід Ющенка на маргінальні позиції, як тільки завершилася його магія крісла.

Щоб цього не сталося, в соціосистемах намагаються блокувати зворотній рух. Саме тому Горбачов повторював, що перебудові немає альтернативи. Але альтернатива є завжди, тільки її не хочуть нам відкривати.

Георгій Почепцов, доктор філологічних наук, професор, для УП



powered by lun.ua
Інфіковані. Операція "Руслана Боширова" Frexit успішно реалізована в Україні
Камбек Насірова: хто сяде у крісло голови ДФС
Претенденти на Київський престол. Хто очолить незалежну українську Церкву
Про що мріють у Лаврова: які плани російських дипломатів зірвалися в ОБСЄ
Усі публікації