Судові пристрасті: мінорні такти мажорної п’єси

Вівторок, 6 вересня 2011, 11:55

Найближчим часом в Україні повинні з’явитись майже сім сотень нових суддів – перших кадрових паростків судової реформи літа 2010 року. Якщо до минулого року процедура добору суддів практично була позбавлена публічності, то цього разу особи, причетні до посилення кадрового складу судової системи, заявляють про відкритість процесу.

Останній складається з кількох етапів: анонімного тестування та кваліфікаційного іспиту у Вищій кваліфікаційній комісії суддів (ВККС), відбору у Вищій раді юстиції (ВРЮ) та затвердження кандидата на посаду судді з призначенням у конкретний місцевий суд указом президента України.

Зараз завершився перший етап добору кандидатів на посади суддів, за який відповідала ВККС. Її члени запевняють – процедура була абсолютно об’єктивною, тим більше відбувалась під прискіпливим спостереженням експертів Агентства США з міжнародного розвитку USAID.

Qui prodest?

Кому вигідно? Стародавні римські правники вважали найпершої справою відповісти на це запитання, шукаючи істину в заплутаних справах.

Оскільки мізансцени з вітчизняної судової системи лише час від часу тішили око української громадськості, для повного розуміння нинішньої ситуації необхідно повернутися до літа 2010 року, коли вступив в силу новий закон про судоустрій та статус суддів – основоположний акт для української судової системи, народжений регіоналами.

Незважаючи на те, що впливові юристи Партії регіонів й по сьогодні вперто іменують цей документ судовою реформою, він, по суті, проявив три цілі, далекі від того, що прийнято вважати реформою в цивілізованому світі.

По-перше, завдяки новому закону регіоналам вдалось звести нанівець вплив суперників у судах.

По-друге, юридична команда діючої влади встановила контроль за усіма кадровими і фінансовими процедурами судової системи.

По-третє, юридичні групи в стані Партії регіонів розподілили між собою сфери впливу на судово-юридичній арені.

Важливо, що успішне досягнення окреслених цілей перетворило судову систему у багатофункціональний інструмент, придатний для виконання різноманітних завдань.

У тому числі, й для "перетрушування" складу Конституційного суду, який ламав голову над питанням конституційності конституційної реформи зразка 2004 року, а також для предметної бесіди з соратниками екс-прем’єра Юлії Тимошенко з приводу їхніх "доходів" за час перебування "у керма".

Головне – усе це відбувається ніби цілком легально, зокрема і на підставі нового закону.

Не залишилась осторонь цих процесів і процедура призначення суддів на перший п’ятирічний термін, яка восени 2010 року була причиною потужного конфлікту за участю усіх без винятку впливових юристів Партії регіонів.

Все почалось з заяви голови комітету Верховної Ради з питань правосуддя, члена ВРЮ Сергія Ківалова про те, що з моменту вступу в силу закону про судоустрій і статус суддів ніхто в Україні не може стати суддею без отримання спеціальної суддівської освіти.

Таку освіту можна здобути лише у двох вишах – в Харківській юридичній академії імені Ярослава Мудрого та Одеській національній юридичній академії, де пан Ківалов – почесний президент.

Проти такого трактування різко виступили практично всі інші значущі юридичні фігури-регіонали, у тому числі, за деякими даними, радник президента Андрій Портнов та міністр юстиції Олександр Лавринович.

До кінця осені ситуація загострилась настільки, що у ролі арбітра мав виступити безпосередньо Віктор Янукович. За участі глави держави регіонали у підсумку змогли досягти компромісу, який влаштовував усіх.

По-перше, питання спеціальної суддівської освіти були віддані у повне відання ВККС та створеній при ній Національній школі суддів (НШС). Важливо, що ВККС – це орган, сформований на базі офіційних та неофіційних квот. Іншими словами, це прекрасний майданчик для того, щоб впливові юристи-регіонали могли на рівних обговорювати між собою теоретичні проблеми з призначенням суддів.

По-друге, на найближчі рік-півтора був введений перехідний період, протягом якого можна ставати суддею й без спеціальної суддівської освіти і який триватиме до першого випуску НШС.

Після того як цей компроміс набув ще й статус закону, члени ВККС в межах своєї компетенції почали детально розробляти різноманітні процедури, пов’язані з добором кандидатів у судді на п’ятирічний термін.

Однак, з урахуванням описаних вище подій, не важко констатувати, що саме являють собою усі складові такого добору. У тому числі – анонімне тестування, кваліфікаційний іспит для кандидатів на посаду судді та окремі кандидати, які у результаті стануть суддями.

Власне, сьогодні будь-хто може ознайомитись з реальними результатами як згаданого тестування, так і відповідного іспиту. Чим більше балів набрав кандидат (з шкали від 80 до 100), тим більше у нього шансів потрапити до "елітного" господарського чи адміністративного суду в Києві або в привабливому обласному центрі.

Кому судилося?

Тільки побіжне ознайомлення з верхньою частиною рейтингового списку кандидатів у судді, які успішно склали кваліфікаційний іспит у ВККС, дозволяє констатувати, що за крок до крісел Феміди опинились діти нинішніх і колишніх суддів вищих судів України, також членів ВККС, діти народних депутатів та інших впливових батьків з верхів української влади.

Зважаючи на розстановку юридичних сил, не дивує поява у списку кандидатів тих, за чиїми спинами стоять особи, прямо пов’язані з системою адміністративної юстиції, що за своєю спеціалізацією обслуговує владу.

Так, у найвищих рядках рейтингового списку син судді-адміністративіста з ВСУ Віктора Маринченка – Ярослав Маринченко, сини суддів Вищого адміністративного суду України Миколи Сіроша та Миколи Кобилянського – Дмитро Сірош та Костянтин Кобилянський.

Батько останнього, до речі, очолює й Раду суддів адміністративних судів, яка надає пропозиції ВРЮ для призначення на посади голів адміністративних судів усієї України.

У найвищих рядках рейтингового списку і син вірогідного голови Київського апеляційного адміністративного суду Володимира Маслія – Ігор Маслій.

Володимир Маслій, до речі, є членом і секретарем ВККС, що не може не викликати певні питання щодо конфлікту інтересів.

Стосується це, до речі, не тільки Масліїв, а й сина члена ВККС Віктора Мікуліна – Андрія Мікуліна, дочок "інспекторів" ВККС, екс-суддів ВСУ Василя Косенка і Валерія Данчука – Альони Косенко та Тетяни Дудар, а також співробітника ВККС – Олексія Омельяна, які також є лідерами рейтингового списку.

Сімейні традиції суддівства підхопили й діти суддів ВСУ Галини Канигіної та Володимира Заголдного – Тетяна Канигіна та Яна Заголдна, а також син голови Апеляційного суду Львівської області Валентина Государського – Андрій Государський.

У цій же "сімейній" групі сини екс-суддів Конституційного та Верховного судів братів Миколи та Олександра Селівонів – Артем і Анатолій Селівони, а також молода дружина колишнього судді Вищого господарського суду України Володимира Карабаня – Яна Карабань.

Успішною є й дорога в судді сина народного депутата від Партії регіонів, голови одного з підкомітетів ВР по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією Івана Вернидубова – Ярослава Вернидубова. До речі, він, як і батько, до сьогодні шліфував професію юриста в органах прокуратури.

Втім, з прокурорської лави на суддівство потягнуло не тільки сина депутата. З 98-ма балами на поле судової влади зайшов і нинішній наглядач за СБУ з прокуратури Києва Ігор Погрібніченко, якого пов’язують близькі стосунки з головою Окружного адміністративного суду Києва Павлом Вовком.

92 бали отримала й Олена Орда – донька заступника голови Державного управління справами, вихідця з Донеччини Олександра Орди.

Таку ж високу оцінку отримала й Діана Цвіра – племінниця начальника головного управління по взаємодії з правоохоронними органами та органами юстиції Харківської ОДА Миколи Цвіри.

Останній, до речі, був одним з небагатьох, хто погодився дати "Українській правді" коментар з цього приводу:

"Мій брат помер, Діана росла без батька. Вона працювала у суді до навчання в Харківській юридичній академії, і після її закінчення. Спочатку була секретарем, потім помічником судді. Взяти участь у конкурсі було її виправданим бажанням, і я гордий за неї".

Те, що у списку кандидатів найбільше помічників суддів, підтверджує й Ігор Самсін: "Їх найбільша кількість – 340! Вони написали свої роботи грамотно, чітко і гарно".

Щасливий збіг чи ні, але саме помічник судді-адміністративіста Ігоря Самсіна з ВСУ Сергій Стасюк набрав за результатами іспиту 97 балів. Практично не відстали від нього і його колеги Олександр Кузнець, Дмитро Гурін, Василь Моцьор та Андрій Потапенко.

Батько останнього – Віктор Потапенко – очолює одне з управлінь створеного в результаті реформи Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ.

З цього нового суду, який у пресі називають "філією Партії регіонів", успішно відбули іспит у ВККС помічники суддів Сергій Ярошенко, Галина Лебідь-Гавенко та Микола Жук…

Куди ідуть?

Традиційно у світі професія юриста, як і медика, є спадковою. Робота судді з давніх часів визнається поважною і авторитетною. На орбітах державної влади тільки посада судді є безстроковою, тобто усі повноваження та імунітети від держави суддя набуває пожиттєво (на відміну від депутатів-законодавців і президентів-прем’єрів з виконавчої вертикалі).

У країнах західної демократії діє принцип незалежності суддівської влади, що забезпечений не тільки неможливістю впливати на суддів з інших гілок влади, а й належним матеріальним забезпеченням представників судової гілки влади.

В Україні ж, яка за даними Transparensy International є однією з найкорумпованіших держав світу, особа, призначена вперше на посаду судді, сьогодні має посадовий оклад за кабмінівськими нормативами 2005 року у розмірі 2500 гривень, а на руки отримує трохи більше 3000 гривень, залежно від попередніх заслуг перед державою.

Сьогодні український суддя позбавлений можливості отримати у постійне користування житло, а через недофінансування судової системи вимушений власним коштом облаштовувати свій робочий кабінет і фінансувати поточну суддівську діяльність – купляти канцелярію, картриджі для принтера, папір, конверти, поштові марки.

Окрім фінансових труднощів по роботі, судді отримують понад 100 справ і матеріалів на місяць, які треба відповідально розглянути і по кожному з яких необхідно винести справедливе виважене рішення, від якого залежить доля конкретних громадян України.

Про ці умови напевно знають можновладці, які, вочевидь, не відраджують своїх дітей від бажання стати суддею сьогодні і не відмовляли їх від цього раніше. А шлях у суддівство до реформи 2010 року був зовсім нелегким…

Про те, як ставали суддями ще рік тому, "Українській правді" розповів нинішній голова ВККС Ігор Самсін: "Процедура призначення на посаду судді вперше була досить тривалою та передбачала участь у ній багатьох органів, зокрема, Державної судової адміністрації України, кваліфікаційних комісій суддів, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів.

За таких умов критерії відбору осіб для призначення на посаду судді та тривалість перебування їх у резерві й час очікування ними вирішення питання про призначення суддею не були, та й не могли бути однаковими для усіх кандидатів, оскільки закон чітко таких критеріїв не визначав і не передбачав забезпечення рівних умов відбору для усіх осіб".

Цими словами про неоднаковість умов відбору судів Ігор Самсін, вочевидь, підтвердив існуючу донедавна корупційну схему призначення на посаду судді.

Як пояснив один з високопоставлених суддів, за відбір суддів відповідали, власне, голови апеляційних судів областей та міст Києва і Севастополя, які мали видати кандидату не передбачену жодним законом міфічну довідку про вакансію, без якої судова адміністрація навіть не приймала документи у бажаючих стати суддею.

"Добро" від голови або надавалось на прохання когось "зі своїх", або банально коштувало, як кажуть, від 50 000 доларів – в залежності від значущості вакансії.

А далі були – і кваліфікаційні комісії, і вищі ради юстиції, і адміністрації президента, де діяли свої правила. Так, один із авторів судової реформи народний депутат Святослав Олійник розповів: "За часів Ющенка процедура призначення суддів набула якогось гіпертрофованого масштабу: судді викликались до секретаріату президента на різні співбесіди, незрозумілої природи екзамени тощо.

Треба було окремо "займатися" етапом видання указу президента про призначення судді, відтак воно набуло ознак гострого протистояння деяких політичних сил. Тож ідеологія авторів судової реформи, в тому числі й з адміністрації президента Януковича, полягала в тому, щоби зменшити вплив сторонніх органів на процедуру призначення суддів, а процедуру видання указу глави держави про призначення судді звести до формального акту".

Отже, зараз – новий закон і нові умови. Ігор Самсін наголошує, що якби влітку 2010 року не був ухвалений закон про судоустрій, то на сьогодні все б так залишалось і надалі: можливості стати суддею в результаті об’єктивного відбору з великої кількості претендентів-юристів не існувало б.

За його словами, за останні 20 років це перша реальна реформа, яка стосувалась кадрової політики у сфері судової влади. І нині у цьому відборі взяли участь майже 3,5 тисячі осіб.

Втім, закон змінився, а обличчя судових керманичів, які мають його реалізовувати, – ні. Саме тому не дивно, що багато хто не повірив у відвертість авторів і виконавців судової реформи, особливо щодо прозорості призначення суддів на посаду вперше.

А теза про спадковість професії на цьому тлі трансформується у тезу про спадковість "традицій" вітчизняного правосуддя. Саме заради продовження цих традицій і могли бути вчинені маніпуляції при відборі суддів під час іспитів у ВККС. Про них і про їх можливі наслідки далі буде.

Андрій Уманець ("Экономические известия"), Олена Міллер, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді